Вони такі різні. Багатство кольорів, відтінків і малюнків не просто вражало, але й заганяло у глухий кут. Марія розвернулася і пішла на початок ряду алеєю із хаотично розкиданих веселкових барв. Скрізь штори, штори, штори… Які ж вибрати?
- Вам допомогти? – до неї підійшла молоденька дівчина з янгольською посмішкою і бейджиком на грудях з іменем: «Оксана.»
- Мені потрібні штори, - розгублено відповіла Марія.
- Які саме?
Це дивно, незвично і, можливо, навіть смішно, але Марія вперше купує щось для дому сама. «Ти впораєшся», - сказав чоловік, висадивши її з машини біля крамниці і полетівши на одну із свої безкінечних ділових зустрічей.
- Точно не знаю. Олегу подобаються темні кольори, а мамі – щось класичне.
- А що подобається вам?
- Мені? – остаточно розгубилася Марія.
- Вам, - не змінюючи люб’язної посмішки, повторила продавчиня. - Це ж ви вибираєте.
«Коли я останній раз щось вибирала?» - запитала себе Марія. І не почула відповіді. І так ясно, що НІКОЛИ. Спершу за неї все вирішували батьки. Потім її одразу передали вибраному ними ж чоловіку. Так би мовити, із рук в руки. Він теж знає, що для неї краще. За ним вона як за кам’яним муром. Тобто теж не бачить сонця.
- То що вам показати?
- Я не впевнена, що мені потрібні саме штори, - посміхнувшись у відповідь, відказала Марія.
З цими пилозбірниками, як жартома називає штори її батько, одна морока. Навіщо їх щовечора зачиняти? Їхній будинок знаходиться далеко від дороги і у вікна ніхто не зазирає. А вони все одно від когось ховаються.
Щоб відкривати вранці штори, Марія влітку наводить будильник на п’яту ранку. Вазонам потрібно денне світло, а де його взяти, коли на вікнах висить темна тканина, яка нізащо не пропустять жодного промінчика.
А з приходом свекрухи все йде нанівець. У тієї постійні мігрені, і щоб сонце не било їй в очі, штори доводиться знову затягувати. Свекруха боїться сонячного світла. Немов вампір. Енергетичний.
Марія думала, що відчує сором за такі свої думки. Нічого подібного. Жодного натяку. Щонайменшого.
- Ніяких штор. Покажіть мені краще тюлі. Найтонші і найпрозоріші з тих, які у вас є. Я люблю, коли у кімнаті багато світла.
Продавчиня веде Марію до іншого відділу. Проходячи повз велике дзеркало, молода жінка зупинилася. Довга, майже до землі, сукня. Рум’яні щічки і довжелезна коса. Ну справжня матрьошка.
Її переконали, що ця коса їй личить. Кілька разів вона намагалася щось змінити. Навіть підходила до перукарні, але останньої миті буксувала перед дверима. «А якщо нова зачіска не підійде? Буде старити? Не сподобається чоловіку?»
Звісно, її рідні знають, як краще. А мовчазна Марійка – ідеальна донька і дружина. Покірна і спокійна. З усім погоджується, нічого не просить. Але це не значить, що їй нічого не потрібно.
Марія вийшла надвір і потрапила в потік теплого повітря. Грайливий вітерець куйовдив її нову зачіску, волосся підіймалося в повітря і безтурботно розліталося на плечах. Без надокучливої коси голова здавалася легкою, а думки – як ніколи ясними.
Їй дозволили зробити вибір. Їй сподобалося. Тепер вона завжди вибиратиме. Сьогодні Марія змінила зачіску і купила прозорі, наче павутинки, і легковажні, як її теперішній настрій, тюлі. Геть пилозбірники! Сьогодні ж вони полетять у сміття. А завтра вона піде до салону і зробить манікюр, хоча Олегу і не подобаються жінку з кігтиками. «Саме тому і зроблю, - засміялася вона. – Це моє тіло, моє рішення, моє життя».
Гармонію порушив телефонний дзвінок.
- Алло! Ти де? – кричав у слухавку Олег.
- У крамниці.
- Що ти робиш там так довго?
- Вибираю.
- За тобою заїхати?
- Ні. У мене ще справи, - відповіла вона і, вперше не вдаючись у пояснення, вимкнула телефон. Посміхнулася, похитала головою, змушуючи волосся виконати веселий танок, і відчула, як шкала гарного настрою підіймається вгору.
