Щербатий місяць холодними вустами цілував чорні мов, смола вуста ночі, пестив срібними пальцями збуджену наготу тіла. Сін колихав Гекату на легких хмарах, зітканих з любові і печалі. А стони коханців зривались воронами у чисте небо, де сльози бога ставали мертвими зірками. Волосся темної панни густим потоком тіней падало на землю. А вітер виспівував сумну пісню пожовклим листям дерев. Ліс вмирав останнім літнім теплом, закутувався в холодний саван туману. Тільки ноги невідомого рвали його білу плоть, коли босі ноги збили подорожній пил на лісовій стежині. Накульгуючи, важким кроком йшов у пащу темряви, а руки бережливо притискали до грудей білий свиток шовку. Тіло заховалось в обідрану халамиду, яка більше нагадувала стрічки гнилої шкіри. А спину прикрашав великий горб. Ніби гора причаїлась на кістках; то підіймалась, то опускалась з гарчанням грудей. Кволе булькотіння проривалось крізь пожовклі зуби. Під ступнями волога від роси земля вкривалось багряним тавром крові. І тільки плач приглушував скрегіт колін виродка. Вузлуваті пальці сильніше притиски свиток, коли мерехтливе світло вигулькнуло з всепоглинаючої темряві далеко позаду. Місяць бачив це. Ніби змилувався, кинув скупий жмуток світла на стежину, освітивши шлях. Виродок пришвидшив рух. Ніби хворий ведмідь перевалювався з ноги на ногу. Не помітив дикий корінь, упав. Та не відпустив свиток. Прикрив руками, щоб не зашкодити. Маленькі зеленні очі сповнились жалю й душевного болю. Засопів силкуючись підняти. Зумів. Через мить, на тому місці виродка вже не було. Тільки гнила смужка його одежина залишила по собі слід. Широкі ніздрі кривого носа уривчасто хапали солодке повітря лісу, коли нарешті побачив маленьку іскорку, що бовваніла на горизонті. А позаду наростав гул змішаний у багнюці зі злоби й бажання крові. Старе серце виродка забилось у хаотичному танку. Скрипів щербатими зубами, проклинаючи власні ноги. «Не встигну» - з булькотом вирвалось через сині губи, а обличчя побите віспою скривилось в масці жаху. На диво виродок рвучко звернув в ліс. В дорогу із життя, закованого у лати смерті. Під розірваними в кроваве місиво ступнями хрустіли гілки, закликаючи вовків на останні бенкет. Чорні тіні крилами янгола смерті окутали його, а жовті очі зродились разом з пазурами й іклами. Смердючі пащі зривали хвору плоть з його ніг, стрибали на спину, намагаючись укусити за шию чи горб. Та він не зважав на біль. Лиш міцніше притискав свиток до грудей, ховаючи шматочок живого тепла від смерті. Пурпуровий струмок сочився з ран, де внутрішній гній душі витікав назовні. Іскорка переросла у полум’я світла, що виривалось з широких вікон лісового маєтку. Тіні зжерли самі себе, коли виродок ледве тримаючись на ногах дошкандибав до широкого порталу в маєток. Пшеничне сяйво линуло на обличчя, де радість грало останню пісню. Коліна підкосились, а руки обережно положили шовковий згорток на дерев’яні сходи. Вузлуваті пальці розкутали тканину, й янгольське личко з’явилось звідти. Весела усмішка заграла на вустах маляти. Виродок з любов’ю поглянув на неї. Хотів доторкнутись до неї, але відсахнувся. Гул наближався. Час закінчився. Двері відчинились. Виродка не стало. Тільки краплина крові на чолі у маляти залишила по ньому слід.
