Переглядаючи старі фотографї, згадується те, що з ними пов’язано, немов би поринаєш в ті шкільні роки, де ти була замисленою дівчинкою з косичками, що любила гуляти на перервах в шкільному парку…
З дитинства я була трохи незвичайна, бо дуже скоро почала говорити. На відміну від інших малюків в моєму віці, коли вони по складах ледве промовляли Ма- мА, або Пе-тя, я говорила складно і цілими фразами. Улюбленою забавкою тоді було дивувати незнайомих дорослих, коли вони казали :
- Скажи, дитинко, як тебе звати ? Така велика, а не знаєш? Я тобі цукерку дам.
Я навмисне витримувала довгу паузу, а тоді казала:
- Знаю, але не скажу, і не питайте більше.
Коли люди починали сміятись, додавала:
- Смійся, Гривку, дам ти сливку.
Або ще щось в тому дусі.
Моя мама з побоюванням дивилась на мене, не знаючи, що я видам наступної хвилини. В чотири роки я вже бігло читала дітям в садочку казки, в п’ять під час сонного часу сама вбиралась і йшла з скрипкою в музичну школу, тож в звичайну школу мене записали майже на рік швидше.
Гортаючи фото далі, бачу академконцерти, де виступаю з скрипкою, а в пам’яті сплила чомусь давня дитяча історія:
Найбільш ненависним уроком для мене була фізкультура, а саме канат, де я висіла, як груша, бо руки мої нічого, крім скрипки не тримали.
- Ну Надя, давай, вверх ! – підбадьорювала мене вчителька. Та вверх то було не майо, я ледве доганяла свою п’ятірку з її предмету іншими вправами. Тому заздрістю дивилась, як більш вправні однокласники піднімаються по канату чи крутять сальто.
Особливо виділявся в цьому мистецтві Олег. Він крутив сальто найдовше, завжди мав накачані м’язи, тому був об’єктом поклоніння дівчат не тільки з нашого класу. Олег був не дурний, і вміло тим користувався. Тож і не дивно, що я, не вміючи того нічого, почала звертати на нього увагу.
З часом Олегу почало то подобатись, ще б пак – завчена відмінниця, яка дивилась тоді на всіх хлопців як на предмет мебелі, раптом почала надавати комусь перевагу ! З того ще була й неабияка вигода – я йому першому перевіряла і робила завдання.
Але й не це було основним. Претендуючи на роль лідера, мій кумир не відзначався красномовством і часто тушувався від якогось претендента на цей трон. І тоді я, яка не завжди могла себе захистити від фізкультурних нападок, влучним словом ставила дуелянта на місце, ще й так, що ржав увесь клас, а планка Олега видавалась недосяжною. Тому він милостиво поглядав в мій бік, допомагав мені де в чому, так що я почала викликати заздрість і вже не здавалась собі сірою мишкою.
І ось наближався його день народження. Дівчата, що вже пробували малюватися, секретничали собі по кутках, я ж, середнього зросту, з незмінними косичками, подарунком не переймалася. Віднедавна я збирала гроші, зекономлені на булочках, щоб купити білого козла. Саме він, стоячи на вітрині, здавався мені еталоном красоти. Ще в магазині навіть інколи брала в руки козлика розміром з мою долоньку і з справжньої вовни.
Після такого подарунку і поцілунку, думала я, Олег напевно буде зі мною зустрічатися, ми будемо ходити разом, може аж до смерті не розлучимось.
Дарували Олегу багато чого. Були в нього і духи, і фірмові ручки, і шоколадки. Я , як завжди була найоригінальнішою, експромтом склавши вірш. Козла я дала йому, як ніхто не бачив, щоб не принижувати свою честь . Олег вислухав поздоровлення, отримав поцілунок в вухо і пішов у справах.
Через день, в класній кімнаті, не вірячи своїм очам, я побачила в кутку біля вчительки свого козла.
- Олег подарував – сказала вона.
У мене сльози закрутились в очах.
- Як він міг ? – думала я. Такого гарного, тепленького козлика, і якійсь прищавій вчительці. Та це ще було півбіди. Десь через тиждень козла на звичному місці вже не було.
- Де ваш козлик ? - запитала я класної керівнички, що вже з підозрою придивлялась до мене.
- Впав десь серед зелені, не можу дістати – відповіла та.
Внизу було дійсно повно вазонів, шнури від компа, та ще й стіл, що заважав пролізти.
З ненавистю того дня я дивилась на Олега. Вночі непрошені слози пекли очі. Мені не було жаль, що Олег мене не любить. Ні, можливо було, але не так, як жаль , що він не полюбив маленького гарного козлика ! Я не розуміла, як можна було не любити таку ні в чому не винну іграшку. Бідний, маленький козлик лежав собі на підлозі, запорошений пилом, а в мене стискалося серце. Ніяк не могла вловити хвилину, коли в класі нікого не буде, щоб його підняти.
Але думки про те я не полишала. І ось на святі останнього дзвоника, в загальній метушні, коли дівчата і хлопці ще щось доздавали, виправляли оцінки, в мене були інші проблеми. Тихцем прокравшись в клас, на колінах в білих колготках повзла до місця з козликом, озираючись, чи не зайде хтось. Такого адреналіну я не виділяла навіть на бігу стометрівкою. Уважно, щоб не перекинути вазони і щнури, шукала бідного козла. Не було ніде. Спочатку майнула радісна думка, що це Олег розкаявся і тихцем забрав бідну тваринку. Але цій думці я не до кінця повірила, шукала ще і козел знайшовся ! Поцілувавши його в запилену морду я нашвидко обтрусилася і побігла на лінійку.
Мені одній з усього класу мали давати грамоту, а я прибігла як клоун, розтелепана, з одним бантом, радісно всміхаючись. Чиїсь добросерді матусі переплели “ таку гідну”дитину, яка тоді думала тільки одне – більше ніколи не віддам свого козла.
Бідний Олег не зрозумів такої переміни мого настрою, і почав виявляти мені більше уваги. Аякже ! Я вже мала свою іграшку і мені не треба було нічого. Ззаду перешіптувались однокласниці :
- Надька з прівєтом, вимахується і не дивиться на Олега, що на неї звертає увагу.
Але я знала тільки одне – раз він не пожалів мого козлика, то і мене не пожаліє.
Жалість і більше нічого була в моїй душі до нещасного ухажора . Лідер мій аж звівся, впадаючи за мною, я з жалості потім ще давала йому списувати, але це вже було все. Кінець любові.
.
