Після роботи Інна завше поспішала до свого дому. Не так до дому, як до подвір’я, на якому все цвіло, переливалося веселково, манило, заспокоювало, тішило. Вже уявляла, як підійде до лілей. Улюблених квітів із дитинства. Як вдихне запах троянд, як сяде на лавочці і огляне все те казкове царство. Вже давно відцвіли бузки, посмутніли кущі півоній, які зачаровували у травні своїми бутонами, а пізніше - дивовижним квітуванням. Розгубили вітри по світах аромати жасмину. Тюльпани та нарциси нагадують про себе лише тугими золотавими цибульками у ящиках. На початку осені треба буде висадити…
Сьогодні видалася надзвичайно важка зміна. І хоч усе закінчилося добре, на світ прийшло двоє чарівних малюків, не могла забути переляканого личка першої породіллі. Їй заледве виповнилося шістнадцять і вона все повторювала: «Лікарю, я не хочу народжувати. Зупиніть це все. Я не полізу на стіл. Мене болить. Щось дайте, щоб не боліло». Спочатку заспокоювала її, потім уже незвичним для себе строгим голосом мовила: «Доведеться все-таки народжувати. Не появиться ж дитятко з вуха чи чола. Заспокійся. Краще не думай про те, що болить. Уявляй свого синочка..»
Друга жінка, навпаки , не боялася, хоч була пригнічена. І все повторювала: «Ось тобі і клімакс. А моя фельдшерка все: та то клімакс, Марійко, клімакс. Перед людьми незручно мені за той клімакс. Та мені, побійтеся Бога, лікарю, мені піввіку минуло…»
Але все закінчилося добре. Два хлопчики, такі славні, вже посапують у своїх ліжечках, третю породіллю передала колезі. І хоч та, третя, кричала найголосніше, народжувати вона буде через день-два. На своє запитання: «Чого ж ви так кричите, у вас же навіть перейми ще не розпочалися?», почула: «А пусть оні там слишат, как я здесь мучаюсь». Під вікном побачила кількох людей: переляканих батьків, молодого розгубленого чоловіка, родичів, які привезли жінку. Вислала санітарку, щоб відправила ту армію додому, бо малюк ще не поспішає побачити їх.
Автобус втомлено повз, оминаючи ями та горби , шляхом під кодовою назвою – дорога. Щоб не думати про те, що дістанеться додому десь через добру годину, почала згадувати все, що знала про рослини. Про досліди біолога Кліва Бакстера. Про те, що саме він першим довів, що рослини реагують на емоційний стан людини, на смерть живих організмів, на небезпеку. Що мають пам’ять, люблять музику, потерпають від простудних захворювань. Вони радіють і сумують, як і ми. Була впевнена, що так воно і є. І що серед рослин є такі, що люблять усім своїм серденьком, чи то пак клітинами, а є й егоїсти. Пригадала, що, коли захворіла, коли почула страшний діагноз , коли відлежала два місяці в лікарні, то застала улюблену бузкову троянду напівживу: без жодного листочка, з однією квіткою , ніби останньою посмішкою кущика. Вже й не вірила, що врятує рослинку. Тепер троянда потішила новими пагонами. І прегарними квітами. Квітів Інна ніколи не зривала. У них таке коротке життя.
Вийшла на роботу. Щоб не думати. Щоб забутися бодай на короткий час. Стерти в пам’яті страх, біль, діагноз. Хоча колеги переконували, що ще має лікуватися, відпочивати.
Нарешті її зупинка…Ще кілька хвилин – і вона вдома. Присіла на лавці. Нині вона сама. Чоловік поїхав до дочки. Перед очима знову два маленькі личка новонароджених. Ще червоні. Хоча ні… Ось вони. Чомусь виглядають з розквітлих лілей. Такі гарні. Казково гарні. Зеленоокі, золотисте волосся…
-Перепрацювалася, - аж вголос мовила. – Вже діти ввижаються навіть у квітах.
-Ми не ввижаємося, - почула. - Ми - ельфи. Ми тут живемо. У квітах влітку.
Гарячково пригадувала, що чула чи читала про ельфів. І розсміялася: «Ну які ельфи в двадцять першому столітті?»
Ага! Які? Чи не так само вона думала про війну? А та прийшла. І скільки матерів не побачать своїх синів, скільки наречених не стануть на рушник щастя, стільки молодих вдів тужитимуть за своїми коханими, скільки сиріт не знайдуть відповіді на свої запитання…»
-Так це ж війна, - срібний голосочок з докором прозвучав. – Війна! Вона завше несе смерть. Війна убиває. Калічить. А ми… Нас багато, тих, хто став непотрібним раптом людям. Хто ми? Безрідні душі? Нас убили ті, кому ми довірилися, до кого хотіли прийти. Вони. І ти..
В пам’яті ожили сторінки казок. Одна з них розповідала про те, що ельфи – світлі духи природи . Що міфічна країна ельфів знаходиться десь за морем, там, де сідає сонце. Що називається вона чарівною країною . Що це діти Богині Дану, яка живе в Ірландії.
- Ми – діти, які через тебе не прийшли у світ. Навіть наших могилок нема на землі і матері не можуть помолитися на них. Ми невинні душі, приречені тобою на страту…
Раптом млосно запахло кров’ю. Стало так тоскно. Як виправдатися? Чи ж вона винна, що стільки жінок не готові були прийняти своїх дітей? Спочатку багатьох відмовляла, переконувала. Говорила про те, що аборт не допоможе вирішити проблеми, що він , навпаки, додасть тих проблем , цитувала навіть вірші . Навіть зараз боляче заболіли рядки : «Невже ти не зумієш потіснитись,вділити місце сину за столом, як треба, то й окрайцем хліба поділитись… » .
Потім звиклося. На аборти навіть план був. Душу ж змусила прийняти те страшне дійство після того, як у перукарні почула гірку сповідь старенької жінки, котра прийшла підстригтися. Вона чекала своєї черги. Нудьгувала. Жінка ж знайомій майстрині-перукарці сповідалася: « Я стала вбивцею. Внучка завагітніла. Як мала стати перед очі батькам? Як мала їм пояснити, що не вберегла їхньої доньки. Вони ж зі спокійною душею залишили дитину зі мною, щоб вчилася тут, під наглядом. Самі ж працювали далеко від рідної домівки. То ми усе вирішили самі. На п’ятому місяці ж вона мені призналася. Що ми тільки не робили, які таблетки через знайомих діставали, які способи використовували. І таки народила вона. Та ще близняток. Це було так страшно. Вони були вже живі. А я їх на смерть прирекла. Поки внучка приходила до тями від болю, я діточок вкинула у піч…Я їх спалила. Як фашист.»
Старенька плакала. У перукарні всі заціпеніли. Майстриня щось бурмотіла, заспокоюючи бабусю. Скільки слів обурення вилила Інна тоді на вбивцю. Але що було робити? Бігти в міліцію? А докази? Бабуся вже на суді Божім. Вона ж вирішила, що більше не буде відмовляти жінок. Щоб не впадали в такий гріх. Щоб не палили ще живих діточок. Краще вже безтямний ембріон видалити. Хоча, а чому вона вирішила, що ембріон безтямний? Бо так їх учили. Мовляв, до дванадцяти тижнів це ще просто плоть. А після дванадцяти тижнів де ж береться душа? Боже, які ж вони, медики, байдужі. І через ту байдужість стільки абортів було зроблено. У світі мільйони. По країні лише минулого року вбито 150 тисяч ненароджених діточок. Запульсувала в пам’яті напівзабута казка про мисливця, до якого прийшли душі вбитих птахів.
Ось і до неї, як у тій казці прийшли душі вбитих діточок. То квіти вона жалкувала зрізати. Бо їх болить. А діти? Оті ненароджені діти… Кого вони болять?Душа заблукала в полоні спогадів про тих жінок, ті аборти. Хотіла стерти все на попіл забуття. Та як? Де знайти ту пристань, на якій дозволено сховатися, де можна втекти від минулого? Минуться квіти, прийде зима. Не стане ельфів. Та чи минеться все у тліннім світі?
Зашуміло листя, опали пелюстки деяких квітів.. Вітер появився несподівано і почав розхитувати болючі дзвони спогадів. На старій башті годинник пробив якусь годину. Не рахувала ударів годинника. Вистачало їй ударів спогадів і того болю, викликаного ними.
Хотіла виправдатися перед ельфами, перед тими чистими душеньками… Та на клумбах сяяли лілії, пишалися троянди, тягнувся до неба дельфініум, білими дзвіночками чарувала перехожих юка.
