ЧАСТИНА 2
МАЙСТЕР ЗБРОЇ
Порожні години, порожні дні.
Я зрозумів, що в мене залишилося лише декілька спогадів про ті перші роки мого життя – ті шістнадцять років, коли я був практично прислугою. Хвилини зливалися в години, години в дні, і так безкінечно, поки все не почало здаватися однією безмежно довгою та беззмістовною миттю. Декілька разів мені вдавалося визирнути з балкону Дому До’Урден і бачити згори магічні вогні Мензоберранзану. В цих маленьких таємних мандрівках я був зачарований розсіяним, все наростаючим сяйвом Нарбонделі, годинникової колони. Тепер, коли я згадую про той час, про ті години, коли я спостерігав, як магічне сяйво повільно підіймається вгору і опускається вниз колоною, я вражаюсь порожнечі своїх дитячих днів.
Я гарно пам’ятаю те тремтливе захоплення, кожного разу, коли я виходив з дому і сідав спостерігати колону. Це була така проста річ, але ці моменти ледь чи можна було порівняти з рештою мого існування.
Кожного разу, коли я чую свист нагайки, інший спогад (навіть не спогад, радше відчуття) змушує мене здригатись. Рвучкий удар і наступне оніміння від укусів змієголової зброї ніхто не може забути так швидко. Змії прокушують твою шкіру, магічна енергія проходить через все твоє тіло, змушуючи кожен м’яз твого тіла натягуватися до крайньої межі.
Та все ж мені пощастило більше, ніж багатьом. Тоді, коли моїй сестрі Віерні доручили виховувати мене, вона була близька до отримання звання верховної жриці. Вона була ще молода і мала куди більше енергії, ніж взагалі було потрібно для такої роботи. Можливо тому мені все ж було що згадати в ті перші десять років мого життя. Віерна ніколи не була такою лихою, ні як наша мати, ні навіть як найстарша сестра Бріза. Можливо, були і гарні моменти в тій молитовні, можливо Віерна все-таки дозволяла собі виявити свою м’якшу сторону у спілкуванні з маленьким братом.
Можливо і ні. Хоч я і вважаю Віерну найдобрішою зі своїх сестер, її слова були повні отрути Ллос, як і слова кожної жриці Мензоберранзану. Все-таки вона не могла пожертвувати своїм прагненням стати верховною жрицею заради простої дитини, тим паче дитини чоловічої статі. Чи то все добре, що було в цих роках, було настільки затьмарене безжальним натиском злоби Мензоберранзану, чи то перші роки мого життя були навіть болісніші, ніж наступні – такі болісні, що розум ховає спогади, я не певен. Бо хоч як я намагаюсь, я не можу пригадати майже нічого.
Я краще пам’ятаю шість своїх наступних років, але найяскравіший спогад тих днів, коли я слугував Матері Меліс (якщо не рахувати моїх таємних вилазок з дому) було картина моїх власних ніг.
В тому віці синові дому ніколи не дозволяли піднімати погляд.
Дзирт До’Урден.
