Армагедон у Василівні розпочався десь о дев’ятій ранку. «Старий збожеволів», - повибігавши на дорогу, перешіптувались сусіди. Вони штовхалися, боролися за місце в першому ряду. Кожному кортіло поглянути на небачену в їхньому селі чудасію.
Розхристаний Степан Сидорчук із завзяттям маніяка нищив свій квітник. Вирвані з коренем півонії, іриси, ромашки і дзвіночки летіли в різні сторони і падали на землю, гублячи ніжні кольорові пелюстки. Односельчани стежили за ним з широко розплющеними очима. Чому це раптом Степану, котрий з дружиною Марійкою мав найкращий у селі квітник, раптом почали заважати рослини, за якими він доглядав наче за немовлятами?
Кілька чоловіків намагалися з ним заговорити. Марно. Мовчить і розправляється з квітами, немов з найлютішими ворогами. «Біла гарячка», - припускали одні. «Та ні, Степан не п’є», - шипіли на них інші.
- А може мармоз? – кинув хтось із натовпу.
- Що?
- Маразм, - засичали на нього. – Ні, не схоже… Ще ж не старий.
Чого у Сидорчуків на квітниках тільки не було: блакитні ромашки, тюльпани з бахромою, білою серединкою, зеленуватими смужками, сортові іриси, жовті троянди і деревні півонії трьох кольорів. Одних фіалок там не менше десятка сортів. Степан вихвалявся, що привозить розсаду з міста і замовляє цибулини по каталогах.
Одна із сусідок нахилилася, збираючи вцілілі корінці у фартух. Сидорчуки вирощували квіти не для продажу, а для душі. Попросиш у Степана квітку, яка впала в око, а він: «Зараз не можна, вона нарощує бутони, приходь восени». Прийдеш, коли дерева, наче баба Парфениха, перефарбувались у яскраво-жовте, махає руками: «Уже не можна. Цибулини заснули. Відпочивають. Чекай до ранньої весни». Хіба ж у старого скупердяя чогось допросишся?
На якусь мить Степан зупинився, витер з чола піт. Смикнув за стовбур велетенську рожеву лілію. Ранню. Коли інші ще стирчать із землі тендітними «ялинками», вона радує суцвіттям вже наприкінці травня. Лілія не піддалася. Тоді він просто зламав «обклеєне» квітами стебло і кинув його собі під ноги. Ці лілії він купив у місті минулої весни. Правда, вони виросли і приблизно не того кольору, як на картинці у крамниці, але від того були не менш гарними.
Став на стебло ногами, топтався, аж доки не почув переможний хрускіт. Ні, йому не шкода. Не шкода! Цей сад був забаганкою Марійки. А він завжди виконував усі її бажання. Як останній бовдур. Здував з неї пилинки і носив на руках, не помічаючи, що вона давно і надійно всілася на його шию. Коли йому кололо в боці і пекло у грудях, він купував не ліки, а квіти. Вона, бачте, ще не має фіолетових дзвіночків і білих півоній.
«Квіткарка Ліза! Тьху!», - сплюнув Степан і знову взявся за серпа. Розхристана сорочка липла до грудей. Вони здавалися неприродно худими. «Тощий як глист», - жартувала з нього дружина.
Скошені під корінь темно-червоні мальви полетіли на заасфальтовану доріжку. За ними поліг стовбур височенної лілії. На ароматну темно-жовту красуню минулого року збіглося дивитися усе село. «Ну все, Африканська Королево, шукай собі новий трон!»
Квітів на городі все меншало, а Степан ставав все лютішим. Він же сам доглядав цей клятий сад. Копав, обробляв, вносив добрива, поливав. Вона лишень милувалася квітами і фотографувала. Бігала, клацала. Не встигав заправляти плівку.
Невдячна жінка! Бачте, на старості їй набридло бути королевою саду, заманулося пригод. Втекла, злякавшись подивитися йому в очі, навіть по-людськи не попрощавшись. Лишила по собі на окрайці місцевого «брехунця» записку: «Я йду». І забрала з коридору стару, не раз «мічену» їхнім котом валізу.
Колюками в серці тепер здавалися щасливі спогади. Вечір, веранда, крісло-гойдалка, за спиною співають цвіркуни, біля лампи кружляють у божевільному танку нічні метелики, на столі – запашний мелісовий чай. Марійка виймає голкою йому із пальців скалки і цілує поранені місця. А по тілу від її доторків розлітаються янголи. Невже зараз вона так само цілує когось іншого?
Зрадлива, невдячна відьма! Цікаво, хто поласував на такий сухофрукт? Семен, Володька чи може той хмир з міста, який продавав газонокосарки? Вона йому так посміхалася… Не даремно стара шкапа останнім часом так інтенсивно фарбувалася, змінила зачіску, відрізала косу гривку, як в онуки їхнього фельдшера, котра тримає в столиці салон краси. І витягла із шафи прозору кофтинку, яку носила ще за дівування. Ой, не даремно!
Злість в жилах закипала, проникаючи в кожен орган, розфарбовуючи реальність в кольори ночі. Він рвав, ламав і викидав, відчуваючи при цьому майже фізичну втіху.
Несподівано натовп зойкнув і розступився. Усі, наче за командою, повернули голови ліворуч. Стежкою з пагорбу спускалася Степанова Марійка. Здалеку її можна було прийняти за дівчину. Тоненька, граційна, прудка. Довга спідниця з легкої тканини розвивалася від кожного подиху вітру. Тяжко було підтримувати її руками, зайнятими важкими пакетами.
Побачивши дружину, Степан з переляку кинув серпа собі на ногу. Вилаявся, затанцював від болю. Потер поранену ступню і пішов їй назустріч.
Усі завмерли в очікуванні кульмінаційної частини вистави.
- Що ти тут робиш?
Зупинена дивною інтонацією чоловіка, Марійка роздратовано відповіла:
- Як що? Прийшла додому.
Степан сплюнув собі під ноги.
- А де була?
- Як де? – почала злитися жінка. – На базарі!
- На базарі? – здивовано кліпаючи очима, Степан пошкріб брудною рукою потилицю. – Як це на базарі?
Жінка, яка ніколи не лізла за словом до кишені, весело кинула:
- Ти що забув, як люди ходять на базар?
- А твоя записка?
- Я ж не встигла її дописати. Побачила у вікно, що Петро на машині, побігла просити, щоб підкинув мене до переїзду.
Степан випрямився, його голос знову став різким:
- Де ти поділа стару валізу?
- Відвезла в ній шпалери для Насті. Їй треба для літньої кухні. Чи тобі шкода того облізлого непотребу?
- Ні, - похитав він головою. – Чому ти мене не попередила, що ідеш на базар?
- Ти ж так хропів, що аж стіни тряслися.
Натовп засміявся. Ніби вперше помітивши, що вони тут не одні, Марійка привіталася з деким із сусідів і рушила до воріт. Ступивши на подвір’я, ухопилася руками за голову.
- ЯК?! ЩО?! Що це таке? Хто?
Останнє запитання повисло у повітрі. Під ногами у Степана валявся його старий, іржавий серп. Поряд з ним – коса, лопата і великі садові ножиці.
- Що ти наробив, клятий ірод!
- У мене не було виходу, - винувато опустивши голову, сказав він. – На квітах завівся небезпечний шкідник.
- Небезпечний? Наскільки небезпечний? – заїкаючись, прошепотіла Марійка.
- Дуже.
- Який ще шкідник? Я нічого не бачила!
- З твоїм зором… Вони, ці шкідники, дуже маленькі, але … дуже шкідливі, - він перевів подих. – Треба було повиривати інфіковане. Якби я їх не знищив, вони б перескочили на інші рослини, - взявши Марійку за руку, Степан повів її в сторону будинку. – Але ти не хвилюйся. Я з ними вже розправився, - він з сумом поглянув на розкиданих в різні сторони лебедів із фарбованих автомобільних шин і волошкову клумбу з північної сторони паркану. Єдину, до якої ще не дотяглася його каральна рука. – Інші квіти в безпеці.
