Наташа Скорик, вона ж колишня Іваницька, все так же зосереджено щось підраховувала. Білі кучері струмками лилися по светрі, і в тих кучерях хотілося втопитися, задихнутися, ловити губами кожну волосинку, ловити до кінця днів своїх, ба, навіть довше - до кінця світу.
А очі, прикриті нині довгими-довгими, шовковими, переливчастими віями, що срібляться, мов срібло, блищать, мов золото, переливаються, як усі самоцвіти, разом узяті, і навіть нанесена на них тонким шаром туш не здатна приховати той блиск, сріблястість, переливчастість, бо краса є невмируща, незнищенна, вона в серці, як той дзвін, що кличе до молитви та колінопреклоніння і дарує руками Господа благодать, радість та істинне щастя вже лиш від того, що ти бачиш оці сріблясті вії. А очі...
О, очі - ви завжди, як символ кохання. Що б не оспівував поет у коханій, перед чим не схилявся б у глибокій шані, але якщо він не оспівав очі - то ще не поет, то щось таке пусте, невиразне, нікчемне, якому давно вже пора покинути займатись писаниною, а якщо він не здатен покинути, то піти й повіситись, адже хто не складав од очам - той не відає про красу на землі, той не бачив Бога, не чув молитви, не знав і не знатиме, що ж то за сила така - кохання. Куди йому в поети, йому б у кроти, та в нору темну-претемну, де очі не потрібні, де в очах ні краси, ні змісту, де бажання знайти і схрумати черв'яка, це найнижче і найниціше бажання стає найвищим, стає заповітною мрією. А коли зливається докупи найвище і найнижче, тоді й з'являється посереднє, сіре. Навіщо ж нам сірі поети, нам потрібні яскраві, ті, що здатні заглянути в очі. О, в дивні зеленувато-золотисті очі Наташі Іваницької можна дивитися, як у дзеркало, днями - вони ніколи не надокучать, не стануть зайвими, набридливими, бо в них захований рай, а до раю завжди так прагнеш.
Над райськими очима - припухлі від природи повіки. Не ті прості, звичайні, нічого не варті повіки, якими послуговується більшість жінок, вважаючи за щось самобутнє, чарівне і неповторне - а дивні, припухлі, єдині на весь світ повіки. Звідки і взялись такі? І в старої Іваницької прості повіки, і в Іваницького також. А тут припухлі, прекрасні... Від Бога.
Вуста. Не знайти слів для їх опису, не знайти. Хіба припасти до тих уст у поцілунку довгім-довгім і аж тоді, коли він скінчиться, дати предмету свого поклоніння точну і вичерпну оцінку - ох, уста. І цим скажеш усе.
Руки. Та то не руки - то хміль, від якого п'янієш назавжди, стаєш безпробудним п'яницею, який прагне лишень похмілля - рук на своїй шиї, у своїм житті, скрізь, скрізь лишень одного - рук.
Все інше ховають светр і спідничина. Лише загальні обриси, як той силует корабля в тумані, манять, зовуть до себе, обіцяють завезти в ті незвідані далі, куди все життя гукає людину якась сила, котра є, напевно, не чим іншим, як покликом до щастя, задля якого ми й народжуємося, але якого так рідко досягаємо, бо ніяк не можемо, а чи не хочемо зрозуміти, що щастя живе лише в одному - в коханні.
Оця Наташа ввірвалася в Тимофієве серце якось несподівано, неждано. Прийшла прямо серед буднів, мов циганський табір у село, напнула шатра, розпалила багаття та й осіла в серці, мов і не циганський табір вона зовсім, а хлібороб з діда-прадіда, що знайшов нарешті достойне місце на родючій землі для розміщення свого хліборобського роду. Прийшла, ніби не знала, що Тимофій ще в юності знехтував її очима і повіками, віями й кучерями, вустами і руками-хмелем. Знехтував усім заради інших очей, заради квітуючих персів, знехтував наперекір матері й батькові, наперекір усьому і вся.
А тепер мучиться. Потухли для нього карі Валині очі, стали просто рудими, відцвіли квітуючі Валині перса, стали нічого не вартими грудьми. як у тої Орисі, згинув стрункий Валин стан, став рядовою жіночою фігурою, а жагуче Валине "люблю тебе, Тимошко" стало набридати, як щоденний борщ до обіду. Праглося інших очей, інших персів, стану іншого й шепоту. Хотілося, аби робочий день не кінчався ніколи, аби ця неждана циганка-хлібороб Наташа Скорик була в полі зору повсякчас, завжди, вічно. Звідки й береться тільки таке наслання, як кохання? З-за яких обріїв воно прилітає до нас, чого прагне, штовхає до чого?
Ось і Наташа Скорик, заміжня жінка при дитині, чоловіка свого, Ігоря, обожнює, кажуть - яким зіллям причарувала вона свого керівника-бухгалтера, на що штовхає його довгими і палкими поглядами, куди манить очима своїми, до якого гнізда, у який вирій, за які моря-океани? Що обіцяє вона і чи обіцяє щось взагалі? Де таємницю свою ховає, в якому сейфі, в яких потаємних мріях? Чи ж любить вона так свого бухгалтера, як він її? Чи ж прагне його? Чи ж бачить гріх свій з ним? Чи він для неї таке ж пусте місце, як он те лелече гніздо за вікном, що ховається під сніговою шапкою? То в гнізда хоч весна попереду, лелеки вернуться, лад у ньому наведуть. А що у твого кохання, Тимофію? Лелеки відлетіли до карих очей, там і діток вивели. Чи ж вернуться назад? А як і вернуться, то навіщо? Нове гніздо їм вити запізно, діток висиджувати також, бо попередній виводок ще на крило не став. До чого вертатися лелекам? Щоб покружляти над світом, та й по всьому?
А серце пече, а серце прагне її, Наташі Іваницької. І годі опиратися тому полум'ю, воно пожирає день за днем, мов ненаситна гусінь листя. Воно вже в кожній хвилі, у кожній думці, воно вже лізе через усі бар'єри й береги, мов тісто з діжі. Не втримати, не запхнути назад у діжу - не вміщається.
Аж страх бере - як бути далі? Аж розпач у душі - що ж робити, коли тісто в діжу вже не влазить, а викласти його нікуди. Тут два виходи із ситуації - або ж викинути тісто, звільнити діжу, розтоптати, позбутись кохання, або ж починати ліпити пиріжки, давати тісту дорогу до столу, а коханню - в майбуття. Яку дорогу вибрати? На якій перемога? І над ким ту перемогу кувати - над своєю палаючою душею, яку втопити в болоті глухоти до сердечних поривів; чи над своєю сім'єю, яку принести в жертву коханню? Чи над самим коханням, над тією любов'ю, яку дехто вважає непереможною? На якому фронті проти любові стати? Там, де вона приходить, закрити всі двері і вікна? Чи там, де вона вже є, віддати їй усе від першого до нинішнього дня, все перекреслити і почати спочатку, щоб не дати любові з того серця піти.
Рік уже мучиться Тимофій подібними питаннями. Рік йому, знаючому науку перемагати, соромно перед самим собою за розпач і страх свій. Поразка, поразка перед любов'ю маячить, як смерть перед смертельно пораненим воїном. Прийшов час кувати перемогу.
Тож Тимофій бере ковадло кохання до Наташі, бере молота байдужості до Валі, ложить на ковадло день, коли порожня, аж дзвенить, контора, а в ній тільки дві особи - Наташа Скорик і він, головний бухгалтер Тимофій Добровольський, та й думає кувати з того дня таке майбутнє, з якого коханню нікуди вже не піти. У Тимофія є думка освідчитись Наташі в коханні, бо вже сил немає тримати той пекельний вогонь тільки у своїм серці - згоріти ж можна, є думка вирвати Наташу з лап Ігоря, чоловіка її, обвінчати з собою, і хай здійсниться давня мрія Тимофієвої матері про шлюб сина з Наташею Іваницькою.
Буде скандалити Валя, будуть плакати за батьком Тимофієві діти, буде пручатися Наташин Ігор - але Тимофій чоловік до боротьби звиклий, його не зламати нічим і нікому, він всенькому селу в очі дивитиметься, від усіх прокльони вислуховуватиме, але напостоїть на своєму, не зігнеться, не здригнеться, не відступить. Бо не знає він непереможного супротивника. Не знає і не знатиме ніколи.
- Наташа, - сухо звучить Тимофіїв голос у порожній конторі, - кинь оті цифри, вислухай, що я скажу.
Наташа пильно дивиться на свого начальника, а начальник хрускотить пальцями і продовжує:
- Те, що я тобі зараз скажу - це не по службі, це я тобі говоритиму зовсім не як головний бухгалтер, бо головний бухгалтер такого підопічним нібито говорити і не повинен...
Перевів подих, подивився за вікно, де знову заходилося на сніг.
- А скажу я тобі чесно і відверто, а ти вже сама суди, правильно чи ні я чиню...
В коридорі хряснули двері і до кабінету щось застугоніло чобітьми.
- Прокляття, - вголос мовив Тимофій.
- Що? - перепитала Наташа, не второпавши значення останнього слова в довгій і малозрозумілій для неї сповіді начальника.
- Заважають, - розвів Тимофій руками, вказавши поглядом на двері, за якими наростав гуркіт чобіт по підлозі, - потім докажу.
Двері відчинилися. В їх прорізі вималювалася постать Ігоря, Наташиного чоловіка, який ось уже цілих два тижні був і відрядженні, а ниньки так невчасно повернувся.
"Подвійне прокляття", - подумав Тимофій, але вголос уже не сказав.
- Ой, Ігорьочок, - схопилася Наташа з місця, пташкою перепурхнула бухгалтерію, обвила руками-хмелем Ігорову шию, припала до чоловіка вустами, цілувала, цілувала, забувши, де вона, чи личить їй тут це робити, забувши і головного бухгалтера, і свої цифри, забувши все-все, бо повернувся її Ігор-Ігорьочок.
- Я так за тобою скучила, Ігорьочку, - сокорила, - мені так без тебе важко.
Тимофій скис, як молоко в глечику.
Він зів'яв, як квітка на морозі, і тільки дякував долі, що йому не вистачило тієї однісінької секунди, якою осоромився б чи й не на весь вік.
"Боже, яка в неї любов, - заздрив тільки Ігорю. - А я надумав пхатися зі своєю. Та на біса їй моя любов потрібна, коли в неї власною кожна шпарка в житті заповнена."
- Кахи-кахи, - розкашлявся, щоб припинити оті неприємні для нього любощі.
- Ой, - спохопилася Наташа, - пробачте. Розумієте, Ігоря ж два тижні не було... Я й Новий рік сама стрічала...
- Розумію, - хитнув Тимофій головою.
- А в нас любов, - виправдовувався Ігор.
- І в мене любов... - відповів Тимофій. - Була, - добавив, докорінно міняючи подумки план перемоги над любов'ю, твердо вирішуючи раз і назавжди викинути з серця почуття до Наташі Скорик-Іваницької.
Пішов Ігор, повернулася до покинутих цифр Наташ.
- А що ви хотіли мені сказати? - згадала раптом.
- Та... - зам'явся. - Нічого суттєвого.
- Ні, ви щось хотіли-таки сказати, - наполягала. - Щось секретне, про що головний бухгалтер не повинен казати.
- Та хотів сказати, що як не пляше головна і ніяк не можеш знайти помилку, то підправ у якійсь графі малозначущу цифру, - викрутився й аж зітхнув полегшено. - Тільки я тобі цього не говорив, - підморгнув змовницьки. - Виправляй та йди додому, бо Ігор через п'ять хвилин знову прибіжить сюди, - мовив уже, як милостивий і порядний начальник.
- Дозволяєте? - схопилася Наташа. - То я завтра виправлю, - помчала, полетіла, полинула.
- Нічого ти завтра не виправиш, бо Різдво, вихідний. Нічого ти взагалі не виправиш, - подивився вслід, пожалкував, що не послухався в юності матері і не одружився на Наташі - це ж і його обнімали б нині оті руки, що пахнуть хмелем.
Заходився корчувати любов. Спершу шукав у Наташі якийсь гандж. Довго придивлявся, довго шукав, але не знайшов - красуня. Почав уникати зустрічей, навіть у відпустку серед зими зібрався йти, але не пустив голова.
- Звіт на носі, - кричав, - а в тебе гульки в голові! Відпочинеш іншим разом.
Хотів повернути колишню любов до Валі. Шукав її у карих очах колишній чарівний блиск, шукав у її персах колишню квітуючу принаду, навіть серед ночі прокидався, сідав на ліжку і довго дивився на жіночі перса - шукав принаду. Не знайшов ні блиску, ні принади, плюнув, перестав шукати.
Хотів завести коханку, сходив пару разів до колись зневаженої Орисі, але нічого, крім привселюдної бійки Орисі з Валею біля мосту і глуму на все село, з того не здобув.
Думав утопити любов у горілці. Але п'яне серце ще жагучіше прагло Наташі, ніж тверезе, прагло так, що ледь знову не зізнався в коханні. Покинув пити.
Надумався звільнити Наташу з роботи. Почав присікуватися, шукати причину, причепився за якусь дрібницю, затіяв скандал, звільнив. А через місяць суд поновив звільнену на роботі. І тиха Наташа Скорик стала першим ворогом головного бухгалтера.
Не витримав отієї ненависті, знову дочекався порожньої, як дзвін, контори.
- Прости, - благав Наташу.
- Ви що, збожеволіли? - злякано відступала.
Дивився в дивні очі, на біляві коси, на руки, що хмелем обвивають по ночах Ігорову шию, на вуста, що сама жага, на припухлі повіки, сріблясті вії, дивився і стогнав, плакав, кричав:
- Я не збожеволів, ні! Я люблю тебе, будь воно все прокляте, люблю!
Тікала з контори, бігла до свого Ігоря жалітися, шукати захисту, а він, головний бухгалтер Тимофій Добровольський, переможець від народження, стояв серед порожньої контори, серед порожнього світу і стогнав, здійнявши до обличчя руки:
- Люблю!
Не знав страху, не думав, як сприйме звістку про сьогоднішню подію Ігор, як сприйме Валя, з цим він справиться, ці дрібниці життя він переможе, навіть не здригнувшись. Не панікував - знав, що Наташі йому не сягнути, що доля судила йому Валю і їхнії дітей, і цієї долі йому не змінити та й немає в тому потреби. Свого хреста кидати не збирався, збирався нести його аж до того дня, коли вічна ніч забере з цієї землі. І знав, що донесе, бо сильний, бо здатний на перемогу.
Бо перемагав, перемагає і буде перемагати все: землю, щоб родила щорічно; долю, щоб була милостивіша і не зраджувала; життя, щоб не збідніло, а достатками множилось; дальні обрії, щоб не тікали, як до них ідеш; весь світ, щоб під ноги стелився; себе в тому світі, щоб місце знав.
Усе здатний перемогти.
Крім любові.
Яка як прийде - не встоїш, як піде - не вернеш.
Не придумали ще тієї зброї, щоб любов перемогти.
І чи придумають коли?
Зустрів Ігоря. Приготувався до бійки. Але Ігор нічого не сказав - привітався, пожартував.
"Невже йому Наташа нічого не розповіла?" - мучився здогадками.
Наступного дня боявся глянути Наташі у вічі, все шукав привід вислизнути з бухгалтерії. Але Наташа наздогнала в коридорі.
- Я вас прощаю, - прошепотіла.
- За любов? - перепитав злякано.
- Ні, за заподіяну кривду, - відповіла. - За любов прощення не просять.
- А що ж із нею роблять? - знизав плечима.
- Просто люблять, і все, - глянула в очі.
- А як це безнадійно? - відводив погляд.
- Однак люблять, - промовила і легко, ніжно поцілувала.
Тими вустами, які словами описати неможливо.
Які можна тільки любити.
