РОЗДІЛ 6
ДВОРУКИЙ
Дзирт відреагував на наказ верховної матері зайти до неї дуже швидко, явно не потребуючи додаткового стимулу у вигляді нагайки Брізи. Як часто його жалила ця жахлива зброя! Дзирт не мав жодних намірів мстити жорстокій старшій сестрі. В своєму становищі він боявся навіть вдарити її чи жодну іншу жінку, боявся занадто сильно, аби тішити себе такими думками.
- Ти знаєш, що це за день? – запитала Меліс, коли він підійшов до її величного трону в темному передпокої молитовні.
- Ні, Верховна Матір, - відповів Дзирт, за звичкою розглядаючи свої пальці на ногах. Від усвідомлення того, що все життя він бачить одну й ту ж картину, захотілося зітхнути. Напевно, в світі є на що подивитися окрім сірого каменю та десяти пальців.
Він висунув одну ногу з сандалії і почав креслити щось пальцем на кам’яній підлозі. Тепла шкіра залишала досить помітні сліди в інфрачервоному спектрі, а Дзирт був достатньо швидкий і спритний, аби закінчувати прості малюнки перш ніж підлога охолодиться.
- Шістнадцять років, - сказала йому Матір Меліс. – Ти дихаєш повітрям Мензоберранзану вже шістнадцять років. Один важливий період твого життя вже минув.
Дзирт ніяк не відреагував, він не розумів, чому це взагалі так важливо. Його життя було нескінченною і незмінною рутиною. Один день, шістнадцять років, яка різниця? Якщо його мати вважає важливими всі ті речі, крізь які він пройшов за цей час, страшно думати, що принесуть наступні роки.
Він уже майже домалював широкоплечу дроу, без сумніву, Брізу, яку кусала з-за спини гігантська гадюка.
- Глянь на мене, - наказала Матір Меліс.
Тепер вже Дзирт збентежився. Колись він завжди прагнув дивитися в очі співрозмовнику, тому знадобилося багато часу, аби вибити з нього цей інстинкт. Поки що він був лише прислугою, і єдиними створіннями, на які йому дозволялося дивитись, була живність, що повзала по кам’яній долівці, окрім павуків, звісно. Дзирт мусив відводити очі щоразу, коли ця шестинога істота з’являлася в його полі зору. Павуки були надто чудовими для очей такого, як Дзирт.
- Глянь на мене, - повторила Меліс, в її голосі починало зароджуватися нетерпіння. Дзирт вже був свідком її вибухів, гніву такого нестримного і жорстокого, що змітав все і всіх на своєму шляху. Навіть Бріза, така пихата й жорстока, квапилась сховатися від материного гніву.
Дзирт нерішуче підняв погляд, вивчаючи материн чорний одяг, прикрашений павуками – символами дому, і краєм ока стежив за ситуацією. Повільно піднімаючи голову, він кожної миті очікував удару по голові або нагайки на своїй спині, бо Бріза була позаду нього, зі свою зброєю завжди наготові.
Потім він побачив її, владну Матір Меліс До’Урден, теплочутливі очі сяяли на холодному обличчі, на щастя не розжареному гнівом. Дзирт все ще був напружений, він досі очікував покарання.
- Твій термін служіння вийшов, - пояснила Меліс. – Тепер ти другий син Дому До’Урден, і тобі надаються всі…
Погляд Дзирта несвідомо знову втупився в підлогу.
- Дивись на мене! – крикнула матір з несподіваною злістю в голосі.
Наляканий, Дзирт знову підняв очі на її обличчя, що тепер палало червоногарячим. Краєм ока він побачив помах руки Меліс, але не був таким дурним, щоб ухилитися від удару. Тепер він був на підлозі, половина обличчя палала від ляпасу.
Навіть падаючи, Дзирт мудро втримував погляд на обличчі Матері Меліс.
- Ти більше не служник! – проревіла Матір Меліс. – Ти збезчестиш наш дім, якщо і далі так поводитимешся!
Вона схопила Дзирта за горло і грубо поставила на ноги.
- Якщо ти осоромиш Дім До’Урден, - обіцяла вона, обличчя за дюйм від його, - я встромлю голки в ці фіолетові очі.
Дзирт не моргав. За ті шість років, відколи Віерна припинила няньчитись з ним, він дізнався про Матір Меліс достатньо, аби розуміти підтекст і вагу її погроз. Вона була його матір’ю (хоч що це, зрештою, означало), але Дзирт не мав сумніву, що вона з насолодою встромила би голки йому в очі.
************
- Він інакший, - мовила Віерна. – І не лише кольором очей.
- Чим тоді ж? – запитав Закнафейн, намагаючись втримувати свій інтерес лише на професійному рівні. Віерна завжди подобалася Заку більше, ніж інші, але нещодавно вона стала верховною жрицею, і відтоді була куди більш дратівливою.
Віерна сповільнила ходу неподалік від входу до передпокою молитовні.
- Важко сказати, - визнала вона. – Я ніколи не бачила таких розумних дітей чоловічої статі, як Дзирт. Він міг левітувати в п’ять років. У мене пішли тижні покарань на те, щоб навчити його дивитися в підлогу, так ніби така проста дія була для нього вкрай неприродною.
Закнафейн зупинився і дозволив Віерні йти попереду нього.
- Неприродно? – прошепотів він ледь чутно, вловивши приховане значення спостережень Віерни. Це, звісно, було незвично для дроу, але це було те, чого Зак чекав і на що він сподівався від своєї дитини.
Він увійшов за Віерною до темного передпокою. Меліс, як завжди, сиділа на своєму троні перед павучим ідолом, але усі інші крісла та стільці були відсунуті до стін. Зак зрозумів, що зустріч має бути офіційна, якщо сидіти дозволено лише верховній матері.
- Матір Меліс, - почала Віерна урочистим тоном. – Я привела Закнафейна, як ти й просила.
Зак став поруч з Віерною і обмінявся кивками з Меліс, але куди більше його цікавив наймолодший До’Урден, що стояв біля верховної матері, роздягнений по пояс.
Меліс підняла руку, закликаючи до тиші, і жестом наказала Брізі, що тримала в руках півафві з гербом дому, продовжувати.
Все ще дитяче обличчя Дзирта захоплено просяяло, коли Бріза, читаючи відповідне замовляння, накинула йому на плечі зачарований плащ, чорний з червоними та фіолетовими смугами.
- Вітання, Закнафейн До’Урден! – щиро мовив Дзирт, спіймавши на собі шоковані погляди від усіх присутніх. Матір Меліс не давала йому права говорити, він навіть не запитав її дозволу!
- Я – Дзирт, другий син Дому До’Урден, і я більше не служник. Тепер я можу дивитися на тебе, я маю на увазі, дивитися тобі в очі, а не на черевики. Так сказала мені матір, - усмішка Дзирта зникла, як тільки він зустрівся очима з розлюченим поглядом Матері Меліс.
Віерна немовби закам’яніла, її щелепа відвисла, а очі вражено округлились.
Зак був теж вражений, але дещо по-іншому. Він притис руку до губ, стримуючи посмішку, яка б неминуче переросла в регіт. Зак не пам’ятав, коли востаннє обличчя верховної матері так палало!
Позаду Меліс Бріза намацувала свою нагайку, настільки сконфужена діями молодшого брата, аж не знала, що вона, в біса, має зараз зробити. На пам’яті Зака це вперше найстарша донька Меліс завагалася з покаранням.
Поруч з матір’ю, але завбачливо на крок подалі, Дзирт затих, покусуючи нижню губу. Однак Зак бачив, що усмішка все ще залишилася в очах молодого дроу. Таке неподобство і неповага до правил явно була дечим більшим, ніж необачна обмовка і більшим, ніж простий наслідок недосвідченості.
Майстер зброї виступив вперед з наміром відволікти увагу верховної матері від Дзирта.
- Другий син? – перепитав він вражено, і щоб потішити гордість Дзирта, і щоб відволікти та трохи втихомирити Меліс. – Це означає, настав час для твоїх тренувань.
Меліс опанувала свою лють, що траплялось дуже рідко.
- Ти навчиш його лише основам, Закнафейн. Дзирт повинен замінити Нальфейна, тож його місцем в Академії має бути Магік. А значить, більша частина роботи ляже на плечі Різзена, наскільки дозволять його знання та вміння.
- Ти певна, що його доля – магія, Верховна Матір? – швидко запитав Зак.
- Кажуть, він розумний, - відповіла Меліс, кидаючи гострий погляд на Дзирта. – Принаймні, час від часу. Віерна розповідала про його успіхи в опануванні природженої сили. Нашому дому потрібен новий чаклун, - прошипіла Меліс, згадавши про сина Матері Бенр, гордість дому, Архімага міста. З часу зустрічі Меліс з Першою Матір’ю Мензоберранзану минуло вже шістнадцять років, але вона досі пам’ятала кожну деталь тієї розмови. – Здається, магія – його покликання.
Зак вийняв монетку зі свого нашийного мішечка, розкрутив її і підкинув в повітря.
- Може, ми перевіримо? – запитав він.
- Як бажаєш, - погодилась Меліс, не здивована бажанням Зака довести її неправоту. Зак низько цінував магію і довіряв більше руків’ю надійного меча, ніж кришталевому посоху блискавок.
Зак підійшов до Дзирта і вручив йому монетку.
- Підкинь її.
Дзирт стенув плечима, він взагалі погано уявляв, про що говорять його мати та майстер зброї. До цього часу він не чув нічого ні про будь-які плани щодо його майбутнього, ні про місце, яке вони називали Магік. Але все-таки він взяв монетку на зігнутий вказівний палець, підкинув вгору великим і з легкістю спіймав. Він простягнув монетку назад Заку, дивлячись на нього дещо здивовано, так ніби запитував, що такого важливого в цьому простому завданні.
Зак не тільки не забрав монету, а й дістав ще одну з нашийного мішечка.
- Спробуй двома руками, - сказав він Дзирту.
Дзирт ще раз стенув плечима і одним швидким рухом підкинув обидві монети, так само легко спіймавши їх.
Зак озирнувся на Матір Меліс. Кожен дроу міг виконати подібний трюк, але Дзирт зробив це легко, швидко і граційно. Хитро позираючи на Меліс, Зак дістав ще дві монети.
- Візьми по дві на кожну руку і підкинь усі чотири одразу, - проінструктував він Дзирта.
Чотири монети злетіли вгору. Чотири повернулися йому в долоні. Жоден м’яз на тілі Дзирта не здригнувся, рухались лише руки.
- Дворукий, - сказав Зак Меліс. – Він боєць. Його місце в Мелі-Магтір.
- Я бачила, як маги роблять те ж саме, - заперечила Меліс. Їй не подобався задоволений вираз на обличчі майстра зброї, що постійно завдавав їй клопотів. Зак колись був офіційним чоловіком Меліс, та й відтоді часто слугував їй коханцем. Його майстерність та спритність не обмежувалася лише бойовими навиками. Але разом з насолодою, яку Закнафейн давав Меліс та чуттєвими задоволеннями, які не раз змушували її зберегти Заку життя, він був справжнім головним болем для неї. Зак був найкращим майстром зброї в Мензоберранзані, цей факт Меліс не могла ігнорувати, але його презирство, навіть зневага до Павучої Королеви не раз приносила Дому До’Урден проблеми.
Зак дав ще дві монети Дзирту. Тепер він повністю насолоджувався новою грою і швидко підкинув їх в повітря. Шість злетіло вгору. Шість впало вниз, по три в кожній долоні.
- Дворукий, - мовив Зак ще більш наполегливо. Матір Меліс жестом дозволила продовжувати, не здатна заперечити грацію, продемонстровану наймолодшим сином.
- Зможеш зробити це ще раз? – запитав його Зак.
Незалежно працюючи обома руками, Дзирт швидко виставив монети на вказівних пальцях, готовий кидати їх знову. Зак зупинив його і додав ще чотири монети, в результаті на кожній руці опинився стовпчик з п’яти монет. Зак зупинився на мить, вивчаючи зосереджене обличчя молодого дроу (і тримаючи долоні на монетах якомога довше, аби вони якнайкраще нагрілися теплом його рук, і Дзирт гарно бачив їх в польоті).
- Спіймай усі, другий син, - сказав він твердо. – Спіймай їх усі, інакше опинишся в Магіку, школі чарів. Це місце не для тебе!
Дзирт досі погано уявляв, про що говорить Зак, але інтонація майстра зброї давала зрозуміти, наскільки це важливо. Він глибоко вдихнув, заспокоюючись, і підкинув монетки вгору. Він швидко розрізнив їх сяйво, чітко зафіксувавши в погляді кожну. Перші дві опинилися в долонях легко, але розмитий візерунок решти говорив йому, що всі вони прямо в долоню не впадуть.
Дзирт немовби вибухнув, обкрутився навколо себе, його руки майоріли нерозбірливо швидко. Раптом він зупинився і виструнчився перед Заком. Руки були стиснені в кулаки обабіч тіла, обличчя похмуре.
Матір Меліс та Зак перезирнулися, жоден не певний, що насправді сталось.
Дзирт простягнув руки вперед і показав Заку долоні. П’ять монет в кожній руці.
Зак протяжно присвиснув. Навіть у нього, майстра зброї, такий маневр вдався далеко не з першої спроби. Він підійшов до Матері Меліс.
- Дворукий, - сказав він втретє. – Він – боєць, а в мене скінчились монети.
- Як багато він зможе зробити? – видихнула Меліс, безумовно вражена навіть проти своєї волі.
- Як багато ми зможемо в нього вкласти? – відповів питанням на питання Зак, сяючи тріумфальною посмішкою.
Матір Меліс розсміялась і похитала головою. Вона хотіла, щоб Дзирт замінив Нальфейна і став чаклуном, але впертий майстер зброї її, як завжди, переконав.
- Дуже добре, Закнафейн, - сказала вона, визнаючи поразку. – Другий син стане бійцем.
Зак кивнув і глянув на Дзирта.
- Можливо одного дня він стане новим майстром зброї Дому До’Урден, - кинула Меліс Заку в спину. Її сарказм змусив його зупинитися і озирнутися через плече.
- Ну звісно, - додала вона вкрадливо, потягуючись зі звичною для себе нескромністю, - як ми могли чекати від нього чогось іншого?
Різзен, теперішній батько дому, невпевнено переступив з ноги на ногу. Він знав, як і будь-хто інший, включно з рабами Дому До’Урден, що Дзирт не був його дитиною.
***************
- Три кімнати? – запитав Дзирт, коли вони з Заком зайшли до великого тренувального залу в південному крилі комплексу До’Урден. Сфери різнокольорового магічного світла зависли під високою кам’яною стелею, заливаючи кімнату затишним тьмяним світлом. Зал мав лише троє дверей: східні, що вели в зовнішню кімнату з виходом на балкон, ще одні відразу навпроти Дзирта, в південній стіні, що вели в крайню кімнату в домі, і одні двері з головного коридору, через які вони щойно пройшли. Зак швидко замкнув її, тож Дзирт зрозумів, що через ті двері він не часто виходитиме.
- Одна кімната, - виправив Зак.
- Але ще двоє дверей, - сказав Дзирт, розглядаючи кімнату. – Без замків.
- О, - мовив Зак, - вони зачинені радше правилами дому.
Дзирт починав розуміти.
- Ті двері, - продовжив Зак, показуючи на південь, ведуть в мою власну кімнату. Для тебе ж буде краще, якщо я там тебе ніколи не застану. Інші двері ведуть в тактичну кімнату, приготовану на випадок війни. Коли, точніше, якщо, я буду задоволений твоїми успіхами, ми там побуваємо. Але цей день настане за багато років, тож поки вдовольняйся цим єдиним залом, - він широко розвів руками, - твоїм домом.
Дзирт роззирнувся, не надто захоплений. Він насмілився сподіватись, що подібне ставлення до нього залишилося в минулому. Однак обстановка ніби перенесла його навіть далі за ті шість років, коли він прислуговував в домі, в те десятиліття, яке він провів в молитовні дому з Віерною. Ця кімната була куди менша, ніж молитовня, і затісна, щоб сподобатись енергійному молодому дроу. Його наступне запитання прозвучало агресивно:
- Де я спатиму?
- В твоєму домі, - відказав Зак безтурботно.
- Де я їстиму?
- В твоєму домі.
Очі Дзирта звузились до щілинок, і обличчя спалахнуло червоним.
- Де я… - почав він вперто, намагаючись зламати логіку майстра зброї.
- В твоєму домі, - відповів Зак тим же зваженим тоном, перш ніж Дзирт встиг завершити думку.
Дзирт твердо вперся ногами в підлогу і схрестив руки перед грудьми.
- Це звучить як знущання, - буркнув він.
- Кращого тобі годі було й чекати, - гаркнув Зак у відповідь.
- З якою ціллю це все? – почав Дзирт. – Ти забрав мене від моєї матері…
- Ти завжди говоритимеш про неї як про Матір Меліс, - попередив Зак. – І звертатимешся до неї як до Матері Меліс.
- Від моєї матері…
Наступна репліка Зака була не словесною, а у вигляді удару кулаком.
Дзирт отямився лише за двадцять хвилин.
- Урок перший, - пояснив Зак, як ні в чому не бувало обіпершись на стіну неподалік. – Для твого ж блага. Говоритимеш про неї як про Матір Меліс.
Дзирт повернувся на бік і спробував обіпертись на лікоть, але голова закрутилася нещадно, як тільки відірвалась від підлоги. Зак вхопив його і поставив на ноги.
- Не так легко, як ловити монетки, - зауважив майстер зброї.
- Що?
- Блокувати удар.
- Який удар?
- Просто погодься, вперте ти дитя!
- Другий син! – знову буркнув Дзирт, схрещуючи руки на грудях.
Удар в бік в черговий раз довів неправоту молодого дроу.
- Хочеш ще подрімати? – спокійно запитав майстер зброї.
- Другий син може бути дитиною, - мудро завважив Дзирт.
Зак здивовано похитав головою. Ставало все цікавіше і цікавіше.
- Тобі може тут сподобатись, - сказав він, підводячи Дзирта до довгої і цупкої, забарвленої в темні кольори і багато прикрашеної завіси. – Але тільки якщо ти навчишся трохи керувати своїм довгим язиком.
Рвучким рухом він зірвав завісу, демонструючи найрозкішнішу зброю, яку тільки бачив молодий дроу (і багато старших також). Різноманітні списи, мечі, сокири, молоти, та безліч іншої зброї, яку тільки міг уявити Дзирт, і ще багато такої, якої він уявити не міг, все це було перед ним.
- Роздивись усе, - сказав йому Зак. – Подивись, що тобі більше подобається. Спробуй все і зрозумій, що лежить в руці найкраще, дослухайся до себе. Коли ми закінчимо навчання, усе це буде тобі близьким.
Приголомшений, Дзирт повільно йшов вздовж підставок, дивлячись на це місце і на те, що його чекало, вже в зовсім іншому світлі. Все життя, всі шістнадцять років, його найбільшим ворогом була нудьга. Здавалося, тепер Дзирт знайшов зброю, аби цього ворога побороти.
Зак рушив до дверей в свою кімнату, вирішивши, що Дзирту краще провести ті перші моменти з новою зброєю в руках на самоті.
Та все ж він зупинився біля самих дверей і озирнувся через плече на молодого дроу. Дзирт розмахував довгою і важкою алебардою, в довжину вдвічі більшою, ніж він сам, описуючи широкі повільні дуги. Незважаючи на всі його спроби втримати зброю, за мить алебарда потягнула його за собою, і худеньке тільце гепнуло на підлогу разом з нею.
Зак реготнув, але сміх лиш гостріше нагадав йому про малоприємний обов’язок, на нього покладений. Він тренуватиме Дзирта, як тренував тисячу темних ельфів перед ним, і зрештою зробить його воїном, підготує до всіх небезпек Академії та життя в Мезоберранзані. Він зробить Дзирта вбивцею.
Наскільки разюче це йшло врозріз з усією його натурою, думав Зак. Дзирт дуже часто всміхався, і думка про те, як він бігтиме з мечем в самому серці битви, була огидна Закнафейну. Але таким був шлях дроу, шлях, якому Зак так і не зміг опиратись всі свої чотири століття життя. Відвівши погляд від Дзирта, що бавився черговою зброєю, Зак зайшов в свою кімнату і зачинив двері.
- Чи всі вони такі? – запитав він в порожньої кімнати. – Чи всі діти дроу такі невинні, такі прості, просто ті чисті усмішки не можуть вижити в нашому брудному світі?
Зак рушив було до маленького столика біля стіни з наміром зняти темний футляр із сяючої керамічної сфери, що слугувала джерелом світла, та зупинився. Він передумав, бо та картина з радісним Дзиртом і зброєю і не думала зникати, тож замість того він рушив до великого ліжка відразу навпроти дверей.
- А може ти особливий, Дзирт До’Урден? - продовжував він, впавши на застелене ліжко. – І якщо ти один такий, то в чому причина? В моїй крові, крові, що тече в твоїх жилах? Або в роках, які ти провів зі своєю нянькою?
Зак прикрив руками очі і замислився. Дзирт був не такий, як всі, вирішив зрештою Зак, та він не знав, кому має цим завдячувати – Віерні чи собі.
Зрештою, сон переміг його, хоч і не приніс майстру зброї жодної втіхи. Вже звичне марево відвідало його, яскравий спогад, що ніколи не зітреться з пам’яті.
Закнафейн знову чув крики дітей Дому ДеВір, коли воїни До’Урден, яких він сам тренував, налетіли на них з мечами.
- Цей не такий! – закричав Зак, різко сідаючи в ліжку. Він стер холодний піт зі свого обличчя.
- Цей не такий, - він мусив в це вірити.
