І ось Тимофій у квартирі геодезистика. Він обдаровує Соню цукерками і цілунками, наказує лишити хоч дещицю від ласощів і цілунків братику, який уже спить, а потім іде до столу, ставить на стіл пляшку, закусь, запрошує до столу геодезистика, що важко човгає по кімнаті, тримаючись за перев'язану мокрим рушником голову. Геодезистик спершу сердито відмовляється, але Тимофій настирливо просить вибачення, пропонує випити за довічну мирову, тож незабаром захмелілий геодезистик уже бив себе в груди-яму, клявся в коханні до Валі, чистосердечно пробачав Тимофія за допущену недоречність по відношенню до себе і великодушно дозволяв раз у місяць навідуватися до дітей.
Вранці Тимофій довго прикидався, що спить, аж доки не дочекався, щоб проснулися діти. Потім з годину бавився з дітьми і запропонував їм їхати додому.
Соня невимовно зраділа батьковій пропозиції.
- Тату, я так тебе чекала, - шепотіла батькові на вухо. - Я так хочу додому.
- А чому? - допитувався Тимофій.
- Бо я скучила за тобою, тату.
- А цей дядя, що з вами живе, він як? - цікавився Тимофій.
- Дядя - кака, - морщилася донька.
- Б'є? - насупився Тимофій.
- Ні, він тільки кашляє і ніколи не хоче гратися, - зізнавалася Соня.
- Ясно, - підвів риску Тимофій і пішов на кухню, де гриміла посудом Валя.
Геодезистик бухикав десь аж у кімнаті, тож Тимофій спокійно, але твердо знову запропонував Валі збиратися додому.
- Ніколи й нізащо, - огризалася та.
- Я тебе вже простив, - наполягав Тимофій. - Поїхали.
- Ні, - чув у відповідь.
Заглядав дружині в очі, бачив у них якісь чи то тугу, чи біль, радів, що не бачив ненависті, не бачив байдужості, тож боровся до останньої надії, мов за власне життя. Але півгодини вмовлянь нічого, крім підгорілих млинців на забутій сковорідці, не принесли.
- Соню! - гукнув Тимофій у розпачі.
Прибігла донька.
- Соню, доню, ставай на коліна, проси маму їхати додому, - не тямив, що говорить, опускався, забувши про гордість, про чоловічу леліяну в собі по дорозі до Києва гідність, на коліна, - бо вона мене не слухає, вона прилипла до дяді-каки і не хоче їхати додому. Не хоче, дитинко моя, бачиш, не хоче.
Соня розплакалась, стала перед матір'ю на коліна, здійняла ручки, немов до Бога, благала:
- Мамусю, поїхали.
Навіть син, маленький син, що ще нічогісінько не тямив і ледве міг ходити, а й той приповз до гурту, зіпнувся на коліна і щось белькотів, усміхаючись до неньки.
Валя не побіліла, не почервоніла, вона покрилася плямами, затремтіла, випустила з рук сковорідку з підгорілими млинцями, стала й собі на коліна, обхопила дітей і Тимофія руками й прошелестіла, мов опадаючий додолу осінній лист:
- Все, вмовили, їду.
Кашляв, чхав і плакав геодезистик, але в його квартирі шугала буря, якій не було спину - Валя збиралася від'їжджати.
Уже в дверях зупинилася, глянула на геодезистика, мовила тихо:
- Пробач, Володю, що завдала клопоту. Пробач, якщо зламала твоє життя.
І пішла.
Геодезистик же кричав з балкона:
- Я люблю тебе, Валю, я завжди тебе любитиму! А життя ти мені не зламала, ні, ти мені його ощасливила! Жаль тільки, що на два місяці всього.
Валя тихо витирала сльози, а Тимофій подумки кляв геодезистика з його дурною любов'ю до чужої жінки і прощав Валю за зраду, і жадав якоїсь помсти бозна за віщо, для кого й від кого.
А вдома, пірнувши в обійми коханої, припавши до квітуючих персів, Тимофій відчув ні з чим не порівнювану радість від перемоги над любов'ю і її носієм у своєму житті, і знову відчув у собі ту величезну силу, що веде його по життю, перемагаючи, долаючи будь-які бар'єри і перешкоди. Силу науки перемагати.
Тож на ранок Тимофій, збираючись на роботу, приніс з гаража новенького замка, щоб, як і завше, замкнути від посторонніх очей свій ненаглядний скарб - дружину.
Валя, вгледівши замка, тільки гірко зітхнула.
- Невже ти такий дурний, що й досі нічого не зрозумів? - тільки й мовила.
- А що мені розуміти? - огризнувся Тимофій. - Я тебе повернув, переміг, мені треба закріпити перемогу. Любов треба берегти.
- Чию любов? - перепитала Валентина.
- Твою, - роз'яснив.
- А де ти її в мені побачив? - скрикнула. - Ти її замкнув таким стопудовим замком, що вона й через століття не вилізе. Ти ж її втопив у морі недовіри, вчепивши на шию такий камінь безглуздих ревнощів, що вона приросла до дна і згинула. Так, я гуляла в молодості, по-чорному гуляла, але я ніколи не зрадила б тобі ні з Володею, хоч і хороша він людина, ні з ким іншим, бо я тебе любила, мов Бога свого, мов мураха того рятівника, що побачив її, непримітну, затоптаною в болото, і витяг, дав друге життя. Я думала, ти в мені людину побачив, а ти побачив річ, яку можна привласнити нарівні з купленою в магазині лопатою, яку й замикаєш, немов лопату. Та вічно закриту лопату сточить без діла іржа, а ти хочеш, щоб людську душу не сточила у в'язниці ненависть. Я ненавиджу тебе, Тимофію. Ти згубив у мені все, ти винищив любов до того останнього корінчика, в якому ще може теплитися надія на відродження рослини. Я ненавиджу тебе, Тимофію. Замикай. Замкнена ненависть ще краще засмердиться, потроїться в розмірах, бо її згубні зерна ніколи не звіває вітер волі. Замикай, не стій над душею, ради Бога.
І глянула чоловікові в очі. Тим поглядом, який він бачив позавчора в Києві. Поглядом, у якому океан ненависті, море зневаги, річка зверхності, озеро злості серед хмар байдужості - і ні краплі любові. Ні краплі любові. А сухі на любов очі - вони печуть так, мов їх хто витяг з пекла, вони нищать, гарячі, останні краплинки твоїх надій.
- Чому ж тоді повернулася, як не любиш? - намагався зберегти Тимофій надії.
- Діти змусили, діти, - відповідала.
- Брехня, шантаж, - бурмотів, замикаючи двері. - Я переможу тебе, я переможу любов.
- Ні, - чув з-за дверей заперечення, - нікого ти не переможеш, доки не переможеш себе.
Пішов на роботу. Розклав перед собою якісь бухгалтерські документи, але не чув, не бачив нічого. Очі дружини стояли між рядками цифр, палали ненавистю, і в тій ненависті згоряла в таких труднощах здобута перемога над дружиною. Над тілом дружини, але не над душею. І любов, яку, здавалося, переміг остаточно, раптом постала непереможною наполеонівською армією на початку її розквіту.
Що протиставити тій армії, при допомозі чого наблизити її до Ватерлоо, де гарантована її поразка. Замок не діє, він, мов ті республіканці в стані ворогів наполеонівської армії, лишень прискорює її перемогу. Власна любов Тимофієвого серця, мов та Бородінська битва, здатна лишень стримати на певний час поступ наполеонівської армії, але Москву їй захистити годі. Де ж ключ до перемоги? В перемозі над собою - сказала Валя. Щось подібне казав свого часу і майор Плахотнюк. А чи й не праві вони? Можливо, дійсно треба залишити Москву, як Кутузов, плюнути на ті ревнощі і гординю, які терзають серце, закрити очі на всі підозри й недовіру, відійти вбік і просто збирати сили, чекати часу народження любові. І спалить пекельна ненависть у душі коханої сама себе, як спалила наполеонівська армія Москву, і відходитиме зимовими дорогами у безвість, доки й не згине за Березіною, а ти ввійдеш у залишену Москву, відбудуєш її, і вона довіку залишиться твоєю і тільки твоєю. А посоромлена, розбита наполеонівська рать прийде під Ватерлоо і, погравши там про людське око біцепсами, врешті-решт назавжди складе зброю.
О, любов, ти переможна! Тільки не силою, не доріканнями та підозрами і хитрістю, а терпінням, розумінням і теплом.
До бою ж, Тимофію!
Не досидів належного часу на роботі, помчав додому, відімкнув замка і пожбурив його так, що він вцілив аж у шибку сусідського курника, тож Тимофій наступного дня мав нагоду показати своє вміння, як майстра-скляра.
Але то було завтра, а нині Тимофій зайшов до хати і мовив Валі:
- Все, більше ніяких замків, ніяких ревнощів, ходи, де хочеш, роби, що хочеш, тільки полюби мене знову. І постарайся, будь ласка, не зраджувати. Хоча б з поваги, як до батька твоїх дітей.
Влаштував дружину на роботу, щоб не гнула спини на буряках і не гробила рук і ніг на фермі, в колгоспну їдальню. І хоч ревнощі по звичці гризли душу, але Тимофій не давав їм ходу, давив, нищив їх у зародку. Іноді скреготів зубами, іноді стискав кулаки, але то так, на самоті, сам перед собою, про що ніколи й нікому не дізнатися.
Одного разу вгледів, як везла дружина обід механізаторам у поле разом зі Скипою, який працював водієм і був занаряджений на кухню, бачив, як Скипа і Валя жартували одне до одного, безжурно сміялися, сидячи поряд у кабіні, і ледь стримався, щоб не побігти слідом за машиною в поле, не витягти Валю з кабіни, на руках віднести додому і замкнути для надійності збереження у стані вірності на замок. Нищив у собі ревнощі, а вони виростали знову, мов триклятий хрін на городі. Метався по селу, не знаходив місця, лаяв себе, заспокоював, а в очах поставала лісосмуга край поля, автомобіль Скипи в тіні дерев, а ген там, у глибині лісосмуги, ввижалося таке, про що й говорити сором. Одної миті здалося, що не дочекається Валі з поля, збожеволіє.
Тож, нікому нічого не сказавши, взяв з колгоспної каси в борг гроші, вскочив у автобус і подався до столиці. Там влаштувався в готель, три дні поспіль бавився з повіями і, лишень вкрай знесилівши фізично і морально, повернувся до села.
Ще не дійшовши до своєї хати, забачив на дорозі Валю, що, мов навіжена, мчала назустріч, а коли підбігла, обхопила його шию руками, вкрила лице поцілунками, розплакалась, розкисла і тільки хлипала та повторяла раз у раз:
- Тимошко, де ти подівся? Тут таке говорять, що в мене вже й душа похолола.
- А що ж тут говорять? - допитувався.
- Буцімто ви з головою прошпетились і тебе рекетири в заручники забрали.
- Ха-ха-ха! - щиро сміявся. - Жінко, отямся, чого ти вся тремтиш?! І навіщо так хвилюватися, як чоловік на три дні по справах з'їздив і забув попередити. Ну, чого так хвилюватися, га7
- Бо я люблю тебе, люблю, Тимошко, - шепотіла дружина і притискалася до його широких грудей, як до самого надійного і міцного захисту від усіх незгод у цьому житті.
І була ніч, і не одна, коли Тимофій жадав коханої своєї дружини, і мав її, і відчував таке блаженство, таку радість, таку насолоду від близькості з найдорожчою своєю Валею, що навіть найкраща, найдорожча повія не здатна забезпечити і сотої частки тої насолоди, а про радість та блаженство годі й говорити.
А в Тимофія зникли ревнощі. Вони десь випарувалися, як роса під вранішнім сонцем, не залишивши й сліду, поступившись місцем довірі до Валі.
- Ага, радій, - бурчала мати, - вона, ота твоя Валька, ще себе покаже. Ото нема-нема, та й стрибне в гречку.
- Мамо, та тієї гречки у світі мільйони гектарів, - реготів у відповідь. - Знайдеться й для мене на випадок чого грядочка.
- Ох, - осуджуючи, хитала головою мати, - і не соромно про таке рідній матері казати.
А Тимофієві було не соромно. Йому було просто радісно, бо в нього росли діти, була хороша робота, і, що саме головне, його дружина, його Валя досить-таки часто повторяла, шепотіла в саме вухо:
- Я так люблю тебе, Тимошко! Так люблю!
А ще кажуть, що любов непереможна. Чи варто й вірити подібним теревеням? Ну, скажіть, чи варто?
(Закінчення буде).
