Повечерявши та подивившись разом телевізор, сім’я з чотирьох осіб, бабця Тереза, її донька Оксана, чоловік доньки та онук Михайлик, розійшлись по своїх кімнатах спати. Тереза, розстеливши диван у вітальні, розчісувала своє волосся перед сном та згадувала прожиті роки: важкі часи повоєнщини, як дитиною ходила збирати корінці, щоб хоч з чогось зварити якусь юшку, перше кохання, одруження, народження доньки, отримання квартири у новобудові, «перестройку» з її чергами та дефіцитом, народження онучка. Лягла. Уже лежачи згадувала назву ліків, про які весь день говорила їй подруга Зоя з квартири, поверхом нижче. Останнім часом серце почало боліти часто: старість не в радість. Перевернувшись набік, Тереза відчула пекучий здавлюючий біль у грудях – ні вдихнути, ні видихнути. Плямкаючи губами, вона хотіла покликати когось на допомогу: донька з чоловіком спали у сусідній кімнаті, але біль був настільки страшним, що, здавалось, якщо вимовити хоч слово, груди розірве від натиску зсередини. Тереза закрила очі, подумки почала промовляти «Отче наш…», але серце старенької не дочекалось завершення молитви і зупинилось на середині.
Маленький Михайлик цієї ночі спав дуже погано: постійно крутився, ніяк не міг улягтися. Спочатку йому заважало світло ліхтаря з вулиці, яке пробивалось крізь щілину між шторами та падало яскравою цівкою на стіну у дитячій. Згодом, заснувши, хлопчик тікав уві сні від зеленого бридкого монстра, який хотів наздогнати його. Прокинувшись, він відчув під ногами зім’яту постіль. В кімнаті було холодно. Занадто холодно: напевно, хтось забув зачинити вікно на кухні, прийшло у голову Михайлику. Вставши з ліжка, хлоп’я взяло під руку свого плюшевого слона Пашу, з яким носився цілими днями по квартирі, і вийшло зі своєї кімнати у коридор. Попрямувавши на кухню, щоб спробувати зачинити вікно, він почув шум у вітальні. Дитячі долоньки міцніше стисли м’яку іграшку, а маленькі ступні невпевнено та боязко крокували в сторону вітальні, звідки виднілось м’яке світло від бабусиної настільної лампи. Хлопчик увійшов до кімнати і побачив бабцю Терезу, яка чомусь серед ночі пакувала свою маленьку сумку, з якою їздила на дачу.
-Бабцю, - зашептав онук, - куди ви збираєтесь?
-В справах, - ласкаво промовила старенька, кладучи до сумки своє намисто із перлів.
-А чому ж серед ночі? – допитувався Михайлик.
-Бо ось тільки що дізналась, що пора.
-Пора? А куди?
-Ох, дорогий, там збираються всі-всі, кого я раніше знала. – з тремтінням у голосі та посмішкою на вустах промовила бабуся.
-Всі-всі? А де ж вони всі збираються? Ще й отак вночі? – не вгамовувався онук.
Тереза, глянувши з вікна на всіяне зорями нічне небо, підійшла до Михайлика і поклала свою долоню на дитячу голівку: -Десь аж там, за тими далекими-предалекими зорями.
-Вау, круто! – із захватом вимовив хлопчик. – А можна з тобою? Туди, аж за зорі?
-Михайлику, що ти таке говориш? Тобі ще зовсім не час туди! – стривожено мовила бабуся, гладячи онука по голові.
-Ну бабцю! Я буду себе добре поводити, чесно! Тобі ні перед ким не буде за мене соромно там, далеко-предалеко за зорями.
-Я знаю, ти в мене чемний хлопчик. – відповіла старенька, беручи до рук уже зібрану сумку. – Ну що ж, візьми мене за руку, Михайлику. Міцно-міцно тримай її, гаразд?
-Добре. - Майже нечутно промовив онук, однією рукою тримаючи бабусю за долоню, а іншою обіймаючи Пашу за хобота. Раптом вікно у вітальні відчинилось настіж і в кімнату залетів прохолодний нічний вітер. Він підхопив бабусю з дитиною та обережно, наче дві пелюстки, виніс їх крізь вікно на вулицю, а там все далі і далі піднімав обох вище до неба, до зірок, до всіх кого знала бабуся Тереза. Михайлик повернув голову назад, щоб поглянути на вікно, крізь яке вони з бабусею щойно вилетіли назустріч далеким-предалеким зорям: воно було уже зачинене. Напевно, вітер зачинив його за собою. Бабуся поглянула на онука повними сліз очима, пригорнула його ближче до себе та ніжно поцілувала у лоб свого наймилішого хлопчика.
Будильник на приліжковому столику задзвенів о пів на сьому, даючи сигнал вставати Оксані, щоб та заварила собі кави та будила сина в садочок. Жінка опустила босі ноги на холодну паркетну підлогу: в квартирі було холодно. Намацавши ступнями капці, вона взула їх та пішла в кухню щоб увімкнути електрочайник. Вікно у кухні було відчинене. Зачинивши його, жінка клацнула кнопку на чайнику та пішла будити сина в садочок. Оксана відчинила двері дитячої і побачила пусте Михайликове ліжко, на якому було лише зім’яте простирадло. Куди він дівся? – промайнуло в голові матері. Вона вийшла з дитячої і заглянула до ванної: найближчої кімнати до дитячої. Там його не було. Зачинивши двері, Оксана попрямувала до вітальні, де спала її мама. Увійшовши, жінка полегшено зітхнула: на розкладеному дивані спала її мама, а біля, обійнявши свою бабусю, спав її син Михайлик. Оксана поклала на диван плюшевого слона, який лежав на підлозі і тихенько почала будити свого сина. Потрусивши легенько його за плече, вона торкнулась долонею до його голої шиї. Вона була холодна. Злякавшись, Оксана відсахнула руку та встала з дивана. Жінка придивилась уважніше до сина та мами: її бліда мати лежала мертва з відкритим ротом, обрамленим посинілими губами, а її син обіймав свою бабусю холодними неживими руками.
