Дитина – це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо,
що крутиться само собою, перший порух, свята згода з усім...
Для гри творення потрібне святе слово згоди – своєї волі прагне тепер дух,
свій світ здобуває собі забутий світом...
Ф. Ніцше „Так казав Заратустра”
Вона летить заради процесу, руху, продовжуючи тим самим фразу, що життя – це рух (і в той час цілком не важливо – чи він зовнішній, чи внутрішній). Якщо б усе завмерло (принаймні те, що є рухом – море, сонце, політ чайок; рибалки, що намагаються припинити життєвий рух риби; риба, яка рухається, шукаючи їжу; рибина «їжа», яка рухається, аби не стати здобиччю; дітки, які бавляться ще в зимному піску; вітер, який дме; пес, що біжить за палкою, яка символізує його владу, бодай над нею…), то це була б нерухома картинка. Кадр, але не життя…і не можна ж на цій картинці порухати те, що її наповнює. Можна рухати саму картинку, як річ… без дозволу Творця.
Але все одно на ній нічого не зміниться, не зарухається, не полетить, бо в первинному її задумі не було руху, а, отже – і життя…
Життя було б суцільним каламбуром, якби ми могли ним керувати, не роблячи нічого, не втручаючись, а тупо спостерігаючи за картинкою… А ще б ми нічого не відчували, а мали б змогу лише на це дивитися… Разом з рухом зник би і шум… Тиша і відсутність життя… Німа, глуха, безлика, бездіяльна тиша… Смертоносна тиша…
Я собі так приблизно і уявляю кінець наших світів…Без вибухів, без тисяч смертей, а просто – вічна пауза…
Мені б хотілось, щоб тут, зараз і тепер, поруч з моїми крилами сидів Ти… Не кажучи ні слова, не роблячи зайвих рухів, просто сидів на цьому ще зимному піску. До Тебе б підбігла маленька дівчинка з ще меншим відерцем і попросила б: «Дай руку, пішли до моря, набереш мені водички». Вона спитала тебе, чим саме в житті Ти займаєшся. Поки Ти думав, то вона відповіла: «Я знаю… Твоя робота – дивитись на море і кидати в нього камінці…» Ти промовчав, бо вона вгадала… Ви б з нею збудували свій замок, а я б мовчки дивилась… Ви б розмовляли, наче знайомі вже сто років, а я б просто дивилась. Ти, сказавши «дякую» дівчинці, пішов…
Вона, вже бавлячись зі своїми ровесниками, ніколи б в житті більше не згадувала про Тебе… Про Тебе…
Чайки змагаються…Гайда, хто швидше перелетить цю незбагнену відстань… А, може, - це Чайка-Він летить за Чайкою-Нею? А, може, - це я …намагаюсь летіти за ними… Тільки от куди? Вони перемовляються, а я… знову безслівна…
Море вміє малювати… Це найкращий з художників, яких я коли-небудь бачила… Воно малює клаптиками мушель, пісок його полотно, життя – його фарби. Чому саме над морем літають чайки? Бо воно є той плацдарм, та основа, яка є прихистком для літунів…
