Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2535
Творів: 45760
Рецензій: 89541

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

ПЕРША ЛЮБОВ або БІЛИЙ КОЗЕЛ

© Надія, 04-07-2014
  То було ще в мої шкільні роки, але згадуючи цю історію, мене й досі переповнюють ті суперечливі почуття. І от, після стількох років забуття я вперше вирішила ознайомити когось з цією історією.
  З дитинства я була трохи незвичайна, бо дуже скоро почала говорити. На відміну від інших малюків в моєму віці, коли вони по складах ледве промовляли Ма- мА, або Пе-тя, я говорила складно і цілими фразами. Улюбленою моєю забавкою тоді було дивувати  незнайомих дорослих, коли вони, кажучи :
- Скажи, дитинко, як тебе звати ? Така велика, а не знаєш? Я тобі цукерку дам.
Я навмисне витримувала довгу паузу, а тоді казала:
- Знаю, але не скажу, і не питайте більше.
Коли люди починали сміятись, додавала:
- Смійся, Гривку, дам ти сливку,або ще щось в тому дусі. Моя мама з побоюванням дивилась на мене, не знаючи, що я видам наступної хвилини. В чотири роки я вже бігло читала дітям в садочку казки, в п’ять під час сонного часу сама вбиралась і йшла з скрипкою в музичну школу, тож зрозуміло, що в звичайну школу мене записали майже на рік скорше.
Незмінна відмінниця, я ходила в обидві школи, писала вірші до стінгазети, а прославилась тим, що могла влучним словом ( без матюків ) ЗАТКАТИ любого з учнів класу. Зате мої не дуже розумні однокласниці переганяли мене по фізичному розвитку, і хлопці частіше дивились в їхній бік. Найбільш ненависним уроком для мене була фізкультура, а саме канат, де я висіла, як груша, бо руки мої нічого, крім скрипки не тримали.
- Ну, Надя, давай, вверх ! – підбадьорювала мене вчителька. Та вверх то було не майо, я ледве доганяла свою п’ятірку з її предмету іншими вправами. З заздрістю дивилась я як більш врівні однокласники піднімаються по канату чи крутять сальто. Особливо вправним в цьому мистецтві був Олег. Він крутив сальто найдовше, завжди мав накачані м’язи тому був об’єктом поклоніння дівчат не тільки з нашого класу. Олег був недурний, і вміло тим користувався. Тож і не дивно, що я, не вміючи того нічого, почала звертати на нього увагу.
Олегу почало то подобатись, ще б пак – завчена відмінниця, яка звертала тоді увагу на всіх хлопців як на предмет мебелі, раптом звернула на когось увагу ! З того ще була й неабияка вигода – я йому першому перевіряла і робила завдання. Але не це було основним. Претендуючи на роль лідера, мій кумир не відзначався красномовством і часто тушувався від якогось претендента на цей трон. І тоді я, яка не завжди могла себе захистити від фізкультурних нападок, влучним словом ставила дуелянта на місце, ще й так, що ржав увесь клас, а планка Олега видавалась недосяжною. Тому він милостиво поглядав в мій бік, допомагав мені де в чому, так що я почала викликати заздрість і вже не здавалась собі сірою мишкою.
  І ось наближався його день народження. Дівчата, що вже пробували малюватися, секретничали собі по кутках, я ж, середнього зросту, з незмінними косичками, подарунком не переймалася. Віднедавна я збирала гроші, зекономлені на булочках, щоб купити білого козла. Саме він, стоячи на вітрині, здавався мені еталоном красоти. Я його навіть деколи брала в руки, він був розміром з мою долоньку і мав тільце з справжньої вовни. Після такого подарунку і поцілунку, думала я, Олег напевно буде зі мною зустрічатися, ми будемо ходити разом, може аж до смерті не розлучимось.

Дарували Олегу багато чого. Були в нього і духи, і фірмові ручки, і шоколадки. Я , як завжди була найоригінальнішою, експромтом склавши вірш. Козла я дала йому, як ніхто не бачив, щоб не ПРИНИЖУВАТИ СВОЮ ЧЕСТЬ . Олег вислухав поздоровлення, отримав поцілунок в вухо і пішов у справах.
Через день, в класній кімнаті, не вірячи своїм очам, я побачила в кутку біля вчительки свого козла.
- Олег подарував – сказала вона.
У мене сльози закрутились в очах.
- Як він міг ? – думала я. Такого гарного, тепленького козлика,  і якійсь прищавій вчительці. Та це ще було півбіди. Десь через тиждень козла на звичному місці вже не було.
- Де ваш козлик ?  - запитала я класної керівнички, що вже з підозрою придивлялась до мене.
- Впав десь серед зелені, не можу дістати – відповіла та.
Внизу було дійсно, повно вазонів, шнури від компа, та ще й стіл, що заважав пролізти.
З ненавистю того дня я дивилась на Олега. Вночі сльози текли мені аж по сраці. Мені не було жаль, що Олег мене не любить. Ні, можливо було, але не так, як жаль було, що він не полюбив мого маленького гарного козлика ! Я не розуміла, як можна було не любити таку ні в чому не винну іграшку. Бідний, маленький козлик лежав собі на підлозі, запорошений пилом, а в мене стискалося серце. Ніяк я не могла вловити хвилину, коли в класі нікого не буде, щоб його підняти.
Але думки про те я не полишала. І ось на святі останнього дзвоника, в загальній метушні, коли дівчата і хлопці ще щось доздавали, виправляли оцінки, я мала інші проблеми. Тихцем прокравшись в клас, на колінах в білих колготках повзла до місця з моїм козликом, озираючись, чи не зайде хтось. Такого адреналіну я не виділяла навіть на бігу стометрівкою. Уважно, щоб не перекинути вазони і щнури, шукала я бідного козла. Не було ніде. Спочатку майнула радісна думка, що це Олег розкаявся і тихцем забрав бідну тваринку. Але цій думці я не до кінця повірила, шукала ще і козел знайшовся ! Поцілувавши його в запилену морду я нашвидко обтрусилася і побігла на лінійку.
  Мені одній з усього класу мали давати грамоту, а я прибігла як клоун, розтелепана, з одним бантом, радісно всміхаючись. Чиїсь добросерді матусі переплели таку ГІДНУ дитину, а я думала тільки одне – більше ніколи не віддам СВОГО козла.
   Бідний Олег не зрозумів такої переміни мого настрою, і почав виявляти мені більше уваги. Аякже ! Я вже мала свою іграшку і мені не треба було нічого. Ззаду перешіптувались однокласниці :
- Надька з прівєтом, вимахується і не дивиться на Олега, що на неї ЗВЕРТАЄ УВАГУ. Але я знала тільки одне – раз він не пожалів мого козлика, то і мене не пожаліє.
Жалість і більше нічого була в моїй душі до нещасного ухажора . Лідер мій аж звівся, впадаючи за мною, я з жалості потім ще давала йому списувати, але це вже було все. Кінець любові.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Рушниця таки вистрілила

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Оldеr Мann, 15-07-2015

А так хочеться насолодитись свободою

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 06-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-07-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.30406093597412 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …