Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44512
Рецензій: 87043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Легенди Карпат

© Надія, 30-06-2014
  
В мене ще залишилось ще трохи днів
відпустки і я ходила в сині гори, по гриби і ягоди.
Вставати треба було рано, не пізніше 4-5 ранку.
Цього разу я йшла в гори з малою туристкою зі Львова Аліною, років десяти. Аліна йшла за мною крок в крок, тільки часом зупиняючись біля лісових струмочків. Йти було далеко і тому по дорозі ми приєднались до двох дідів – знайомого гуцула і туриста, що приїхав до нього в гості. Хто є хто, було легко розпізнати по розмові.
Турист спочатку хотів бігти попереду та по дорозі всім казав, що хоче прибути на грибне місце найшвидше. Але звичайно, нашого темпу не витримував і плівся останнім. Ми по півгодини на нього чекали, а хоча він ще й казав, що спеціально відстав, щоб не заважали йому збирати. Грибів в нього майже не було, ми всі з тривогою позирали на нього, щоб не загубився і щасливо вернув додому.
А все тому, що не розумів гуцульської психології.
Коли в гуцула питають, чи є гриби а він каже, що є, значить – гриби дійсно були , але вже закінчились, і вам нема чого дурно пертись в гори. Може бути і другий варіант – дійсно є. Тоді ви питайте де і йдіть трохи правіше (лівіше) десь так з 50-100 км.
– коли відповідає, що нема – йдіть  туди, звідки він іде, може, знайдете трохи.
– обов’язково здоровайтесь з місцевим населенням і докладно розпитуйте, бо є багато випадків, коли зарозумілий турист йде в гори, не питаючись. Тоді, вертаючись назад і зустрінувши тих самих гуцулів, запізніло питає:
– Чому ж ви не казали, що там чорниць немає, я ж вас питав, чи туди можна йти?
– Та ми ж вам казали: чого не можна? – відповідають ті.
– А чи є там афини ви не питали.

Дід – гуцул звичайно казав, що не годен ходити, бо нога болить. Насправді він ходив найскорше, грибів назбирав найбільше ще й всю дорогу жартував. Ми й не помітили, як вийшли на гору.

– Дивіться, як тут гарно! Гора, а навкруг неї в’ється річка – захоплено сказала Аліна.
– То є така легенда – почала розказувати я. Була одна гарна дівчина, звали її Чорногора. Один раз вона зустрілась з легінем, що його звали Прут.
– З ким зустрілась? – перепитала Аліна.
Далі я забула. Перед походом ще й сиділа в інеті, очі мені злипались і я машинально плела далі:
…та то не важливо, як звали. Була одна дівчина, зайшла вона в інет. Там в контактах познайомилась з хлопцем…
Аліна вже не перебивала.
…Так от, познайомилась вона. щось вони там переписувалась. Але дівчина була розумніша, гарно писала, грамотно, не хотіла сваритись. А той ідіот чомусь почав її листи ігнорувати. І тут з’явилась фея і перетворила легіня в річку, хотіла ще перетворити дівчину на гору, але дівчина запитала: За що? Фея думала – думала(а думати вона не привикла).Поки думала, сама горою стала. Звали її Чорногорою а легінь Прут біля неї в’ється. Гарна легенда?
– Гарна – відповіла Аліна. Тільки фею жалко. Та й дівчину жалко, чого б це вона задурно мала горою ставати? Давайте гора буде горою а той дурень біля неї просто так в’ється?
– Давай – згодилась я. Мені ця кінцівка і самій більше подобається.

А чому ось дивіться,(трохи згодом казала Аліна) ця гора, ви казали, називається Кам’яна баба?
Я збирала чорниці і машинально відповідала:
– Та то була така багачка і теє…
Була собі одна дівчина, не фотомодель, але й поганою її ніхто не називав. Кинула вона свою фотку в інеті одному ідіоту а він і каже:
– Твоє фото нейтральне.
– Як, зовсім нейтральне? – перепитала вона.
– Зовсім – відповів ідіот.(Він же ідіот)
– І тут з’явилась фея і перетворила його на кам’яну бабу! Ні, на кам’яного діда! – сама почала продовжувати Аліна.
– Той кам’яний дідо тепер тут стоїть і якби нагадує людям :
– Не можна знущатись з гарних людей! Так?
– Та майже так – відповіла я. А що, ти теж в інет заходиш?
– А хто в нього не заходить? – відповіла Аліна.

– А чому ці гори називаються Близниці? А, я знаю : то одна дівчина зайшла в інет, а там були два ідіоти…
– Не видумуй! – обірвала її я. Гори називаються Близниці тому, що одна дівчина зустрілась з гарним хлопцем, оженились вони. гарно жили, був в них син і писали вони казки про малого лиса.
– Про якого лиса?

І тут я прокинулась. Де я ?Десь в лісі. Пам’ятаю, в четвертій ранку вставала. А, он і чоловік з малим.
– Вже не хочеш грибів ?– запитав мій чоловік сина. І тут я згадала, як йшла з ними по гриби. Малий до кожного гриба біг і кричав: “Мій! Я буду нести”, та після сьомого змучився і віддав нам сумку.
– Може, візьмеш ще наші сумки? Всі гриби будуть твої – казали ми потім, але малий чомусь відмовлявся.
– А Аліна де ж була? – почала згадувати я. Ага, дійсно були такі туристи, Аліна і Лєра, я їх ще в гори водила ,легенди розказувала…
А які? Хоч вбий, не пам’ятаю. Та нічого, на другий раз інші придумаю.

Був в одному селі скрипаль - мольфар. Він міг ворожити людям їхню долю. З ближніх і дальніх сторін йшов до нього народ і вибирав щось для себе. Вибирати можна було тільки один раз.
– Дай мені краси, щоб я був красивіший і виглядав молодший за неї – просив один.
Мольфар виконував побажання. Задоволений молодик йшов додому. Дівчина дійсно спочатку більше полюбила, та потім, вражена його самозакоханістю і егоїзмом, віддала перевагу некрасивому, але доброму душею.
Я забула сказати, що мольфар – скрипач був не чарівник. Він не міг усього зразу, а просто читав основну думку людини, що приходила до нього.
І марно потім та людина просила, приходячи ще і ще раз, що він її неправильно зрозумів, зробити вже нічого не вдавалось.
Та все одно люди йшли потоком.
Одна середнього віку пані, йдучи туди, весь час думала: Краси, багатства і здоров’я. Краси, багатства і здоров’я, щоб не забути. Та, переступаючи високий поріг, посковзнулась і подумала:
– Чому такий поріг високий? А я таки допечу тій Ганнусі, як прийду звідси, чорти би її забрали…
Таких думок було багато, але мольфар помагати чортам не спішив. Хоч і пані не дістала, що хотіла.
Один гуцул був дуже брехливий і скупий. Щоб остаточно не забрехатись, написав свою думку на папірці. Думка називалась:
– Хочу багато коханок.
Він йшов і радів, що вивчив думку. А як прийшов, то все одно подумки доповнив:
…і щоб я за них не платив.
Мольфар подумав секунду і дав чоловікові журнал “Плейбой”.
Інший ґазда був багатий і не хотів нікому допомогти, тому його люди не любили. Думаєте, він хотів попросити, щоб його полюбили?
Він йшов попросити ще багатства, але не знав, що сини вже ходили до чорного чаклуна по пристріт на його смерть. Тільки думка про добро для інших могла врятувати від злих чар. Та такої думки не було і тому мольфару несила було щось виправити.
І тільки одна дівчина потішила старого. Йдучи, вона весь час думала:
Зроби так, щоб він мене відпустив з гадки. Щоб я про нього не думала. Ми і так не зможем бути разом.
Та перейшовши поріг, змінила думку:
– Хай вже залишається моя любов при мені. Зі мною чи без мене, хай лиш буде щасливий.
Мольфар усміхнувся і заграв для неї гарне, але трохи сумне скерцо. Дівчина запам’ятала мелодію і склала нову пісню :

Тут мали бути слова гарної ліричної пісні. Але якраз така в мене не виходила. Тобто була або гарна або лірична. Де ж пісня ?
Я прокинулась, незадоволена сном. Це так один раз мені в дитинстві приснилась банка варення чи меду, але не було ложки. І який ж гарний сон .А пісні немає.
Моєю улюбленою піснею був” Вічний революціонер” Франка, але тут він не підходив. Я дійсно вміла грати на скрипці, але на думці чомусь був тільки гуцульський марш, що грають на привітання.
На жаль. А так хотілось, щоб читач, витираючи сльози, ще і ще раз перечитував закінчення, шукаючи носовичка.
Хоча я пишу це за столом, а тут носовичків немає. Бідний читач, якщо не мав нежитю, теж шукав би носовичок марно і розмазував би сльози і соплі по рилу – як писав один відомий поет. А що би подумала його жінка (чоловік) чи дитина, бачачи таку невтішну жалобу?
А ще ж кожен може підібрати собі сам ліричний вірш .І зробити це в більш спокійній обстановці.

Мольфар - скрипач грав щось невідоме. Мій невивчений читач вже напевне спав, змучений невідомістю. Надіюсь, йому присниться – таки заповітна ложка до меду або моя недописана пісня.
                                
.



                    

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-07-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 01-07-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39847111701965 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …