РОЗДІЛ 7
ЧОРНІ ТАЄМНИЦІ
- Ти справді збираєшся спробувати? – запитав Мазой, його голос був повен презирства і недовіри.
Альтон кинув лихий погляд на учня.
- Зганяй свою злість деінде, Безликий, - сказав Мазой, відвертаючись від потворного обличчя наставника. – Не я причина твого краху. А питання було доречне.
- Вже більше десятиліття ти вчишся мистецтву магії, - відповів Альтон. – Але ти все ще боїшся вивчати нижні світи поруч з майстром Магіку.
- Я б не боявся поруч зі справжнім майстром, - насмілився прошепотіти Мазой.
Альтон проігнорував зауваження, як ігнорував і всі інші, отримані від помічника Ган’етт за всі ці шістнадцять років. Він був єдиною ниточкою, що пов’язувала Альтона з рештою світу, і тим часом як у Мазоя була могутня сім’я, у Альтона був тільки Мазой.
Вони увійшли в найвищу з чотирьох Альтонових кімнат. Там горіла єдина свічка, але світло було приглушене безліччю темних гобеленів, чорним камінням стін та килимами. Альтон всівся на стілець перед маленьким круглим столиком і поклав перед собою велику книгу.
- Це закляття краще залишити жрицям! – запротестував Мазой, сідаючи навпроти безликого наставника. – Чаклуни розпоряджаються нижніми рівнями, але мертві – справа самих лише жриць.
Альтон зацікавлено роззирнувся навколо, а потім насуплено глянув на Мазоя, його спотворене обличчя виглядало ще більш гротескно в миготливому сяйві свічки.
- Здається, тут ніде поблизу немає жриці, яку б міг покликати, - саркастично пояснив Безликий. – Думаєш, краще спробувати викликати чергового жителя Дев’яти Кіл?
Мазой відкинувся на спинку стільця, підкреслено приречено похитуючи головою. Альтон мав рацію. Рік тому Безликий спробував знайти відповіді на свої питання, викликавши крижаного демона. Невагома істота заморозила всю кімнату, аж поки вона не стала чорною в інфрачервоному баченні, і розтрощила більшу частину дорогого алхімічного начиння його матері. Якби Мазой не викликав свою магічну кішку, щоб прогнати демона, ні він, ні Альтон вже ніколи б не вийшли з кімнати живими.
- Дуже добре, - нещиро сказав Мазой, схрещуючи руки перед собою на столі. – Викликай свого духа і отримуй свої відповіді.
Альтон не пропустив мимовільного тремтіння, зрадженого складками одягу Мазоя. Він ще раз сердито зиркнув на учня і повернувся до приготувань.
Коли Альтон вже збирався чаклувати, Мазой мимоволі почав намацувати в кишені фігурку пантери з оніксу, отриману в той день, коли Альтон привласнив собі ім’я Безликого. Маленька статуетка була зачаклована потужним двеомером, що дозволяв власнику викликати велику пантеру, повністю підпорядковану йому. Мазой рідко це робив, ще не повністю розуміючи обмеження двеомеру та потенційні небезпеки. «Лише в разі нагальної потреби», - тихенько нагадав собі Мазой, торкаючись фігурки в кишені. Але чому ця нагальна потреба стається завжди тоді, коли він поруч з Альтоном?
Незважаючи на всю цю браваду, цього разу Альтон розділяв тривогу Мазоя. Духи мертвих не були такі агресивні і нищівні, як жителі нижніх рівнів, але могли бути такими ж жорстокими і винахідливими, якщо мали намір завдати страждань.
Але Альтону були потрібні відповіді. Більше десятиліття він намагався якось вивідати подробиці падіння Дому ДеВір в учнів та наставників (обхідними шляхами, звичайно). Багато хто чув про події тієї ночі, дехто навіть знав про тактику, застосовану домом-переможцем.
Та все ж, ніхто не міг назвати той дім. В Мензоберранзані ніхто не міг висловити щось навіть віддалено схоже на обвинувачення, навіть якщо більша частина суспільства поділяла підозру, якщо не мав беззаперечних доказів, що могли б спонукати правлячу раду до дій проти обвинувачуваного. Дім, що вийшов в невдалий наступ або був викритий, неминуче накликав на себе гнів Мензоберранзану, і його ім’я невдовзі стиралося з історії міста. Але у випадку бездоганної атаки, такої як та, що призвела до загибелі Дому ДеВір, з невірного кінця змієголової нагайки опинявся обвинувач.
Загальна заляканість і нерішучість краще ніж будь-які принципи честі обертала колеса правосуддя в місті дроу.
Тож після того Альтон почав шукати інші шляхи розв’язання своєї проблеми. Спочатку він спробував поткнутися в нижчі рівні, і наслідки виклику крижаного демона були катастрофічні. Тепер Альтон в своїй одержимості здобув те, що могло б покласти край його невдачам – манускрипт чаклуна з поверхні. В ієрархії дроу лише жриці Ллос займалися світом мертвим, але в інших расах в світ духів потроху втручались і чаклуни. Альтон знайшов цю книгу в бібліотеці Магіку і зміг перекласти достатньо (як він вважав) для виклику духа.
Він стиснув долоні одна об одну і невпевнено розкрив книгу на позначеній сторінці, переглядаючи закляття ще раз.
- Ти готовий? – запитав він Мазоя.
- Ні.
Альтон проігнорував безкінечний сарказм помічника і поклав руки на стіл. Він повільно заглиблювався в медитативний транс.
- Фей іннад… - він зупинився і прокашлявся. Мазой, хоч і не знав закляття напам’ять, помітив помилку.
- Фей іннунад де-мін… - ще одна пауза.
- Ллос, збережи нас, - ледь чутно застогнав Мазой.
Альтон широко розплющив очі і люто втупився в учня.
- Це переклад! – загарчав він. – З дивної мови людського чаклуна!
- Якась тарабарщина, - відказав Мазой.
- Переді мною особиста книга заклять чаклуна з поверхні, - спокійно пояснював Альтон. – Архімага, як тут нашкрябав злодій-орк, що викрав це і продав нам.
Він знову взяв себе в руки, струснув лисою головою і спробував знову зануритися в транс.
- Звичайний тупий орк вкрав книгу заклять в архімага… - прошепотів Мазой, абсурдність думки говорила сама за себе.
- Чаклун був мертвий! – проревів Альтон. – Книга справжня!
- Хто її переклав? – тихо запитав Мазой.
Альтон відмовлявся слухати будь-які аргументи. Ігноруючи самовдоволене обличчя Мазоя, він почав знову.
- Фей іннунад де-мілл де-суї де-кеф.
Мазой замовк, пригадуючи один зі своїх уроків і сподіваючись, що його смішки не зіб’ють Альтона. На ту мить він не вірив, що зусилля Альтона щось принесуть, але не хотів знову обірвати нісенітниці, які лептав той дурень, і не хотів слухати все те беззмістовне закляття з самого початку.
Але невдовзі Мазой знову мусив сфокусуватися на Альтонові, коли почув його схвильований шепіт: «Матір Джинафе?»
Безперечно, незвична сфера зеленуватого диму з’явилася над полум’ям свічки і почала повільно набувати більш визначеної форми.
- Матір Джинафе! – знову видихнув Альтон, коли прикликання було завершене. Перед ним зависло, без сумніву, обличчя мертвої матері.
Дух збентежено розглядав кімнату.
- Хто ти? – запитав дух невдовзі.
- Я Альтон, Альтон ДеВір, твій син.
- Син? – перепитав привид.
- Твоє дитя.
- Я не пам’ятаю такої бридкої дитини.
- Це тільки маска, обман, - швидко відказав Альтон, зиркаючи на Мазоя і чекаючи чергового хихотіння. Якщо Мазой дорікав йому і сумнівався в ньому раніше, то зараз на його лиці читалась непідробна повага. – Просто обман, щоб я міг з’являтися в місті і домогтися помсти на голови наших ворогів!
- В якому місті?
- В Мензоберранзані, звісно.
Здавалося, дух все ще нічого не розумів.
- Ти Джинафе? – допитувався Альтон. – Верховна Матір Джинафе ДеВір?
Лице духа скривилося, насупившись так, як ніби привид роздумував над запитанням.
- Я була… Я так думаю…
- Верховна Матір Дому ДеВір, Четвертого Дому Мензоберранзану, - підказував Альтон, його захват все наростав. – Верховна жриця Ллос.
Іскра розуміння з’явилася на обличчі духа при згадці про Павучу Королеву.
- О ні! – вона ніби опиралася самій думці. Тепер Джинафе пам’ятала. – Тобі не можна було цього робити, моє потворне дитя!
- Це лише маска, - перебив Альтон.
- Я мушу покинути тебе, - продовжував дух Джинафе, нервово роззираючись довкола. – Ти мусиш відпустити мене!
- Але я маю дещо запитати в тебе, Матір Джинафе.
- Не називай мене так! – пронизливо заверещав дух. – Ти не розумієш! Я в немилості у Ллос…
- Проблеми… - прошепотів Мазой ніби між іншим, ледь чи здивований.
- Тільки одне питання! – наполягав Альтон, відмовляючись пропустити ще одну можливість дізнатись імена своїх ворогів.
- Швидко! – закричав дух.
- Назви дім, що знищив ДеВір.
- Дім? – замислилась Джинафе. – О так, я пам’ятаю ту лиху ніч. Це був Дім…
Клубок диму розплився, втрачаючи форму, викрививши зображення Джинафе і перетворивши її останні слова в нерозбірливе булькотіння.
Альтон скочив на ноги.
- Ні! – закричав він. – Ти мусиш сказати мені! Хто мої вороги?
- Може вважатимеш мене ворогом? – запитав дух вже зовсім іншим голосом, в якому бриніла така чиста сила, що кров відхлинула від обличчя Альтона. Зображення викривилося і змінилось, перетворившись у щось потворне, навіть потворніше, ніж Альтон. Таке огидне створіння не могло існувати на Матеріальному Рівні.
Звісно, Альтон не був жерцем і ніколи не вивчав релігію дроу поза тими базовими догматами, яких навчали чоловіків його раси. Та все ж, він знав, що за створіння зависло перед ним, та слизиста текуча маса, схожа на оплавлену свічку була йоклол, служницею Ллос.
- Ти насмілився завадити мукам Джинафе? – прогарчала йоклол.
- Прокляття! – прошепотів Мазой, повільно сповзаючи під темну скатертину, якою був накритий столик. Навіть він, хоч як сумнівався в Альтонові, не чекав, що потворний наставник втягне його аж в таку халепу.
- Але… - затинався Альтон.
- Ніколи більше не бентеж цей рівень! – заревіла йоклол.
- Я не втручався в Глибини… - слабко запротестував Альтон. – Я лише хотів поговорити з…
- З Джинафе! – прошипіла йоклол. – Проклятою жрицею Ллос. Де ти чекав знайти її дух, дурню? Думав, він пурхає в Олімпусі, з фальшивими богами ельфів поверхні?
- Я не думав.
- А думаєш взагалі коли-небудь? – гарчала йоклол.
«Ні», - про себе відповів Мазой, намагаючись триматися подалі, наскільки це було можливо.
- Ніколи більше не бентеж цей рівень! – застерегла йоклол востаннє. – Павуча Королева не має милосердя і не терпить докучливих чоловіків!
Текуче обличчя істоти роздувалося і виходило за межі димної сфери. Альтон чув булькотіння і хлюпання, він позадкував до стіни, перечепився через стілець і відсунув його до стіни, виставляючи перед собою руки і намагаючись захистити обличчя.
Рот йоклол розкрився неймовірно широко і вивергнув град якихось мілких предметів. Вони відбивалися від Альтона і стукались в стіну навколо нього. Камінці? Безликий чаклун нічого не міг зрозуміти в збентеженні. Один з предметів зрештою відповів на його німе запитання. Щось вхопилося за чорний одяг Альтона і почало повзти вгору до його незахищеної шиї. Павуки.
Потік восьминогих істот ринув під маленький столик, звідки викотився Мазой, відчайдушно відповзаючи до протилежної стіни. Він ледве піднявся на ноги і озирнувся на Альтона, що відчайдушно тупав і шаркав ногами, намагаючись струсити з себе павуків.
- Не вбивай їх! – закричав Мазой. – Вбивати павуків заборонено, бо…
- До біса жриць та їх закони! – заверещав Альтон у відповідь.
Мазой знизав плечима, розуміючи, що це даремно, пошарив десь в складках свого одягу і дістав той самий дворучний арбалет, яким колись давно убив Безликого. Він глянув на потужну зброю і маленьких павуків, що повзали по кімнаті.
- Надто потужно? – запитав він вголос. Не отримавши відповіді, він знову знизав плечима і вистрілив.
Важкий арбалетний болт прорізав глибоку лінію на плечі Альтона. Чаклун вражено подивився на рану, а тоді непривітно втупився в Мазоя.
- У тебе був павук на плечі, - пояснив учень.
Гримаса Альтона не пом’якшала.
- Жодної вдячності? – буркнув Мазой. – Дурний Альтон, всі павуки на твоєму боці кімнати, пам’ятаєш?
Мазой розвернувся до дверей і кинув через плече:
- Гарного полювання.
Він взявся за ручку дверей, але коли його довгі пальці зімкнулися на ній, в дверях з’явилося зображення Матері Джинафе. Вона широко посміхнулася, надто широко, і неймовірно довгий вологий язик лизнув Мазоя в обличчя.
- Альтон! – заверещав він, задкуючи до стіни подалі від слизької гидоти. Він побачив Альтона, що саме читав якесь закляття, намагаючись втримати концентрацію, поки голодні павуки продовжували свій підйом його одягом.
- Ти мрець, - спокійно завважив Мазой, похитуючи головою.
Альтон через силу проводив обтяжливий ритуал, ігноруючи відразу до повзучих істот і з останніх сил закінчив чаклувати. За всі роки навчання, Альтон жодного разу не думав, що зробить щось подібне, він би засміявся, якби йому сказали. Зараз, в будь-якому разі, це здавалося куди кращою долею, ніж смерть, на яку прирекла його йоклол.
Він кинув вогняну кулю прямо собі під ноги.
Голий і безволосий, Мазой розчинив двері і вивалився з того пекла. Палаючий безликий вчитель з’явився слідом, вертячись і зриваючи пошматований обгорілий одяг зі своєї спини на ходу.
Гарний спогад з’явився в голові Мазоя, коли він дивився, як Альтон гасить останні іскри. Зрештою, він висловив єдину думку, що домінувала над усіма іншими в ту злощасну мить.
- Краще б я його вбив, коли він був ще в павутині.
Невдовзі, коли Мазой повернувся в свою кімнату до навчання, Альтон вдягнув металеві браслети з орнаментом, за якими в ньому могли впізнати викладача Академії, і вислизнув з комплексу Магіку. Він підійшов до широких сходів, що вели від Тьєр Бреч вниз і всівся на сходинку, дивлячись на Мензоберранзан.
Навіть ця картина не надто відволікла його від думок про недавній провал. Шістнадцять років тому він відрікся від усіх мрій та амбіцій заради відчайдушного пошуку дому-винуватця. За шістнадцять років він не досяг нічого.
Він запитував себе, як довго ще зможе розгадувати цю шараду, зберігаючи присутність духу. Мазой, його єдиний друг (якщо Мазоя можна взагалі назвати другом), вже провчився в Магіку більш ніж половину потрібного терміну. Що робитиме Альтон, коли Мазой закінчить навчання і повернеться в Дім Ган’етт?
- Звісно, я робитиму щось через силу, може навіть цілі століття, - сказав він вголос, - і все це тільки для того, щоб бути вбитим якимось відчайдушним учнем, так само як я, точніше, як Мазой, убив колись Безликого. Може, і цей учень спотворить себе і займе моє місце?
Альтон не зміг стримати іронічну посмішку, що розтягла його безгубий рот від думки про вічного «безликого наставника» Академії. Коли Головна Матір Академії щось запідозрить? Через тисячу років? Десять тисяч? А може, Безликий переживе сам Мензоберранзан? Жити, як наставник Академії не така вже й погана доля, припустив Альтон. Є багато дроу, які б віддали майже все заради такої честі.
Альтон поклав голову на згин ліктя і відігнав сміховинні думки. Він не був справжнім наставником, вкрадений титул не дав йому і крихти задоволення. Напевно, краще б Мазой застрелив його в той день, шістнадцять років тому, коли Альтон був спійманий павутиною Безликого.
Відчай Альтона став тільки глибший, коли він почав думати про час. Йому нещодавно виповнилося сімдесят, і за мірками дроу він був все ще молодим. Згадка про те, що лише десята частина його життя минула, не давала втіхи Альтону тієї ночі.
- Скільки ще я житиму? – запитав він себе. – Скільки ще років мине перед тим, як божевілля мого існування поглине мене? – Альтон знову подивився на місто. – Краще б Безликий убив мене тоді, - прошепотів він. – Бо тепер я Альтон з Дому, Не Вартого й Згадки.
Мазой обізвав його так першого ранку після падіння Дому ДеВір, але повертаючись думками в той час, коли його життя було на вістрі арбалетної стріли, Альтон зрозумів, що не осягнув тоді підтексту цього назвиська. Мензоберранзан був всього-на-всього сукупністю окремих благородних домів. Бездомний простолюдин міг причепитися до будь-якого і звати його своїм, але благородного не приймуть в жодному домі. Йому залишався лише Магік, і більш нічого… аж поки його справжнє ім’я зрештою не стане відомим. Яке покарання впаде на його голову за вбивство наставника? Мазой може зізнатися в злочині, але у Мазоя є дім, який його захистить. Натомість Альтон лише благородний без даху над головою.
Він знову обіпер голову на лікті і дивився, як поволі підіймається світло Нарбонделі. Хвилини складалися в години, і відчай та жалість до себе потроху змінювалися. Тепер Альтон дивився і думав про окремі доми дроу, не про ту сукупність, що об’єднувала їх в одне місто, і думав, які чорні таємниці приховує кожен з них. Один з них, нагадав собі Альтон, приховує таємницю, яку він найбільше в світі хоче дізнатись. Один з них знищив Дім ДеВір.
Забутий був провал цієї ночі з Матір’ю Джинафе та йоклол, забуте було бажання ранньої смерті. Шістнадцять років – це не так вже й довго, вирішив Альтон. Він має щонайменше сім століть життя в цій крихкій оболонці. Якщо буде потрібно, Альтон готовий кожну хвилину з цих довгих років присвятити пошукам винуватця.
- Помста, - прогарчав він вголос, потребуючи і впиваючись цим нагадуванням про єдину причину, з якої він повинен продовжувати дихати.
