Кожна людина, яка має справжнє гобі усе ж із найбільшим ентузіазмом розповідатиме про своє захоплення. Ну, й звичайно, ж, кожен турист має тільки свою заповітну мрію. У різні періоди життя мене тягло у великі духовні центри планети: Гімалаї, Вріндаван (Індія), Алтай. Але у таких мандрівках є сущі подарунки долі. Таким дарунком стало для мене невеличке містечко Вилкове... Ніколи й гадки не мав, що невеличкий клаптик межової землі, рукотворні острови, відкриють мені духовний пласт, який давно, здавалось би канув у небуття, й який випадково знайшов там, де найменше того чекав - на півдні України.
Велотурист завше розповідатиме про дива, які йому удалось зустріти в останній мандрівці. Має можливість й заїхати далеко й проїхати там, де зупиниться навіть джип “Хаммер”, а головне він ближче до землі, має можливість чути її пахощі. Так набрів на загублену перлину Карпат - глухе гуцульське село Бабинопілля. Про яке ніколи жодної розповіді не прочитав. Та нині поділюсь враженнями про іншу місцину - українську Венецію, як її побачив я, велосипедист, або коляр, як кажуть у Львові.
Дивина почалась уже на під’їзді у Вилкове - нас декілька разів зупиняли військові патрулі й міліція. Це додало гордощів, бо, хоча на трасі роверист і є рівноправним учасником руху, усе ж, дорожня міліція, побачивши нас, гордовито відвертається, (щоправда, лише в Україні, в Німеччині, та навіть у Польщі, нас часто зупиняли, перевіряли технічну справність, освітлення, листок маршруту, коли рухались групою). В Україні для “дикого туриста” - рай - їдь куди хочеш, де хоч, бодай при дорозі, облаштовуй стоянку, розпалюй вогнище... А тут... Така до нас увага... Та чого дивуватись? Прикордонна зона. Уже у призахідному сонці нарешті, побачили придорожній знак: “Вилкове, рік заснування 1746”. Варто було розглянутись, де б його отаборитись, останніх кілометрів десять нічого, що б нас бодай абияк влаштовувало, - не було. Хоча вимоги наші більш, аніж скромні: аби близько була вода та ліс, чи уже в крайньому разі якась лісопосадка, чи бодай горбок, де поставити намет. Більшого й бажати не треба... Та, здається, ми уже в'їжджаємо у місто. Розпитати нема у кого - людей на вулиці не видно. Групка дівчат, до яких ми скерувались зі своїми запитаннями, щось, про себе пошептавшись, пустили у наш бік смішки, і мов зграйка горобців зникли за ворітьми.
- Куди ж ви, шабашники, проти ночі, та іще таким транспортом? - почули за спиною задиристий голосочок. Позаду сміялась до нас очицями молодиця.
- Вас нам сам Господь послав, - зраділи ми, й тут кинулись розпитувати, де тут і що, висловили своє бажання десь тут отаборитись.
- Ні, хлоп’ята, - з усього видно, ви не дуже орієнтуєтесь, куди потрапили. Усього того у нас немає. Їдучи отим своїм транспортом, ви маєте один лише шанс - звалитись у єрик (від турецького - “арик” - невеликий канал), на найближчій кладці і, якщо не розпрощаєтесь з життям, то зі своїм крамом, уже точно, - поплескала наші “бесаги”, - велосипедні торби, що були прилаштовані як на задніх, так і на передніх багажниках.
- Але ж і навантажились, ви хлопці! Здалеку їдете?
- Зі Львова.
- Це ж де таке місто є?
Кепкує собі з нас чи, що? - не міг повірити, що бодай хтось, хто живе в Україні, може не знати Львова. Не Венеція ж тут насправді... Та смиренно відповів:
- Із західних областей України ми.
- А... протягнула не впевнено, - повинна була здогадатись, по мові, та спершу подумала - іноземці... Ми уже готові були почути звичне - «бандьори», «западенці», що уже часто чули тут, на Півдні, та жінка навпаки, якби засоромилась:
- Ми теж українці, та на жаль мови своєї не знаємо... Соромно, звичайно... Коби ж отак ще й наші урядовці засоромлювались, устиг подумати нишком. Між тим провадила далі.
- Коли бажаєте, можу вас переночувати, захочете, можете й довше пожити, коли у відпустку до нас. Живу сама, то ж туристів приймаю. Місця вистачає. Та й із земляків, хоч і далеких, багато не візьму, - по п'ять червінців за брата. Влаштує?
Ми мовчки переглянулись, - витрати на «готель» у нашому кошторисі не заплановані, але, знову ж, куди проти ночі подітися, та й натомились ми добряче...
- Та чого ви іще надумуєтесь, хлопці? - продовжувала жінка, вгледівши нашу нерішучість. На «материку» вам хату не здадуть, а на острови, із вашими «кіньми», теж ніхто окрім мене не візьме. Це ж тільки я сюди великою бабайкою приїжджаю, бо малого човна мені якісь нечупари викрали, та видати десь у плавнях і притопили, другий місяць знайти не можу.
- Гаразд, їдьмо, - вирішили, перекинувшись поміж себе кількома словами.
- От і добре, от і славненько, - утішилась тітка. Будьмо знайомі, - мене Марією величають. Ми по черзі назвали свої імена.
- Ви ж лишень води мінеральної собі прикупіть у магазині. Нашу вам пити не можна. Туристи від неї хворіють...
У магазині асортимент небагатий - вода, пиво, трохи міцнішого алкоголю, сіль, сірники, та ще хіба морозиво.
- Що ж у вас такий асортимент куций, - поцікавились.
- Так спросу немає. Що людям треба, те й завозять...
Човен нашої господині, як тут називають “бабайка”, (правлять ними переважно жінки, від того й бабайка...), справді, був містким. Відштовхувалась великою жердиною, стоячи позаду, ми ж усілись на єдиній лавці чи поперечині, що теж була розміщена позаду. Велосипеди ж наші, та й вантаж умістились вільно на кормі, ще й місця було досить.
- Цілий корабель, - пожартували ми. Зазвичай тут їздять інші пасажири, ось такі вказала човна, що вигулькнув із за рогу. Очі у нас округлили від здивування, - на човні у всій красі сумирно стояла молочна корівця.
- Вони, що, після такої прогулянки більше молока дають? - пожартував Андрійко.
- Звичайно, цілком серйозно відказала Марія, випасаються ж на луках. Тут лиш зрозуміли ми, що таким бавом тут возять корівець на пасовища.
- Усе логічно. Приїхали у Венецію, - пересіли на гондоли. До речі, усе було як у Венеції, їхали досить таки широким каналом. Було навіть екзотичніше ніж у Венеції, бо човном правила гондольєриха... Лишень тут, у Вилкові, “гондольєри” - жінки. Нас уже проминули два невеликих човни. Хоча як в одному, так і другому були чоловіки, правили ними жінки. Ми одразу ж почали жартувати:
- Чому чоловіки у такому привілейованому становищі? - запитали.
- Чоловіки тут усі рибаки. З них вистачає своїх рибальських шхун і важкого рибальського начиння. А це наш господарський, бабський транспорт... Згодом ми довідались, що у Вилкові зареєстрованих лише 200 автомобілів і аж 3,5 тисячі човнів. Воно й логічно, що робити у Венеції без човна?
Урешті ми пристали до берега. Розвантажились. Іще могли розгледіти наш досить таки непоказний “готель” - дуже схожа на наші клуні, мазанка. Але й довкола, скільки ми їхали, житло таке ж саме, щоправда бачили на вікнах сучасні жалюзі і не відати, й як приклеєні сателітарки. Венеція, та без архітектури... Марія одразу ж спостерегла нашу зацікавленість спорудою:
- Ви, хлоп’ята передчасно носами крутите. Ці мазурки, - наша Вилківська гордість, - замість цегли - тростина, обмазана мулом та потинькована. Замість фундаменту, як два віки тому - мушлі. Гроші є, тепер можна було б і цегляні будинки звести, але у цих особлива термоізоляція. Коли на вулиці плюс сорок, у мазурці тепліше двадцяти п’яти не буває. Ось чому і досі на 90 відсотків Вилкове тростяне.
Змивши пил доріг, ми, своєю звичкою, узялись готувати вечерю, адже в обід ми лишень канапки жуємо. Та Марія замахала руками, що птаха крилами:
- Що ви, хлопці, залиште свої макарони, гріх бути у Вилкові й не їсти ухи. Я в момент споряджу. Й, справді, запашна жовтява, уха небавом парувала на столі. Запахи були такі дражливі, що ми мало не умліли. Стали біля столу.
- Христе Боже, благослови їжу й пиття рабам твоїм, - почав читати молитву Андрій. Заїдали зі смаком запашну юшку. Білу, без остей смачну-пресмачну рибу. Хоча я смакош риби, та не наважився продемонструвати своє невігластво й запитати кого із представників хвостатих споживаємо. А от хліб! Хоча львів’ян добрим хлібом здивувати важко, хліб був, - пиха - рай у роті! білий, пухкий, смачнючий! Тут не стримався, запитав:
- Як вдається такий смачний пекти?
- Ми печемо по-старому, у пічках із річкового каміння - галунів.
Чай теж пах ніжно - чебрецем. Те, що я одразу відгадав із якого зілля чай, вочевидь сподобалось господині:
- Почекайте, зараз вам іще й меду принесу. Тут ми й справді, роззявили рота. Мед Марія принесла у посудині, знайомій нам хіба ще із шкільних підручників - нагадувала грецьку амфору.
- А - це справжня амфора й є, по простяцьки мовила та. Вони у нас мало не у кожній хаті, ще за прадідів вимила ріка. Мед і варення лише у них зберігаємо. Круглий рік стоять.
- Маріє, але ж це справжнє багатство, скарб.
- Знаю, туристи ж у мене часто зупиняються, пропонували долари. Господь із вами, - кажу, оці глечики, кращі за холодильник!
Підозріливо глянув на Марію, - для мене це було щось зовсім нового, знаю, як гуцули за безцінь продавали старі вишиванки, шкіряні тайстри, череси, згарди, теж саме гаварецьку кераміку на Львівщині, так і унікальний український бурштин, на Рівненщині, Волині - усе це ще й нині можна придбати за копійки! А тут навіть слухати не бажають...
- Не дивуйтесь, люди у нас гонорові. За Союзу, мало не усі мільйонерами були. Осетрина, ікра - дорогі речі, а іще славетні оселедці - дунайці, тут добре ловляться. Великі рибальські сім’ї мали незлічені маєтки, та й позосталі ніколи не бідували - мед, а й загалом усі продукти з Вилково на базарі коштують на порядок дорожче, а відривають їх з руками, - адже у нас усе екологічно чисте. Дурними колись були - усе в ощадкасу несли, або у панчоху... Грошові реформи перетворили нас на бідняків...
- А з якого дива, усе у вас таке особливе, екологічно чисте? - із прихованою всмішкою запитав Андрій.
- А у нас одне міндобриво - річний мул. Про це усі знають, і в Одесі, і в Ізмаїлі, і навіть у Бухаресті. Самі ми туди не їздимо. Але вони приїздять на ринки Одеси, аби тільки придбати наш товар.
- А знаєте, хлопці, живіть тут скільки заманеться, грошей я з вас брати не буду, становчо промовила господиня, коли з вечерею було покінчено.
- Чим ми заробили у вас таку милість, ніби й часу на те не мали...
- Ви справжні християни. То ж, мої брати. Цим усе сказано. Аби пізнати віруючого, багато не треба. Ще ніхто з туристів у мене в хаті не молився. Не дарма, як тільки вас угледіла, одразу ж “шабашниками” нарекла.
- А й, справді, чого? На шабашників, ми ніби й не схожі...
Марія щиро розсміялась:
- Знедавна у нас усіх туристів шабашниками величають. Є у нас тут острів, Шабаш називається. Страшне, відьомське місце. Місцеві туди не потикаються, рибалки навіть у крайній потребі, у шторм, ніколи не пристануть до того проклятого берега. Одного разу приїхала група туристів, десь аж із Пскова. Довго гостили. Пиячили, чіплялись до молодиць і дівчат, одного вечора добре набравшись, зарядили відвезти їх на Шабаш, із відьмами їм, бач, утіхи захотілось. Господар їх відмовляв, але підігріті алкоголем, слухати нічого не бажали, він їх туди і відвіз. Вранці ці екстремали приголомшені, посивілі першим же катером покинули місто. Відтоді повелося - усіх туристів шабашниками кличемо.
Ми запевнили, що віримо в оповідь, що щось таки воно є... В Карпатах наслухались про місцини, куди краще носа не потикати. Теж звідали, як в Україні, так і Європі багато замків, фортець, підземель, старих палаців та монастирів. Завжди ці місцини пов’язані з якоюсь легендою...
- Не думаю, що усюди вимисел і легенда. Важко припустити, що усі четверо водночас допились до білої гарячки. Розповім вам іще один випадок, де, так би мовити, людський фактор мінімально задіяний. Був у Вилковому старовинний цвинтар старообрядців. Захоронень там давно не проводили, бо, як бачите, немає у нас тут площ, які можна безконечно розширяти. Кожен метр там був заповнений. Розташувався він на найвищому, (наскільки ми тут можемо говорити про висоти, місці). У кожному разі, весняні повені ніколи його торкали. Можливо, власне з тієї причини місцева влада у кінці вісімдесятих “розчистила” кладовище та побудувала на його місці дитячий садок. Та люд у нас переважно побожний, то ж не поспішали у такий заклад дітей віддавати. А у тих, хто усе ж віддав, дітлахи безперестанку хворіли. Так практично необжитий садок простояв зиму, а навесні несподівано пішов під “велику воду”. Сліду по ньому не залишилось, слово честі, як у Бермудському трикутнику.
У нас тут усі віруючі належать до старообрядної церкви, яку заклали липовани, що першими тут поселились, утікаючи від переслідувань російського царя Олексія Михайловича. Серед них й понині є такі “радикали”, що живуть відособлено на далеких островах. У місто лишень за продуктами, гасом та у храм їздять. Вони по-особливому засмаглі, мідно шкірі, адже увесь день на сонці й вітрі. Як і ви, - всміхнулась, ми й справді, за два тижні велосипедних мандрів, були схожі на індусів...
- А познайомитись з цими вашими “радикалами” можна?
- Отого вам не скажу. Туристів ми навіть у "свій", храм не пускаємо, “радикали” ж із містянами, намагаються спілкуватись лише в доконечній потребі. Та хто зна? Мені ви одразу по серцю прийшлись, можливо, що й вони вас приймуть...
***
Ранок зустрів нас лагідними, скісними сонячними променями. Марія уже поралась по господарству.
- Де тут помитись? - запитали.
- Дивні ви. Он же вода під хатою, купайтесь!
Роздягшись, занурились у трохи прохолодну воду. Уплав досліджували своє обійстя. Коріння яблунь із Маріїного саду вростали просто у воду. Дивина. Аж не віриться, що цей острів рукотворний, усюди насипні ґрунти. Коли вийшли з води, Марія продовжувала нас інструктувати:
- Тут вам усе можна: рибалити, їсти овочі й фрукти, до яких лише дістане рука. Заборона лиш на воду.
-Але ж ви її п’єте... - кинув скептично.
- Лише її й п’ємо, ось глядіть, - підійшла до великого бака з галунами, зачерпнула. На вигляд прозора, чиста.
- То її так річкові галуни очищають, вона для нас краще за джерельну, та туристи від неї хворіють. Тепер уже й ми кожного ранку приглядаємось до своєї води. Це лиш у піснях Дунай - голубий, насправді ж, бачите... Вода була жовтавого кольору.
- Румуни Дунай занечищують викидами з підприємств. Часами по декілька днів не можемо брати воду...
Пригощаючись запашним чаєм, (нині я уже не зміг, як учора вгадати, які трави входять у його склад), заходились розпитувати нашу ґаздиню про історію Вилкове.
- Я, звичайно, могла б вам багато чого розповісти. Усі ми тут стали трохи гідами. Не стільки заради грошей - задоволення од того отримуємо. Віднедавна у Вилковому неждано з’явився іще один вид бізнесу - туризм. Здаємо порожні дачі на островах заїжджим любителям рибалки. Місцеві бізнесмени відкрили кафе, де подають традиційну юшку та шашлик з осетрини, ну й кожен веде свою розповідь про тутешні місця. Але ви хлопці серйозні, усе у записники нотуєте, вам і гіда справжнього б треба. Повезло вам, мій сусіда - академік. Він тут відпуску проводить. Такої блискучої лекції про історію того краю, про дунайську флору й фауну вам ніде більше не почути.
Академік Петро Опанасович, розливши у склянки журавлиний морс, почав свою оповідь:
- Бачите, саме природа береже Вилковців від великих спокус. Теплінь, волога, снігу часами по декілька років не бачимо, а ось виноград росте чомусь непоказний, дрібненький. Це унікальний за своїми якостями сорт - "Новак". З нього виходить кислувате на смак вино, а от букет такий, що знавці вина нахвалити не можуть. Мусите мені вірити на слово, бо у всьому Вилковому й пляшки не знайдете, аби скоштувати. Воно п’ється лише молодим - пивниць у Вилковому немає, тож зберігати напій - неможливо...
Це незвичне місто побудоване, як у нас кажуть, на трьох водах: Стамбульському, Очаківському та Бєлгородському гирлах Дунаю на його “розвилці”, звідки й пішла назва поселення. Засновниками були старообрядці-липовани, які впродовж віків прагнули зберегти для Руси “Древнєправославну Грецьку Церкву”. Пізніше до них приєдналися донські козаки - брати по вірі, а згодом - і запорожці з розгромленої Січі.
Довгих три вечори розповідав нам учений незнану на загал історію, розколу православної Церкви. Церкви, у яку увійшла Русь після хрещення, у 988 році. Розповідь ця тривала три вечори поспіль, й мала декілька надзвичайно цікавих для нас аспектів, зокрема, цілком незнайомий мені аспект монгольської навали. З історії, яку вчив у школі, опісля в універі, він подавався у чорних барвах - люті звірі-завойовники з перекошеними обличчями, які тільки й знали що палити наші міста й села та брати ясир. Від Петра Панасовича уперше довідався, що монголи наприпочатку були прихильні до християнства, навіть отримали в Європі ім’я “жовтих хрестоносців”. А ненависний зі шкільної лавки Батий, як тільки захопив у Степу владу, побудував християнський храм. Що сім’я Батиєва охрестилась, а він сам залишився нехрещеним із тієї лише причини, що довідався, що християни заносять у храм своїх покійників... Про впливи, які мала уже на християнство тенгриянська релігія. Узагалі відкрив перед нами великий пласт незнаної нам тюркської культури. Таких цілком не побічних галузок в історії православної Церкви було нам відкрито декілька, але нині ми зупинимося на тому, що є для нас найсуттєвіше, - розкол.
Підкорити християнську Церкву своїй владі було давньою мрією московських правителів. Власне з цією метою вони упровадили опричину, яка немов той свищ виснажувала країну. Митрополит Федір Количев, що походив із древнього тюркського роду Федора Кобили, не міг спокійно споглядати на безглузде винищення народу, задумане царем Іваном і, поставив вимогу, аби “цар і великий князь відставив опричину”. Та “духовної” суперечки поміж митрополитом і царем не вийшло. Тоді чорні опричники на чолі з царем увірвались в Успенський собор кремля (в собор з оголеною зброєю!) Та митрополит надалі грізно звинувачував царя у тому, що той намагається узурпувати владу. Змусив його замовкнути лише печально відомий Малюта Скуратов, який поставив останню крапку у суперечці, задушивши митрополита. Московський цар гадав, що у такий спосіб він позбувся впливу Церкви. Помилився! Несамовитий тиск опричини й навіть убивство митрополита були лише спробою розколоти Давньоправославну Церкву, яка виявилась міцнішою царського самодурства. Збагнувши, що силою в духовному житті не багато можна домогтись, бо народ звикає навіть до опричини, Москва розпочала виснажливу боротьбу з метою осягнення церковної, а значить повної свободи дій.
Один із “найтихіших” московських правителів - цар Олексій Михайлович увійшов в історію Росії “приказами”, власне його уважають батьком непотоплюваної російської бюрократії, яка учинила Москву центром “москальства”. Яких лише контр-приказів не появилось при царі Олексієві - Земський, Монастирський та інші! Не вистачало лише одного - духовного приказу, аби Церква підпорядковувалась царю. Такий новий приказ - цар й надумав створити й кандидатуру воєводи обрав цілком підходящу: У 1652 році патріархом московським став Нікон, людина свавільна, що мріяла про владу, та не мала хорошої освіти. Два роки після свого обрання, тобто у 1654 році, Нікон оголосив на соборі про церковну реформу. Було наказано виправляти церковні книги, увести нові обряди, чини. Іншими словами - створити нову церкву! Тихо, без жертв і крові.
Найважливішими змінами, що їх запровадив було:
- замість двоперсного знамення було уведено триперстне; у старих книгах ім’я Спасителя писалось і вимовлялось “Ісус”, зараз же було перероблене на “Іісус”; в старих книгах було, що у час хрещення, вінчання й освячення храму слід обхід робити за сонцем, у знак того, що ми рухаємось за сонцем - Христом. В нових книгах уведено, що рухатися слід проти сонця... Усього шість нововведень. Багато це чи мало? У духовному житті кількісні показники нічого не важать. По суті Нікон запропонував новий канон - нові звичаї, а отже, зорганізувалась нова церква. Теж християнська, але нова!
Москва розколола православ’я коли публічно відійшла від Давньоправославної церкви, у яку Русь вступила в 988 році. Навіть назву свою відтоді змінила, стала Руська. Політичний зміст розколу був у тому, що Москва мріяла про лаври третього Риму - про власну імперію! Врешті отримала свободу дії.
І нехай скільки завгодно переконують сучасні історики, що церковна реформа була викликана бажанням “виправити помилки”, які ніби нагромадились у священних книгах при їх, переписуванні, слова ці не мають нічого спільного з дійсністю - маємо новий канон. Зрештою, це підтверджують і серйозні дослідники. Бодай унікальна робота Б. Кутузова. Цей дослідник мав доступ до монастирської бібліотеки, де зберігалися як “старі” так і “нові” тексти. Виявив - “старі” тексти були набагато точніші й глибші. Це підтвердив й професор Успенський. Фактом є, що в старину богослужебні книги переписувались. Але як? Особливими майстрами. Їх майстерність уважалась священною. Будь, яка неточність, чи описка прирівнювалась до гріха. У древніх богослужебних книгах, (це думка фахівців), помилок куди менше, аніж помилок у сучасних типографських. Не буду втомлювати вас переліком усіх змін, хоча професор (по пам’яті !) перелічив їх усі. Були й такі, що ми, люди далекі від богослов’я, уважаємо знущанням. Бо, як же інакше можна сприйняти таке, скажімо, виправлення, у “старому” тексті: “Молимося тебе, Господи, ниже да снидет со крещающимся дух лукав” і у “новому”: “Ниже да снидется с крещающимся, молимся тебе, дух лукавый”.
Цілком природно, що прочитавши подібні нововведення народ жахнувся: “Духу лукавому не бажаємо поклонятись”! “Хіба ж наші діди й батьки не знали правильного імені Спасителя?” Таких запитань було багато. Руський люд ніколи б не прийняв новацій, проголошених Никоном у 1654 році. Але новий приказ уже діяв і Вікон ставши його першим воєводою, сидів без діла.
Нікого не бентежило, що нова “московська” церква”, як виразник моралі суспільства відразу ж втратила зміст, бо ж сказано: “Без свободи пастиря, не свобідна й паства”. Пастир же у новій церкві став першим невільником.
Русь палахтіла. Цар самостійно через призначеного ним воєводу насаджував нововведення. Тих, чия душа не приймала “московських обрядів” заганяли в домівки і спалювали. Тисячі й тисячі безневинних руських селян, що не бажали молитись “духу лукавому”, гинули в пекельних муках. Горіли цілі села. На їх пожарищах здіймалась нова церква, яка нині носить назву Російської православної церкви (РПЦ).
Одним із перших мучеників за стару віру стали Аввакум і єпископ Павло Коломенський, який кинув Никону в обличчя: “Ми нової віри не приймемо”. Вікон відповів старцеві побоями, тут же, у християнському храмі, правда по-новому освяченому. Далі новоявлені християни попросту спалили великомучеників. Коли вогонь уже обійняв Аваакума, й пропалив пута, якими той був зв’язаний, говорити він уже не міг, але мовчки вивільнив палаючу руку і підняв її уверх. Два пальці зметнулись над вогнищем...
З часом нова церква підкорилась й стала служити світській владі, а на стару, вільну, влаштували гоніння.
Вікон, що мріяв самостійно правити руським світом, прорахувався. Цар був кращим політиком. Виграв він! Нестримно мінялась Русь. Мінялась, намагаючись забути усе старе, своє коріння і себе саму. Аби примусити руський нарід прийняти нову віру, нові книги, собор 1666 року навічно утвердив: “Подвергать ослушников соборных определений тягчайшим наказаниям: заточать в тюрмы, ссылать, бить говяжьими жилами, отрезать носы и ушы, вырезать языки, отсекать руки...” Новоявлені мудреці безумствували.
Втративши сан й ставши простим монахом, Никон переглянув і свої нововведення, прекрасно розуміючи, у яку страшну пастку заманив християн. До кінця днів своїх він відмолював свій гріх і переписував книги, згідно старого зразка. “Старые служебники добрые” - повторював він. Але його уже ніхто не слухав.
Церква на Русі розкололась на стару й нову, так само розколовся й народ - на старообрядців і новообрядців. Тут у Вилковому ви маєте чи не єдину в Україні можливість познайомитись з нащадками тих, хто усе витерпів, але віри своєї не зрадив... Цей історичний екскурс вразив мене: як мало ми іще знаємо про історію християнства на наших землях...
Я іще запитав, що ж, то за ікони такі особливі у храмі та й у хатах старообрядців, чим вони відрізняються від пізніших.
- Безумовно, відповів професор, - новий іконопис теж відійшов від тонкої витонченої старої школи, якої, до речі, притримувався й Андрей Рубльов, заради нової, яка опісля отримала назву “московської”. У старообрядців збереглись ікони, які їхні пращурі винесли у ті далекі часи із храмів. Вони передаються з покоління у покоління, як найцінніша реліквія. Ікони - їхнє найбільше багатство. Їх щонайперше рятують у часи весняних повеней чи пожеж...
Вигнанці ставили свої тростяні курені у заростях, на попередньо зведених насипах посеред ріки, щоб ніхто ззовні не міг підійти чи підкрастися. Мабуть, тільки люди з фанатичною вірою та гарячим прагненням незалежності могли вижити тут, у комариних плавнях. А згодом перетворити Богом забуте місце у маленьку Венецію.
Нащадки гнаних за віру й нині хрестяться, як їхні пращури, - двома пальцями, на порозі храму тричі б’ють низький уклін. Мають особливу, щиру пошану до двох своїх церков, хоч у радянські часи ті були сплюндровані. Чужинців пускають лише на подвір’я. Лише після детальної професорової розповіді, ми зрозуміли, відкіля така недовіра, такий страх до світського...
Служба і святкові обряди нинішніх старовірів вирізняється пуританською стриманістю. Живучи тут у фактичній ізоляції від усього світу, зуміли зберегти свою віру. Виробити деякі попросту унікальні звички, скажімо, у місцевих - особливий вестибулярний апарат, навіть ідучи напідпитку, вони розхитуються не вліво-вправо, а вперед-назад. Тому не звалюються у арик, навіть на вузькій кладці... Упасти у воду вчинок для християнина неприпустимий.
У храм нам усе ж дозволили увійти, щоправда, із протекції пані Марії. Для того вела довгі переговори із сусідом, місцевим священиком. Казала нам, що мусила на нього навіть трохи “натиснути”. Зрештою, віруючим робити це не вельми складно, адже пасторів поміж себе старовіри вибирають самі, як у протестантизмі... Аби не виглядали у храмі білими воронами, Марія учить нас як осіняти себе старообрядським хресним знаменом, кланятись.
На порозі храму, як усі ми склали три доземних поклони. Крадькома роззирались на боки, але ніхто на нас спеціально не звертав уваги, люди насправді “входили у Божу присутність”, це було виписано на їхніх обличчях. У наших храмах такі лиця уздриш хіба після Святого Причастя. На стінах старі липові дошки. Їх ми вивчали з особливою уважністю. Й мусимо визнати, вони навіть не реставровані - прекрасні!
Нам повезло. Нині у храмі весілля. Це весілля мене чи не найбільше вразило. Дуже вже відрізнялось від тих весільних церемоній, що їх ми звикли бачити в Україні: автомобільні кортежі, галасливо проносяться містом, феєрверки, вишукані вбрання. Тут нічого того немає, - звичайна служба, наречена у скромному платті, на голові, як годиться у старовірів, - хустина, із нею невеличкий гурт жінок. Зайшли вони через центральний вхід. Наречений і уся чоловіча людність через бічні, ближчі до вівтаря двері. Церковний запис робиться у метричній книзі, яка не може не викликати повагу - їй майже триста років. Так було завжди, відколи храм, відколи поселення, відколи місто. “Радикалів” з островів, що ми їх тут сподівались зустріти, не було. Марія пояснила: Причиною було саме весілля - молодий - уроджений липованин, молода - правнучка козаків. З таким станом речей радикали погодитись не можуть.
Усі дні ми звідуємо на великому Маріїному човні численні острови, ледь управляючись у трійку з великим човном. Дивом дивним бачити, чим лише не вантажать свої маленькі суденця: пливе по дзеркальній гладі копиця сіна, трьох дверна шафа корови, коні, домашня птиця. Для мешканців суші видовище доста нереальне, для нас вода передовсім перешкода, яка ділить... Тут вода з’єднує, ні у дітей ні у свійських тварин немає перед нею ляку. Човен для них такий само звичний транспорт, як для нас велосипед чи мотоцикл, (тільки придивіться, що потрафлять на ньому перевезти у сільській місцевості!). Іще заспокоювала, заколисувала тиша - вилковці не полюбляють на усе горло вигукувати, узагалі підвищувати голос. Ще більше здивувало нас те, що не чули ми ненормативної лексики, матюка, який переповнив наші села й міста, який чуєш, як з уст школяра, так і сивочолого діда. То ж не дуже боляче було чути російську мову. Переконались, важить не лише якою мовою, але й що ти говориш... Неквапливий, розмірений рим життя, спокійно - упевнені рухи, ані натяку на поспіх, галоп, це особливо вражало нашого приятеля з Києва, він по-справжньому відпочивав.
На гербі міста Вилкове - риба. Він розкриває двояку суть вилковчан - вони справжні християни (риба - найстарший християнський символ), та й усе їх життя пов’язане з рибальством. Тут колись працював величезний рибопереробний комбінат, радгосп з 20 сейнерами. Нині із промисловості лише судоремонтний завод із штатом 100 робітників. Утім мешканці Вилкова, а їх майже вісім тисяч реальних і потенційних безробітних - від слова “безробіття” не здригаються. Люди здавна звикли покладатися лише на свої сили. Так було за царських часів, як тільки сюди посилились, так залишилось і тепер. Нащадки старовірів, вони не молитимуться за підвищення зарплат чи пенсій, а про те, аби не покинув їхніх берегів срібний карась-царьок, бо - це їхня щоденна їжа; аби довше служив човен; аби не рвались рибальські сіті.
Поки ми блукаємо українською Венецією Марія не тратить надарма часу - плете із тростини підставки під вазони. Від якогось часу вироби із тростини, передовсім меблі стали іще одним народним промислом, що його управляють тут. Вироби з тростини, тут робили завжди, бо ж, - матеріал під рукою, та зараз вони увійшли у моду й не лише у нас, а й у Європі. Дахи своїх дач нею покривають й австрійці, німці, французи. Тому продають й необроблену лозу по 20-30 євро за скирту.
-Ех, був би чоловік, - скрушно уже вкотре згадує, ми б такі меблі з тростини виробляли, хоч на виставу! Для того потрібні дужі руки. Сама ж не здолаю викрутити каркас... Чоловік Марії років п’ять як відійшов. Забрала холера. Та рідкісна у нашу добу гостя часами навідується у Вилкове. Нічого дивного, адже каналізації тут немає. Уся питна вода з Дунаю. Пити її, що не кажи, завше ризик... Його рибальські сіті прикрасили стіну найбільшої у хаті кімнати, - це теж чи не найбільше багатство кожного, а Марія тримає як пам’ять по чоловікові. Може й у надії, що колись чиїсь дужі руки знову любовно розплутуватимуть їх...
