Якби Федору Талимоновичу Пилипчуку, начальнику Нижньошанюківської автоколони, довелося жити і працювати в тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році, він би, хоч і не "стукач", а посадив би таки за грати водія автоколони Михайла Булочку. Бо то не людина - прищ.
Жив собі Федір Талимонович, жив не тужив, керував, пер плуга, як любив висловлюватись, аж доки не привела зла недоля здибатися з Булочкою.
Ех, знати б...
Але хто подумав би.
Просунувся у двері сором'язливий довгоносий парубійко.
- Мені б до вас на роботу, - проскиглив, права водійські простягаючи.
- У нас відділ кадрів є! - гаркнув, аж люстра заколивалася, Федір Талимонович, бо саме з учорашнього душа репала від спеки, вже й рука потяглася до сейфа за пивком, аж ні - приперла лиха цього "довгоносика".
- Я був там, - ворушився "довгоносик", - до вас направили. Сказали, ви кадри особисто підбираєте, вони тільки реєструють.
Талимоновичу б задуматись - знав же, недобра прикмета, коли "похмелюгу" перебили. Так ні, мов хто в голову..., як би це його сказати культурніше - оправився, чи що.
- Давай документи, - важко опустився Федір Талимонович у крісло і замість сейфа простяг руку до "довгоносика".
- Будь ласка, - заметушивсяч той і тицьнув між волохаті пальці Пилипчука купу паперів.
Федір Талимонович блиснув налитими свинцем очима на папери, але нічого, крім жаданої пляшки пива, зараз ті очі не цікавило.
- А ти знаєш, яка в нас дисципліна? - вибалушилися змучені міражами і жагою очі на прибульця.
- Чув.
- Отож-то, - підняв вказівного пальця Федір Талимонович. - Думай, хлопче, думай.
- Я дисципліну поважаю.
Федір Талимонович ще раз блимнув очиськами на "довгоносика", стиснув волохатою лапою ручку і нашкрябав впоперек заяви прибульця величезними літерами: "Оформити". І жирний підпис знизу приліпив.
Великі помилки завжди робляться легко.
Два роки, щоправда, у Федора Талимоновича ніяких проблем з Булочкою не виникало. Той, як і всі інші водії, зачувши зранку на подвір'ї автоколони гучне Пилипчукове: "Мать вашу, раздолбаї!", щодуху мчав до свого "газончика", вирулював геть з автопарку, і до вечора ніхто його ні чув, ні бачив.
Але через два роки...
Сказано ж, фортуна, що Земля-матінка - одно крутиться довкола осі своєї, тут передом до тебе, а тут дивишся, вже й зад сороміцький показала.
Федір Талимонович того горезвісного дня підчепив був молодичку, ну, звісне діло, з ким не буває. Молодичка в районі була дамою знатною - викладач технікуму, дружина інструктора райкому партії, - але молодичці потрібна була нова трикімнатна квартира, а Федір Талимонович якраз мав можливість через деякий час таку викроїти. Молодичка й кинулась до Пилипчука:
- Федоре Талимоновичу, а як би це його...
Федір Талимонович грайливо ущипнув Марію Петрівну в районі талії.
- Та треба подумати, - підморгнув.
Думали, думали ото вони, аж доки не наклюнулась та думка в "амурну часть", як любив називати свої подібні походеньки Федір Талимонович.
І от того горезвісного дня чкурнули Федір Талимонович з Марією Петрівною тихцем до лісу - ну, звісне діло, куди ж іще й чкурнути.
Ліс зегка шелестів листочками, між кущами, задерши на горбочку рило, тихо дрімав на осонні УАЗик, неподалік нього горбилась хвилька ряднинка з надкушеним помідором і недопитою пляшкою в центрі її рукотворного озера, а ще трошки далі... Але навіщо вам оте далі - не личить підглядати за достойними в районі людьми, вони поганого не зроблять.
Ледь тільки "амурна часть" Федора Талимоновича досягла апогею, як тут - тріск, гам, і між кущі, ледь не буцнувши УАЗика під зад, влетів задрипаний "газончик" з довгоносим Булочкою за кермом і якоюсь "шмиглею" на бічному сидінні. Булочка закліпав очима, злякався, ладен був включити другу космічну швидкість, щоб не бачити цих кущів, але куди ж ти дінешся, як у автомобіля такої швидкості немає, а прямо перед очима маячить Федір Талимонович у костюмчику, якого він навряд чи зодягнув би на якесь засідання, і Марія Петрівна... ну, хто ж не знає в Нижньошанюківському районі Марію Петрівну.
Виникла довга пауза, в процесі якої, як на гріх, заглух Булоччин "газончик", дременула в кущі Марія Петрівна, а Федір Талимонович стійко опановував себе.
Але нічого вічного не буває. Скінчилася й пауза.
- Ти це, Булочко, - впевнено відкрив Федір Талимонович дверцята "газончика", - ти дивись...
- Я все... - захрестився-забожився Булочка.
- А ти, доню, звідки будеш? - звернувся Федір Талимонович до "шмиглі".
"Доня", біла, як крейда, лишень ротом повітря хапала.
- Вона не тутешня, - відповів за неї Булочка, - вона нікого не знає.
Федір Талимонович постояв, мнучи босими ногами лісову траву, поміркував.
- Отак воно й робиться, - багатозначно мовив на Булоччину адресу, - доки жінки в декретах, чоловіки дівчат скубають, - кивнув у бік "шмиглі". - Державні машини, розумієш, по лісах б'ють. А машини нині ціняться дорого...
- Ну, якщо ви тут проводите семінари, - обвів Булочка очима квітчасті Пилипчукові труси, крім яких, як на гріх, нічого на Федорові Талимоновичу більше й не було, - то тоді я дійсно б'ю по лісах машини.
- Ну-ну, - стріпнув Федір Талимонович з трусів не по тому маршруту маршируючу кузьку, - я жартую. Але... - і багатозначно підняв брови.
- Ми ж мужики, Талимоновичу, ми якось порозуміємося, - підморгнув змовницьки до начальника осмілілий Булочка, захурчав "газончиком" і потріскотів десь далі вглиб лісу.
Оте підморгування Федору Талимоновичу не сподобалося. І не дарма.
Два дні Федір Талимонович ходив по автоколоні, пильно придивляючись до підопічних - чи не кидають хтивих поглядів, чи не сміються тихенько в рукави. Ні, ніде нічого. Тільки Булочка нема-нема, та й підморгне Федору Талимоновичу. Федір Талимонович відводив очі.
Надвечір другого дня Пилипчук здибався з Марією Петрівною.
- Як там, Маша, - запитав, - нічого не чути?
- Та, слава Богу, ні, - шепнула Марія Петрівна, - видно, твої хлопці вміють тримати язика за зубами.
Федір Талимонович оговтався і вже більше не придивлявся до своїх підопічних. Лишень Булочці видав премію - вся автоколона дивувалася, за що це премії дають серед місяця. Хоча в наказі Федора Талимоновича ясно значилось - за безаварійну експлуатацію автомобіля на протязі тривалого часу. Водії, порадившись, і собі рипнулись за преміями - чимало з них ніби, тьху-тьху, без аварій їздять.
Але Федір Талимонович умів берегти державну копійку.
- Мать вашу, раздолбаї, - неслося з відкритих вікон по всій автоколоні, - чого й досі не на лінії?! Які премії, які гроші?! Гроші заробити треба!
Водії, немов мухи, розліталися по машинах і швиденько зникали за воротами автопарку.
Лишень Булочка стурцяв, мов сонний, цілий ранок коло свого "газончика" і ледь не опівдні вирушив на роботу. Федір Талимонович замалим зуби не стер від скреготу, спостерігаючи такий явний розвал дисципліни у ввіреному йому господарстві, але розкрити рота до Булочки так і не наважився.
Тим часом Булочка зовсім знахабнів.
- Ви, Талимоновичу, не соромтесь, - шепнув якось Пилипчукові на вухо, - ледь що, звертайтеся, виручу.
Федір Талимонович аж побілів від злості - коли це сопляки-молокососи таке йому городили - але стримався, буркнув щось на зразок: - "Добре, добре"; чимдуж чкурнув до кабінету і лише там сердито і смачно виплювався, не дивлячись на свіжозастелений килим, ще й вкрив на додачу добірним матюком якогось слюсаря, котрого, як на гріх, принесло в той час виписати десять листів шиферу.
А тут ще й дружина напосілася на Федора Талимоновича:
- Що це ти працюєш начальником автоколони, а моя мати з лісу хмиз на плечах носить?
Федір Талимонович довго відмовчувався від тих укусів, але осінь принесла холоди, і "хоч-не-хоч, Федюнчику, а дровець мамі привези", як лагідно шепотіла дружина і з тим шепотом запускала пазурі в самісіньке серце заклопотаного по вуха Федюнчика.
Серце ж не камінь, пазурі дошкульні, тож, полаявшись у черговий раз з дружиною, добре виматюкавши зранку весь автопарк, не подивившись навіть і на Булочку, "двигнув" Федір Талимонович у лісництво діставати "дровця для мами". Проблем тут, звісно, не було ніяких.
- Хоч сто пудів, - прогув, задоволено усміхаючись, лісничий, і велика пляшка, як символ непорушної дружби, в котрий вже раз вгніздилася на столі.
Наступного дня Федір Талимонович був не в дусі, бо оті "сто пудів" треба було якось організувати, повантажити, перевезти, розвантажити. А крижі не камінь, а автокран на ремонті, а у Марії Петрівни чоловік у відрядженні останній день - ну, хоч розірвися.
Тож "мать вашу, раздолбаї" звучало того дня в автоколоні особливо несамовито. Водії розліталися, мов ошпарені. Навіть секретарка, в котрий раз дізнавшись, що вона "ледащо", "стерва" і ще дещо, вдвічі швидше строчила на своїй друкарській машинці.
Один Булочка, поснідавши всмак керівним матом, не здобув з нього ніякої енергії і плентався через автоколону з якимось відром, мов задумав те відро нести через подвір'я до кінця свого віку.
- Михайле! - забряжчали шибки в Пилипчуковому кабінеті. - Мать твою, раздол... -
наразі шибки вгомонилися, і натомість з-за них проскреготіло:
- Зайди до мене..., - і лише стіл у кабінеті почув продовження фрази, - "олух ти царя небесного"... - а від закінчення фрази навіть шматочок хліба в третій шухляді стола навіки зачерствів.
Федір Талимонович вирішив-таки використати Булочку.
"Ганяєш по лісах з молодицями, - міркував, - печи й по дрова."
- Добрий день у вашій хаті, - шмигнув Булочка носом і фамільярно подав Пилипчукові руку.
Федір Талимонович тільки кахикнув здивовано, але руку потис.
- Ти ліс добре знаєш? - мовив-запитав.
- Ага, - гепнувся Булочка без дозволу в крісло.
Широка ріка обурення ледь-ледь не вихлюпнулася з берегів Пилипчукової душі, ото й тільки, що дамба нижньої губи зуміла стримати несамовитий порив.
- Ну, то дми, - і соковито приправлені пояснення, як, що й де робити, провели Булочку за двері.
Надвечір, за звичкою, Федір Талимонович перевіряв виконання нарядів своїми підопічними. У записній книжці серед інших нарядів значився і такий, як "дрова для тещі".
"Чи хоч не полінувався, халамидник?" - міркував Федір Талимонович, наближаючись до знайомого обійстя.
Знайоме обійстя вразило - закидане вщент дровами, воно справляло враження якогось складу. Біля воріт куняв Булоччин "газончик".
"Так, п'є могорич," - зробив висновок Федір Талимонович і вже навіть почав уявляти, як пустить Булочку "в рознос", бо водіїв за пияцтво на лінії він добряче-таки притискав.
Хотів сердито, значуще скрипнути сінешніми дверима, щоб зразу стало все ясно, а вони заверещали, мов сваха Домаха після шостої чарки на весіллі - весело, безтурботно, якось аж навіжено.
У хаті за столом, запінившись біля смаженої курки, вивершувався, мов король на іменинах, сам Булочка. А біля нього, ледь не припадаючи, літали з тарелями та блюдцями Пилипчукові теща, дружина, ще й дочка.
- А ви де тут узялися? - буркнув Федір Талимонович до дружини й жочки.
- Треба ж комусь матері допомогти, - єхидно просичала дружина і мов у самісіньке серце вкусила.
"Рознос" для Булочки був на грані зриву.
- А як це ти до автоколони думаєш добиратися в такому стані? - присікався Федір Талимонович до Булочки, не маючи звички міняти свої правила відносно пияцтва водіїв за кермом.
Булочка у відповідь апетитно захрускотів курячим стегенцем, а ковтнувши харч, чи то пробелькотів, чи то промовив:
- Скільки тут тієї їзди?! Сідайте, Талимоновичу, та вмажемо по рюмашечок п'ять - не чужі, либонь, у цій хаті.
"Ти диви, який хазяїн вишукався!" - вилетіло з Пилипчукового горла, вже й до зубів долетіло, але так у тому районі й залишилося.
- Сідайте, не комизьтеся, - випередив Пилипчукову "рєчь" Булочка. - Ви сьогодні, напевно, добряче потрудилися.
В єхидно-п'яному Михайловому погляді майнуло веселе обличчя Марії Петрівни і, легенькою пташкою перепурхнувши хату, чавунною довбнею закрило Федору Талимоновичу рота.
А тут ще теща:
- Та сідай, Федю, чого ти, їй-богу. Вечір надворі.
Федір Талимонович важко опустився на стілець.
- Штрафну! - розперезався Булочка, миттю вилив у рот зі стакана якийсь компот, тільки вишні зашурхотіли по горлу, і нажбурив той стакан по вінця сивуватою самогонкою.
Дружина Федора Талимоновича скоса подивилася на таке "дійство", і її приязне відношення до "трудяги-шофера" дало тріщину.
"Дивись, дивись..." - виматюкався в душі Федір Талимонович і на зло дружині вихилив стаканюру в рот, аж крякнув.
- Ви справжній мужик, Талимоновичу! - кричав захоплено Булочка. - Закусюйте, - підсунув обскубану курячу смаженю. - Ви..., - і не знайшов порівняння, хряпнув чарчину та й закінчив, - за вас, Талимоновичу.
Федір Талимонович тільки чавкав. Булочка, бачачи, як гине в Пилипчукових зубах недоїдена ним курка, потяг до себе холодець.
- По... Посередині постав, - бризнув Федір Талимонович з рота крихтами хліба. - Хоч за столом начальника поважай.
- Федоре Талимоновичу, ображаєте, - Булочка посунув холодець назад. - Та якби я вас не поважав, хіба ж я припер би оце аж три машини дров. Ви ж мені про одну казали.
І, нахилившись, захлипав-забулькав Федору Талимоновичу в саме вухо:
- Ви мене, Талимоновичу, не забувайте тільки. А я віддячу. Я розірвуся, а віддячу. І тс-с-с... - прошепотів насамкінець. - Все буде шито-крито.
При отому "тс-с-с" Федору Талимоновичу у вухо влилося декілька мілілітрів слини, але Булочка не дав цього відчути.
- За дружбу, Талимоновичу! - налив свої очі сльозами, а чарки горілкою.
- Принесіть ще холодцю, - гукнув Федір Талимонович до тещі й дружини і пропустив чарчину, яку Булочка тісно прив'язав до дружби.
Далі був ще холодець, були чарки і пісні, Федір Талимонович ще пам'ятав, як Булочка бив себе кулаком у груди і кричав: - "Я навіки ваш!"; а він, Федір Талимонович, плакав і мочив сльозами Булоччину чуприну, приказуючи: - "Важко мені, хлопче, важко, як тій сироті при дорозі." Ще зринало з туману Булоччине: - "Хочете, я вам за батька буду? Або ви мені будьте за батька!", а потім відкривалася чорна прірва, виліз з якої Федір Талимонович аж на ранок у себе вдома.
