Зима.
Літо, яке на початку червня видавалось безкінечним, добігло, як і все хороше у нашому житті, свого кінця. Вкотре вже школа збирає нас восени, засмаглих, трохи здичавілих, подорослішалих, повних нових вражень, до отих своїх чорних дерев’яних, із важкими кришками, парт, чорнильниць-невиливайок, підручників та зошитів. Важко після літньої волі знову впрягатись у віз шкільної науки. Ще добрий місяць ця воля манить до себе школярів, збирає на викошеному пастовнику в футбольні команди, або на спустілих городах на бойові ристалища, коли зброєю служать палиці із соняшникових стовбурів, дерев’яні мечі та луки зі стрілами.
Літня воля ще довгенько манить до себе хлопчаків і навернути їх у лоно шкільної науки батькам вдається іноді хіба що за допомогою березової каші. Проте, з кожним днем осені сама природа допомагає батькам та вчителям приборкувати наші первісні душевні пориви до вільного життя. Варто облетіти останнім жовтим листочкам, зарядити довгим, холодним, нудним осіннім дощам, як самі собою гаснуть наші бажання весь вільний час проводити на вулиці.
Та все ж привид волі сам приходить до тебе в книжках про князя Святослава, про Звіробоя, або мустанга-іноходця. Походи з батьком чи дідом в бібліотеку дають змогу темними листопадовими вечорами подумки перенестись куди небудь у Африку з експедицією Лівінгстона, або зимувати в Арктиці з командою „Лахтака”.
...Книжка. Найбільше диво, створене людством. Майстерно складені докупи і закарбовані на папері слова, що створюються з кількох десятків букв, дають поштовх людській уяві і вона, крилата слуга душі та розуму, враз переправляє свого господаря куди йому заманеться. Відстань та час для уяви не мають ніякого значення, вона долає їх миттєво та з легкістю. І тоді, забувши про все на світі, читач, часом хворий і немічний, стає сильним та спритним, замкнений у неволі – вільним, як птах, як риба у річці, старий раптом прагне кохання, як в юні літа, а черствий душею мимохіть страждає від чужого горя, тілесних чи душевних мук героїв книжки.
Дві речі людину зробили Людиною: Вогонь і Слово. Ким би ми, люди, були, якби не карбоване на папері, глині, камені Слово? Три десятки букв, кілька сотень тисяч слів і безмежжя неповторних словесних візерунків – книг. Книга зростила людство, дала йому Закон, освіту, зберегла той зв’язок між поколіннями, що зветься пам’ять; зробила його сильним. На щастя, чи на горе?
А, між іншим, грудневі морози скували вже землю, стиснули її в лещатах і вже лише тоді, як несила стало терпіти темінь, холод та сирий пронизливий вітер, пролетіла раптом в нічному повітрі перша маленька сніжинка, за якусь мить друга, а там – третя..., десята, і почалось!
Попустив мороз, потеплішало у повітрі, навіть вітер помалу стих зовсім, принишк як зачарований, занімів від подиву та захоплення перед красою і таїнством першого снігопаду. Сніжинки сипались і сипались, спочатку маленькі, округлі, як пшоняна крупа, але з кожною хвилиною вони ставали все більшими та лапатішими, все повільнішим було їхнє падіння, все урочистішим видавався цей раптовий прихід на оголену, замерзлу землю матінки-Зими. За лічені години невпізнанно змінилось все навкруги і той щасливець, котрому поталанило, запізнившись із вчасним поверненням додому, потрапити в перший снігопад, пом’якнувши враз душею, повеселівши невідомо з якої причини, ступивши на поріг рідної домівки, до ладу ще й не обтрусившись, весело вітається:
– З першим снігом вас!
Біла Тиша панує наступного ранку на білому світі. І перші звуки серед тої Тиші – приглушене шкреботіння дерев’яних снігових лопат, приглушений гавкіт собак, приглушені голоси сусідів, котрі радо вітаються між собою, але так, неначе всі бояться сполохати це біле диво. Геть чисто забулася торішня довга зима, тріскучі морози, високі замети, нетерпляче очікування першого весняного тепла.
Куди воно все те поділось?
Нарешті! Перший сніг! Зачекались тебе всі! Від чого радість на душі? Чи від стерильної білизни, яку нам, людям, годі й намагатись перевершити, чи від такої раптової зміни звичних та набридлих вже усім похмурих осінніх краєвидів на святковий, первозданної чистоти, килим? Не суттєво. У кожного своє, але зрозуміти до ладу, що з ним зараз оце коїться, ніхто і не намагається. Щастя пояснень не потребує.
– З першим снігом Вас! – вітаються сусіди.
– Дай, Боже, на врожай!
У школярів своя радість. Перші сніжки, перші в цьому році снігові баби – на кожному кутку, в кого більша. І очікування – аби ж мороз! А коли вже снігу досить і морозець – санчата, лижі та й на гору! Додому вже по-темному, весь у снігу, із червоним обличчям та покоцюблими від холоду руками. Хата зустрічає теплом від розпашілої грубки, таким смачним, затишним хатнім духом, який буває лише в хаті з піччю та грубкою. Знявши валянки, чомусь повні розталого вже снігу, старе пальтечко, все в буруб’яхах льоду, шапку-вушанку з пообриваними зав’язками, грієш на теплому боці грубки від холоду граблями зігнуті пальці, що аж болять, позаходивши в шпару, а очі злипаються самі собою, незрозуміло з якої причини і в голові лише одна думка: „Що там сьогодні на вечерю?”
Хоч як не довго тягнеться у дитинстві час, але й Новий рік уже на носі, прийшов, не забарився. Мама дістає коробку з ялинковими іграшками і ми вдвох беремось наряджати ялинку. Правда, за ялинку нам служить маленька пухнаста сосонка, бо вона нам подобається більше, ніж її худорлява родичка, та й рідкість у нас ті ялинки. Вставивши деревце в зроблену батьком дерев’яну опору-хрестовину та обклавши її ватою, ми беремось розвішувати іграшки: високу, блискучу верхівку, скляні різнокольорові кульки, хатинки, шишки, зайчиків та снігурів із цупкого кольорового картону, шоколадні цукерки на нитках, нарешті, чіпляємо „дощик”, накидаємо на кінчики хвої пухнасті, немов сніг, шматочки вати, ставимо під нашу ялинку Діда Мороза та Снігуроньку, і в нашій кімнаті – свято!
Далі вже залишається лише чекати того новорічного ранку, коли можна буде потроху знімати з ялинки та їсти цукерки.
І канікули! Ясна річ, знову санчата та лижі, а в негоду – книжка. А ще одна розвага – розплутувати на снігу заячі сліди. Дід Федір, мамин батько, той, що живе під лісом, колись неабиякий мисливець, – навчив мене цій премудрості, хоча сам рідко вже виходить взимку з хати, більше спостерігає що діється на білому світі з теплої, колись власноруч складеної лежанки. Тож, коли не виходить покататися з Сашком із гірки на лижах, тоді он воно, – за городом баби Явдохи, – безкрає поле, на якому повно різних слідів.
... Вчора ввечері свіжим сніжком притрусило після відлиги крижаний наст, легенький морозець веселить душу і вийшовши в поле та вдаючи із себе справжнього слідопита, я починаю вдивлятися у біле снігове покривало.
Ну, оця ниточка кругленьких слідочків, що простягнулись від Явдошиної, обставленої кукурудзинням, хати, ясна річ, належить Авраамові, чорному бабиному котові. Ач, теж мисливець! Подався в поле мишей ловити. І лисиці не боїться!
А оце вже дугою завертають у поле справжні заячі сліди. Мабуть, не вистачило духу у вуханя підійти ближче до людського житла. Може це він петлю тут зробив та й заліг десь, аби подивитись, чи не йде хтось за ним слідом? Цікаво підняти зайця з його ліжки! Ну, вперед... Ось слід спустився у довгий видолинок, який за нашою вулицею переходить у Ярок, перерізає ще кілька сусідніх вулиць і за Михайлівським кладовищем виходить на луг. Навесні цим видолинком несеться з поля вода, а зараз тут намело чимало снігу. Слід прямує собі в бік аеродрому, не відхиляючись ні вправо, ні вліво, аж ось раптом стає видно, що попереду відбитків заячих лапок побільшало. Так і є – „здвійка”. Десь там, попереду, хитун розвернувся, та й подався по своєму ж сліду назад. Тут вже, вчив мене колись дід Федір, треба дивитися уважно! Якраз в тому місці, де починається подвійний слід, видно, що відбитки лап нечіткі і свіжий сніг відкинуто вправо від сліду. Еге, захотів мене обдурити! Он, за добрих два з половиною, а то й три метри вліво, з висоти мого зросту добре помітна нова вервечка слідів, немов той зайчисько з неба впав. Біг собі, біг, потім повернув по своєму ж сліду назад, пробіг по ньому метрів з п’ятнадцять, аж раптом стрибонув убік і, немов би нічого й не трапилось, рушив туди, куди й націлився. Це так зайці від своїх ворогів сліди замітають. Руда йде собі по сліду, йде, аж раптом він обривається, немовби той заєць, подібно до птаха, у небо злетів. Покрутиться лисиця туди-сюди, дивись і не знайде більше заячого сліду, їй знизу стільки, як нам, людям, не видно.
А слід собі тягнеться далі; ось знову петлю зробив і довелось по колу повертатись майже назад і трохи вбік. Ось тут, добре видно, зайчик заліг, мордочкою до того місця, звідки біг. На снігу залишився чіткий відбиток ліжки – втоптану чотирма лапками місцинку і навіть відбитки пузця та боків вуханя. Мабуть, довгенько тут відпочивав та спостерігав. Тепер уже слід пішов у інший бік – до плодового саду харчокомбінату. І знову плутанки слідів, хитрощі заячі. А ось тут зустрівся ще з одним, таким самим, як він. Зустрілись, трохи потанцювали, повітались, та й розбіглись, бо у кожного ж свої справи.
Певно, вже більше години розплутую заячі плутанки, але винуватця так і не вдається побачити. Попереду, правіше видніється якась купа: чи то картоплиння хтось залишив на полі, чи ще щось. До неї залишається хіба що метрів із тридцять, коли раптом верхівка купи підскакує догори, аж свіжий сніжок білим пилом здіймається в повітря, і ось він – білий зимовий зайчик з чорними кінчиками вух дременув з усих ніг від мене, петляючи по снігу. Лижну палку до плеча: „ Бу-бух!” – дуплетом навздогін. Та де там, – почкурів, вже майже і не видно його. Бач, який спостережний пункт вибрав собі – на вершині купки із сухого гарбузиння. Авжеж, тут йому добре було видно, хто йде по сліду.
Задоволений, що цього разу вдалося розплутати заячі хитрощі, мандрую в зворотньому напрямку, немовби справжній мисливець чи полярник. А тут ще й завірюха піднімається, за якусь чверть години західний вітер здіймає справжню заметіль, вже й не добереш, чи лише вчорашній сніг здіймає у повітря, чи й з неба додає. Вітер крутить, то в спину підштовхне, то подих заб’є, війнувши снігом в обличчя, немов ти на Юконі, як золотошукачі в оповіданнях Джека Лондона. Приємно відчувати себе отаким мандрівником, шукачем пригод, коли знаєш, що скоро будеш вдома, де тепло, і тебе з морозу чекає смачний обід.
Лише кілька днів назад був Новий рік, а вже Різдво на порозі. Різдво свято особливе. Кожного року, як заведено, п’ятого січня зранку ріжуть порося. Цілий день біганина, по хаті скрізь запах м’яса. Їсти його аж до Свят-вечора не можна, а, проте, нанюхавшись того м’ясного в’їдливого духу, не дуже й хочеться. Клопоту з поросям багато, тож роботи вистачає на всіх. Ріжуть порося на городі, там же його й обсмалюють. Спочатку різникові треба багато теплої води. Витоплена ще з самого ранку піч заставлена чавунами з гарячою водою, ще й на грубці гріється у відрах. Коли вже порося добре посмалене, так, щоб ніде не залишилось і сліду щетини, щоб шкіра ніде не потріскалась і не підпарилась, не відійшла від сала; коли порося добре вимите гарячою водою та витерте начисто від сажі і кіптяви жмутком сіна, а в вухах – ще й вилущеним кукурудзяним качаном, тоді його починають розчиняти. Якщо до цього часу всі бігали із хати до поросяти з відрами гарячої води, то тепер навпаки: всі поспішають до хати, тримаючи перед собою на витягнених вперед руках миски то з печінкою та легенями, то з серцем, шлунком та косою; аж ось вже понесли стегна та ребрину, та сало пластами, товсті й тонкі кишки на ковбаси. Поспішають, аби не захололо на морозі, аби потім легше було дати всьому лад.
Свіже-свіжісіньке, ніжного блідо-рожевого кольору, сало із поросяти, зарізаного різником – майстром своєї справи, то шедевр: без жодної кровинки, двигтить, немов холодець і шкірка в ньому м’якесенька, не жовта, а коричневата, пахне димком від лляної соломи, бо лише вона дає такий незрівнянний аромат; дивишся на нього і то вже слина котиться, а відрізати від цілого шматка смужечку та підсолити, та з чорним хлібом і зубком часнику... Не можна! До Свят-вечора – хіба що тихенько, щоб ніхто не бачив, на один зуб, лише спробувати.
Багато роботи біля поросяти! А ще як на Різдво все має бути на святковому столі, то і взагалі – цілий день роботи аж до ночі, та ще й наступного дня щонайменше до обіду.
Ковбас – три види, не менше. Домашня – з начинених м’ясом та салом тоненьких кишок, кров’янка – з найтовщих, а ще пшоняна, із салом, – з товстих, але не дуже. А знаєте скільки біля тих кишок та ковбас роботи? Треба їх і вивернути нутром назовні, і промити разів може й з десять, і сіллю добре витерти та тупою стороною ножа добряче вискоблити на рівненькій дощечці, так, щоб не залишилося анітрохи неприємного запаху, та ще й не надірвати їх при цьому. М’ясо із стегна, а краще – з ошийка, треба порізати кубиками, сало – так само, посолити, поперчити як слід, потім через спеціальний, з коров’ячого рогу зроблений ріжок напхати ковбасу так, щоб і не надто туго, але й не занадто слабо, позав’язувати нитками кінці, викласти на велику пательню кільцями, попроштрикувати в кількох місцях голкою, аби виходило повітря, коли смажитимуться – і в піч. А піч має бути витоплена саме так, як треба: і не надто гаряче, і не мало, щоб ковбаси і дійшли, і не пересохли від великого жару.
Шостого січня цілий-цілісінький день по всій хаті зводить мене з розуму оцей аромат домашньої ковбаси, на все життя найулюбленішого делікатесу. І домашня ковбаса, і кров’янка, і пшоняна з салом, а ще – свіжина-тушкеня: обсмажені, а потім в печі протушковані шматки м’яса, серця, печінки, легенів та сала; а ще – ковбик, або зельц, коли відварена свиняча голова, порізана на шматочки, без кісток, вся чисто, лише без язика та мозку, закладається у вимитий свинячий шлунок, тушкується ще в чавуні, а потім кладеться в холодне місце під гніт... А захолод із свинячим язиком, а суп із мозком... І все оце пахтить, дратує, манить неперевершеними запахами – скоріше б вже вечір!
... За вікном починаються ранні січневі сутінки, дід запалює над великою іконою Божої матері синю різдв’яну лампадку, на покуті, на спеціально поставленому туди дідовому шевському столику, у сіні, в чорній закіпченій макітрі, стоїть кутя, а в другій, більшій, – узвар; на святковий, убраний новою білою скатертиною великий розсувний стіл роботи знаменитого столяра Дмитра Помпи, нашого сусіда, покійного вже; баба з матір’ю виставляють різдвяні празникові наїдки, розкладають біля тарілок бабині, з глибокої шухляди кухонного стола витягнені, особливі ложки та виделки – з кістяними ручками, що ними користуються лише тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Михайла, двадцять першого листопада, коли у нас храмове свято.
На шосту годину вечора, як здавна заведено, приходять гості – дядько Левко з тіткою Параскою та дядько Іван з тіткою Марією, той самий Іван Трифонович, відомий усім рибалка.
Розговляємося кутею, а далі – що твоя душа бажає! Дорослі п’ють горілку, навіть жінки беруть до рук чарки, пригублюють для порядку, та скривившись, як середа на п’ятницю, одразу ж ставлять їх на стіл.
Раніше, як було мені ще років чотири-п’ять, та й трохи пізніше ще, дід після першої чи другої чарки просив мене:
– Ану, завіршуй нам!
Мене ставили на стілець, аби всі могли бачити „віршувальника”, і я починав:
Я маленький хлопчик.
Зліз на стовпчик,
У дудочку граю,
Христа прославляю!
– А ще? – чи то просив, чи таким чином підбадьорював мене дід, бо то ж була його наука.
Світ просвітився:
Христос народився!
Ми йому граємо,
Весело співаємо!
Наша пісня гласна,
Младєнцю прекрасна!
– Молодець! – казав дід і витягнувши паперового карбованця, урочисто його мені вручав:
– Тримай ось празникового!
Та тепер я вже виріс, щоб так, із стільця, віршувати, тож на „празникове” можна розраховувати лише через тиждень, на Засівання, на Василя. Зранку, по-темному, ще й дід із бабою не вставали, я заходжу на їхню половину з доброю жменею жита та пшениці і з самого порога, в темряву кімнати, скрізь, куди попаде, сію тим зерном:
Сію, вію, повіваю,
Вас із святом я вітаю!
Сійся, родися, жито, пшениця,
Всяка пашниця!
Льон по коліна,
Коноплі до стелі,
Щоб вам вистачало
На велику куделю!
На щастя, на здоров’я,
На Новий рік,
Щоб було краще, ніж торік!
Дай, Боже!
Тепер вже мене очікує не карбованець, а ціла зелена „троячка”, або й синя „п’яткова”. Від душі насипане мною по всій хаті зерно баба з видимим задоволенням змітає після свята та віддає курям, аби краще неслися.
А там уже й Водохреще з його лютими морозами, коли від холоду злипаються не тільки вії, а й у носі щось неначе склеюється. Шапка та комір пальто, доки дійдеш до школи, геть чисто всі вкриваються від морозного подиху інеєм.
Буває й так, що через великі морози відміняють, нам на втіху, шкільні заняття. Та хто б там сидів удома? Як вітру немає, а день сонячний – на лижі! Головне – за щоками й носом слідкувати. І ми тремо плетеними з вовни рукавичками свої щоки й носи до болю, а потім, розчервонілі, шурхотимо з присвистом на лижах, падаємо, підводимось, і всі в снігу деремось знову на гору. Весело!
Одне з найбільших зимових задоволень – проїхатись на кінних санях. Від школи до нашої вулиці відстань чималенька і коли трапляється на дорозі добрий дядько, що мандрує в своїх санях чи то на аеродром, чи хоча б в МТС, то спитавши дозволу, ми гуртом на ходу падаємо в низенькі, при самій дорозі, сани, встелені чималим оберемком сіна, і насолоджуємось їздою. Сани не віз, не котяться, не торохкотять – з легким присвистом-шурхотом пливуть по сніговій дорозі, на поворотах їх заносить вбік і це нам особливо подобається. Зграйка посмітюхів пурхає перед нами з дороги; в зимовому повітрі з окремих запахів коня, дядькового кожуха та сіна, складається особливий, санний аромат; напівлежачи на м’якому „ложі”, ми пливемо низенько, понад самою дорогою, здається, плив би та й плив собі отак аж до ночі, але, як не крути, на санях їхати швидше, ніж іти, тому наша мандрівка закінчується досить швидко і подякувавши дядькові, ми вистрибуємо, чи випадаємо, вже як прийдеться, із саней та й розходимось по домівках.
... А на Десні в цей час, десь на Жуковій ямі, зібралось, мабуть, кількасот лящів, скупчились при самому дні: темно, холодно... Молодесенькі, минулорічні підлящики, що зустрічають лише першу свою зиму, затамувавши подих, слухають розповідь своєї праматері – півпудової лящихи, про те, як колись вона ледь не спіймалась на рибальський гачок:
„... – І таким смачним видався мені після нересту той горох, що збираючи його на дні, я геть чисто забула про обережність. Аж раптом щось як штрикне мене в правий куточок рота, та як почне тягнути кудись вгору! Бачу – непереливки мені. Отака напасть! Тож я, зібравши всі сили та незважаючи, що та халепа рвала мені губу, пішла від берега на глибину. А воно мене не відпускає: я – сюди, а воно – туди! Я сю-ди-и, а во-но ту-у-ди!
У молоді від хвилювання аж міхури перехопило, найбільш вразливі навіть рівновагу втратили. Підлящики-третьолітки та молоді лящі, хоча і чули цю історію багато разів, але, поблажливо похитуючи плавцями, теж слухають давно відому всім оповіданку:
– Я сю-ди-и, а во-но-о ту-у-ди-и! Я сю-ди-и, а во-но ту-у-у-ди!!...
... – Та все ж вистачило у мене сили дістатися стрижня, а там вже підставила свого широкого бока течії: виручай, матінко Десно! Додала вона мені сил, чую – лусь! І попустило мене чудовисько.
Аж до пізньої осені стриміло в правому куточку мого рота оте гостре, їсти заважало, а восени куди й поділось: струхло і впало на дно, і сліду не залишилось. Отаке мені колись було! Тож, дивіться, діти мої, добре собі запам’ятайте: якщо хочете дорости до моїх літ – будьте пильними та обережними, коли захочете поласувати горохом, що падає нам влітку із Того Світу,” – випустила праматір юрму повітряних пухирців, котрі одразу ж вишикувавшись у вервечку, швидко подались нагору – на „Той Світ”.
Темно, холодно – зима... Всі чекають літечка – і риба, і рибалки; розважаються в очікуванні оповідками, згадками, казками: бозна, де правда, де вигадка, а де й побрехеньки...
Кому зимою легко? Всім важко. Але найтяжче – рибі. Особливо, коли після неминучої відлиги, та ще й з дощем, вода покриє зверху лід, а тут враз все перевернеться з ніг на голову і раптово вдарить сильний мороз: запечатає наглухо всі шпаринки в льоду і тоді кисень із повітря не може потрапити у воду. А без кисню ніщо жити не може: ні птах, ні звір, ні людина. І риба, хоча і живе у воді, але без кисню гине. В Десні ні, бо течія, а по озерах починається страшне для риби лихо – придуха, замор.
Тоді ласі до свіжої рибки люди – рибалки деякі і навіть не рибалки зовсім, – поночі, немов злодюги, мчать на ті озера, де придуха, прорубують у льоду чималі ополонки і остями б’ють рибу, котра, задихаючись, забувши про будь-яку обережність, аж лізе з води, аби ковтнути такого рятівного нині і такого згубного у всякий інший час, повітря. Вони її б’ють, а вона, задихаючись, прагне лише одного: вхопити хоч трохи кисню і хай буде що буде!
Ніхто й ніколи не спіймає влітку на вудку стільки риби, скільки наб’є остями за кілька зимових нічних годин. У них навіть виправдання напоготові: мовляв, я двадцять щук чи лящів, вполюю, а двом тисячам життя врятую, бо через мою ополонку потрапить у воду кисень і припиниться придуха.
Якось, наслухавшись від когось про нечувану здобич, спробував я підбити на цю справу батька. Ми якраз учотирьох: дід, баба, батько і я клепали січневим вечором у підкидного дурня. У баби з дідом на плечах вже красувались валети, а наш настрій від цього, ясна річ, був пречудовий. Доки дід тасував колоду та якось по-особливому, в надії на удачу, роздавав карти, я і підкинув батькові ідею з придухою.
Він помовчав, бо не в його звичці було отак відразу давати відповідь, а потім, із смутком навіть у голосі, промовив:
– Не ходив я на ту придуху ніколи і зараз не піду. Та й тебе не пущу. Хіба ж то люди? От якби комусь із них отак забракло повітря під водою, що ледь вистачило сил до поверхні дістатись, і тільки він голову з води висунув, ротом кисню хапонув, а його довбнею по голові – і в мішок! Я б послухав, що він заспівав! Моя риба влітку мені дістанеться. Я тоді на чесних з нею позмагаюсь. Не ходи і ти – не занапастиш свою душу.
А дід, підклавши під колоду козиря, додав:
– Кажуть, раніше рибу берегли: як придуха починалась, то ополонки рубали і очерет та ситняк ставили в неї сторчака, щоб довше не замерзала і повітря до води надходило. Так і риби ж було колись – не те, що тепер... Перевівся світ! – і гіркота була в дідовому голосі.
„А й дійсно, – подумалось мені, – я ж ніколи не чув, щоб і Іван Трифонович бив рибу на придуху, та й інші, знайомі мені рибалки, теж, здається, ніколи про це не розповідали. Чого це я?”.
Десь там з другої половини лютого, після Стрітення, зима починає набридати. Відлиги роблять сніг жорстким, колючим, вкривають його товстою кіркою льоду – настом, – і якщо не підсипле з неба свіжого сніжку – на лижах до пуття і не покатаєшся. Які вже тут розваги? Хіба подивишся на Масляну, як дорослі хлопці та дядьки, трохи напідпитку, знявши кожуха чи пальто, навіть роззувшись, намагаються видертись на гладкого, ще й воском натертого, вкопаного у землю стовпа, на верхівці якого найспритнішого чекає приз – живий півень чи пляшка горілки, або ще щось подібне. Не стільки радості тим змагальникам, бо вдома ще й прочухана отримають за вимазані воском та живицею штани, скільки глядачам, які жваво підтримують їх та весело регочуть з невдах.
А коли вже зиму і терпіти несила, тоді в голові самі собою починають будуватись плани на літо. Тоді дістається фанерний посилочний ящик з рибальськими снастями і починається робота. З корку, або жорсткого пінопласту вирізаються шевським ножем поплавці чи в формі кульки, чи в формі яєчка; з гусячого крила, що ним баба змітає з припічка сміття, висмикуються найкращі, найбільші пір’їни ї з них теж готуються особливі, озерні, поплавці. Робота тішить мою малу рибальську, спраглу за азартом риболовлі, душу; подумки перебираються всі спогади минулого літа: ех, не так потрібно було тоді робити, тепер знатиму, ось прийде літо... Розмови в сім’ї між нами, чоловіками, раз по раз починають звертати в таке довгоочікуване мною русло. Знову, вкотре вже, тепер – з легкою іронією, але ж, все одно, – і з захватом!, слухаю дідову розповідь про щуку:
– Я сюди, а вона – туди; я сю-ю-ди, а во-на - ту-у-ди!..
А синичка заводить вже свою передвесняну пісеньку: „По-кинь са-ни, бе-ри віз! По-кинь са-ни, бе-ри віз!” і день подовшав більше, ніж на дві години, і сонечко, незважаючи на морозець, пропікає своїми промінцями злежаний сніг обабіч доріг, утворюючи в ньому дірочки: весна скоро!
Ось березень вже надворі, а зима і не думає йти на відпочинок – то попустить, то притисне. Відлига змінюється морозом, снігова каша перетворюється на крижані грудки, калюжі – на ковзанки... Коли вже буде тепло?
Коли це якось вночі завило, загуло в нашому димарі, засвистіло в шпаринку нещільно причиненої кватирки: заметіль почалась.
– О-о-о-у-у-у-ха-ха-ха!– радів і сміявся у всі шпаринки вітер.
–Га-га-га-га!! – вторила йому в комині завірюха.
– Що, набридла, кажете, вам?! Ось заждіть у мене! – зима повернулась у всій своїй силі, такій силі, якої не те, що в грудні, а й у січні та лютому не бачили.
Мело три дні та три ночі. Яка там школа – світу Божого не видно. Три дні ми не потикали й носа на вулицю, хіба що по крайній нужді. Мало що було видно у вікно, а коли і вдавалося щось розгледіти – тільки диву давався, скільки снігу намело в садку. Помалу, помалу дістався замет вікна, біля котрого я вчив, зазвичай, уроки і з подивом тепер доводилось спостерігати, як ріс на очах шар снігу: ось до половини вікна дістає, ось – до кватирки... Скільки ж його ще буде?! І не просто сніг собі лежав, а з прошарками якогось рудого пилу і в моєму вікні ці прошарки добре було видно – неначе молоде сало з проростю від якогось велетенського кабана лежало за вікном.
На третій день всі сиділи в хаті немов миші, а вже що вночі діялось, – те словами передати не можна!
На ранок стихло. Нічогісінько не було видно крізь вікна – одна суцільна біла пелена з рудими смугами. Батько зібрався по воду, відчинив двері в сінях, що вели у двір – та й занімів. Перед ним височіла стіна снігу, лише якихось півметра вільного світу було між верхом дверного прорізу та шаром снігу. Добре, що двері в наших хатах завжди відчиняються всередину та за звичкою снігова лопата взимку завжди стоїть у сінях! Наш невеличкий двір був геть чисто, врівень із високим парканом, завалений твердим, жовтуватим, немов спресованим, снігом. Цілий день ми всі длубалися в тому снігу. Нещасний наш Тузик, голодний і переляканий, сидів у своїй будці, завалений ледь не до неба цим снігом, сидів і голосу не подавав, а, можливо, ми його просто не могли почути через таку товщу снігу. Лише коли дід з батьком, вже надвечір, дісталися до його будки, він, мабуть, не очікуючи побачити вже більше білого світу, від щастя мало не плакав – стрибав, скавчав, лизав нам руки та ноги.
За нашою хвірткою, на вулиці, – ну хіба не диво!, – вздовж усього паркану дорогу немов би хтось вилизав до блискучого льоду, жодної свіжої сніжинки не було, зате одразу біля воріт здіймався в самісіньке небо велетенський замет, в якому довелося східці нагору робити, такий крутий він був. Коли наступного дня ми таки пішли до школи, то, стоячи на заметі, можна було вільно рукою дістати електричні дроти, що були підвішені на стовпах метрів за чотири від землі. Замет тягнувся вздовж вулиці метрів на сто, аж до Бальбишиного двору. По твердому, спресованому з пилом, снігові ходити було легко, ми майже не провалювались. Небачене досі диво надихнуло нас знову взяти лижі та санчата, бо було тепер де розігнатись та набрати швидкість, не треба й гір шукати.
Ця заметіль враз відрізала наш куток від решти світу. Вулиця наша вела до аеродрому, але ми ще довго не чули торохкотіння кукурузника, бо годі було й думати туди дістатись – на полі замети були не меншими.
А природа дивувала далі. Не минуло й тижня від того часу, як стихла пилова буря, коли раптом прийшло справжнє весняне тепло.
І почалось!
Ходити по колу – у цьому, насправді, немає нічого поганого, головне, щоб воно не було замкненим. У Природі весна завжди переходить у літо, за літом настає осінь, за нею суне зима. Мудра Природа дає нам зміни для перепочинку і усвідомлення зробленого. Ми ніяк не навчимося цим користуватися, розливаючи на весь світ свою досаду: ледь налаштувалися, щойно взялися до роботи, розігналися, а вже потрібно гальмувати.
А тим часом, у білій Німоті зими, здавалося б, мертвій, насправді – невмирущій, замислюється Природою, зароджується нове Буття... Тш-ш-ш...
