Мазой, молодий помічник (а цей момент в його чаклунській кар’єрі означав здебільшого обов’язки прибиральника) обіперся на свою мітлу і спостерігав, як Альтон ДеВір відчиняє двері в найвищу кімнату вежі. Мазой майже співчував учню, що мав зараз стати перед Безликим.
Разом з тим, Мазой мав радісне передчуття, знаючи, що магічна сутичка між Альтоном та безликим вчителем буде варта того, щоб тут лишитись. Він повернувся до підмітання, рухаючись з мітлою так, щоб просунутися ближче до дверей.
- Ви кликали мене, наставнику Безликий, - повторив Альтон ДеВір, тримаючи руку перед лицем і мружачись від нестерпного світла трьох яскравих свічок. Альтон неспокійно переступав з ноги на ногу, намагаючись триматися в дверях, де ще була хоч якась тінь.
Згорбившись, Безликий стояв спиною до молодого ДеВір. Краще було б зробити це чисто, нагадав собі наставник. Однак закляття, яке він вже приготував, мало убити Альтона швидко, перш ніж учень встигне дізнатися про долю своєї родини, перш ніж Безликий зможе повністю виконати інструкції Дайніна. Але ставки були високі. Краще зробити все чисто.
- Ви… - знову почав Альтон, але завбачливо замовк, намагаючись оцінити ситуацію перед ним. Як це незвично – отримати виклик у власну кімнату наставника Академії перед початком ранкових занять.
Отримавши виклик, Альтон злякався, що натворив щось на одному з уроків. Це могла бути фатальна помилка в Академії. Альтон вже закінчував навчання, але несхвалення хоча б одного з наставників могло покласти край усьому.
Він непогано показав себе на заняттях з Безликим, навіть вірив, що таємничий наставник задоволений ним. Може, його викликали просто з наміром привітати з закінченням навчання? Альтон відкинув ці думки. Викладачі Академії не часто дозволяють собі вітати учнів.
Альтон почув тихі слова закляття. Внутрішній голос закричав йому, що тут щось дуже, дуже не так; щось в усій цій ситуації дуже не відповідало засобам Академії. Альтон напружив м’язи і підібрався, пам’ятаючи гасло, яке було міцно закарбоване в думках кожного учня Академії, заповідь, яка дозволяла дроу виживати в суспільстві, присвяченому хаосу: будь готовий.
Двері вибухнули перед ним, осипавши кімнату уламками і кинувши Мазоя в стіну. Він зрозумів, що спектакль вартий всіх незручностей і нового синця на плечі, коли Альтон виповз з кімнати. Його спина і ліва рука димілись, і найбільш яскравий вираз жаху і болю, який Мазой будь-коли бачив, був викарбуваний на лиці благородного дитяти Дому ДеВір. Альтон піднявся, знову спіткнувся і покотився, відчайдушно намагаючись опинитися якомога далі від наставника-убивці. Він був вже за аркою, звідки можна було спуститися на нижчий рівень якраз тоді, коли Безликий з’явився в розтрощених дверях.
Наставник зупинився, щоб виплюнути лайку на свій промах і знайти якийсь спосіб відновити двері.
- Прибери тут все! – гаркнув він Мазою, який знову стояв в своїй звичній позі, склавши руки на руків’ї мітли і обіпершись на них підборіддям.
Мазой слухняно схилив голову і взявся підмітати кам’яний пил з підлоги. Він крадькома підняв очі, дивлячись, як Безликий виходить з кімнати, і обережно посунув з мітлою за ним. Цей спектакль буде надто цікавим, щоб отак його пропустити.
Третя кімната, особиста бібліотека Безликого, була найяскравішою з чотирьох, на кожній стіні яскраво сяяли свічки.
- Прокляте світло! – вилаявся Альтон, спотикаючись на шляху крізь це запаморочливе мерехтіння до дверей, що вели до передпокою Безликого, останньої з чотирьох його кімнат. Якби ж він зміг спуститися і вибігти з вежі в двір Академії, там можна було обернути удар Безликого проти нього ж.
Світом Альтона все ще була темрява Мензоберранзану, але Безликий, котрий провів багато десятиліть у світлі свічок, звик розрізняти відтінки кольору краще, ніж тепла.
Передпокій був заставлений кріслами і шафками, але там сяяла лише одна свічка, і Альтон бачив достатньо добре, щоб уникати або долати перешкоди. Він кинувся до дверей і вхопив важкий засув. Він піддався досить легко, але коли Альтон уже намірився вислизнути, двері не зрушили з місця, натомість вибух синіх іскор кинув його назад на підлогу.
- Прокляте місце, - вилаявся Альтон. Прохід був зачинений чарами. Він знав закляття, щоб відкривати такі двері, але сумнівався, що його чари будуть досить сильними, щоб знешкодити магію наставника. Альтон квапився і був наляканий, слова двеомера вислизнули йому з пам’яті, в голові була якась каша.
- Не біжи, ДеВір, - пролунав голос Безликого з попередньої кімнати. – Ти тільки подовжуєш свої муки!
- Щоб ти здох, - відповів Альтон ледь чутно Він забув це дурне закляття, воно завжди вилітало йому з голови в потрібний момент. Він роззирнувся по кімнаті в пошуках іншого виходу.
Його погляд знайшов щось незвичне посеред бічної стіни між двома великими шафами. Альтон позадкував на кілька кроків, щоб краще роздивитися, і потрапив в зрадливе коло, куди ледь досягало світло свічки, і де він міг бачити і в тепловому спектрі, і в світловому.
Він міг лише розрізнити рівномірний блиск і дещо інший колір, який відрізняв цю частину стіни від каменю. Інші двері? Альтон міг лише сподіватися, що його здогадка вірна. Він кинувся назад до середини кімнати, став прямо перед предметом і спробував перелаштувати свої очі з інфрачервоного спектру в світловий.
Очі звикли, і побачене одночасно вразило і збентежило молодого ДеВір. Він не побачив ні дверей, ні арки в іншу кімнату. Він побачив самого себе і частину кімнати, в якій стояв. За всі свої п’ятдесят п’ять років Альтон ніколи не бачив такої дивини, але чув, як про ці пристрої говорили наставники Академії. Це було дзеркало.
Рух в попередній кімнаті нагадав Альтону, що Безликий вже майже його наздогнав. Альтон взявся міркувати над можливістю. Зрештою, він нагнув голову і націлився на дзеркало.
Напевно, це якісь двері, що телепортують в інший район міста, а може просто двері в наступну кімнату. А можливо, Альтон насмілився уявити за ці кілька секунд відчаю, це міжрівневий портал, що виведе його в якийсь дивний і невідомий вимір!
Він відчув щось на кшталт тремкого задоволення, передчуття пригод, що штовхнуло його вперед назустріч дивовижному і невідомому. А тоді він відчув, як розбилося скло, і вдарився в непіддатливий камінь стіни за ним.
На жаль, це було просто дзеркало.
- Гляньте на його очі, - Віерна прошепотіла Майї. Обоє розглядали поповнення в Домі До’Урден.
Очі дитини були дійсно незвичайні. Хоч немовля вийшло з утроби менше години тому, його очі металися туди-сюди зі щирим зацікавленням. Вони світилися звично для очей, що бачать у темряві, от тільки звичайне червоне забарвлення було ніби затягнене синюватим димком, даючи очам фіолетовий колір.
- Сліпе? – запитала Майя. – Все-таки його треба віддати Павучій Королеві.
Бріза глянула на них схвильовано. Темні ельфи ніколи не давали дітям з фізичними вадами шансу на життя.
- Не сліпе, - відповіла Віерна, проводячи рукою перед дитиною і зловила на собі люті погляди нетерплячих сестер. – Він слідкує за моїми пальцями.
Майя бачила, що Віерна каже правду. Вона підійшла ближче до немовляти, вивчаючи його обличчя і дивні очі.
- Що ти бачиш, Дзирт До’Урден? – запитала вона м’яко, не через те, що бажала виявити ніжність щодо дитини, а щоб не потурбувати сплячу в кріслі біля павучого ідола матір. – Що бачиш ти, чого інші не можуть?
Скло тріщало під Альтоном, глибоко врізаючись в шкіру, коли він перерозподіляв вагу, щоб піднятись. Хоча, він сумнівався, що це вже має якесь значення.
- Моє дзеркало! –застогнав розгніваний Безликий, височіючи над Альтоном, мов гора.
Яким великим і могутнім він здавався зараз Альтону! В очах беззахисної жертви він виріс десятикратно, заступаючи собою все світло, що лилося з маленької ніші між шафами, і вбиваючи вже одним фактом своєї присутності.
Потім Альтон відчув, як на шкіру опустилася якась клейка речовина, що вже обліпила-обплутала не лише його, а і стіни, підлогу, наставникові шафи. Молодий ДеВір схопився і спробував вирватись, але закляття Безликого тримало міцно, скрутивши його, ніби легковажну муху в павутинні.
- Спершу мої двері, - загарчав Безликий, - а тепер і моє дзеркало! Ти хоч знаєш, як важко роздобути такий рідкісний пристрій?!
Альтон похитав головою зі сторони в сторону, не у відповідь, а щоб звільнити хоч лице від клейкої речовини.
- Чому ти просто не стояв спокійно і не дав мені зробити все швидко і чисто? – хрипів Безликий з огидою.
- Чому? – пролепетав Альтон, спльовуючи «павутину», яка обліпила його тонкі губи. – За що ви хочете мене вбити?
- За розбите дзеркало! – рявкнув Безликий.
Звісно, це була повна нісенітниця – дзеркало розбилося вже після того, як наставник вперше напав, але для Безликого, думав Альтон, це не мало жодного значення. ДеВір знав, що положення безнадійне, але продовжував відчайдушні спроби заговорити противника.
- Ви ж знаєте, я з Дому ДеВір, - обурено почав він. – Четвертий Дім! Матері Джинафе це не сподобається! Вона верховна жриця, і знає, як тут знайти винного!
- Дім ДеВір? – розреготався Безликий. Зараз він сповна відіграється і виконає все, що наказував Дайнін До’Урден. Альтон розбив його дзеркало!
- Четвертий Дім! – виплюнув Альтон.
- Дурень! – реготнув Безликий. – Дім ДеВір більше не четвертий, навіть не сорок четвертий, він ніщо!
Альтон важко опустився, хоч павутина не давала дуже змінити позу. Що лепче цей наставник?
- Вони всі мертві, - глузував Безликий. – Матір Джинафе вже безперечно побачила Ллос!
Спотворений наставник насолоджувався жахом на Альтоновому обличчі і продовжував:
- Всі мертві, - прохрипів він ще раз, - окрім бідненького Альтона, що все ще живе і може дізнатися про падіння свого Дому! Але цей недогляд ми зараз виправимо.
Безликий здійняв руки, готуючи смертельне закляття.
- Хто? – закричав Альтон.
Безликий зупинився, він, здавалося, не розумів.
- Який Дім це зробив? – запитав приречений. – Чи це була змова кількох родин проти ДеВір?
- Ох, треба тобі сказати, - глузував Безликий, сповна насолоджуючись моментом. - Думаю, ти маєш право це знати перед тим, як приєднаєшся до своєї родини на тому світі.
Десь там, де колись були губи, розповзлась широка посмішка.
- Але ти розбив моє дзеркало! – несподівано гаркнув він. – Помри, дурню! Сам знайди свої відповіді!
Грудна клітка Безликого якось дивно сіпнулась, і він весь почав конвульсивно здригатися, випльовуючи прокльони мовою, що була десь далеко поза розумінням наляканого учня. Яке ж жорстоке заклинання приготував для нього цей потворний чаклун, таке мерзенне, що слова його сказані були якоюсь дикою мовою, чужою для Альтонових вух, зі звучанням таким невимовно лиховісним, що здавалося аж ніби чаклун ледь втримує контроль над власним закляттям. За мить Безликий гепнувся вперед на підлогу і замовк.
Приголомшений, Альтон перевів погляд з каптура наставника на спину, звідки стирчав оперений дротик. Альтон вражено спостерігав, як все ще дрижала увігнана в плоть отруєна зброя. Потім його увагу привернуло дещо інше – посеред кімнати мовчки стояв молодий прибиральник.
- Розкішна зброя, Безликий! – просяяв Мазой, розглядаючи гарний дворучний арбалет в своїх руках. Дроу зловісно посміхнувся Альтону і прилаштував ще один дротик.
Матір Меліс піднялася з крісла і не без зусиль звелася на ноги.
- Відійдіть! – прикрикнула вона на доньок.
Майя та Віерна миттю відскочили від павучого ідола та дитини.
- Поглянь на його очі, Верховна Матір, - несміливо мовила Віерна. – Вони такі незвичні.
Матір Меліс вивчала дитину. Все, здавалося, було на місці, і це було добре в першу чергу для нього. Старший син Дому До’Урден мертвий, і цій дитині, Дзирту, доведеться добряче постаратися, щоб замінити цінного брата.
- Його очі, - знову почала Віерна.
Матір кинула на неї гострий погляд, але все ж зігнулася, щоб дізнатися причину такої метушні над дитям.
- Фіолетові? – протягнула Меліс вражено. Вона ніколи про таке не чула.
- Він не сліпий, - поквапилася запевнити Майя, бо матір вже презирливо скривилась.
- Принесіть свічку! – наказала Матір Меліс. – Подивимось, які ці очі на світлі.
Майя та Віерна кинулися до священної кімнати, але Бріза грубо їх зупинила.
- Лише верховна жриця може торкатися святих предметів, - нагадала вона тоном, що аж бринів загрозливо. Вона зверхньо відвернулася і попрямувала до кімнатки, а за хвилину вийшла звідти з наполовину використаною червоною свічкою в руці. Священиці прикрили очі, а Матір Меліс поклала руку на лице дитини, поки Бріза запалювала свічку. Вона давала тоненький слабкий язичок полум’я, але для очей дроу воно було мов нестерпне болюче сяйво.
- Дай сюди, - наказала Матір Меліс, коли очі трохи звикли до світла. Бріза наблизила свічку до Дзирта, і Меліс поступово відвела руку від його обличчя.
- Він не плаче, - мовила Бріза, здивована, що дитина спокійно терпить таке гостре світло.
- Такі ж фіолетові, - прошепотіла матір, не звертаючи уваги на доньку. – В обох світах очі дитини однакові.
Віерна ледь чутно зітхнула, знову дивлячись на свого маленького братика і його дивовижні фіолетові очі.
- Він твій брат, - нагадала Матір Меліс, розцінюючи її зітхання як натяк на те, що можее статися колись. – Коли він підросте і ці очі тебе пронизуватимуть, пам’ятай, заради свого життя, що він твій брат.
Віерна відвернулася, ледь не ляпнувши відповідь, про яку пожалкувала б. Про Матір Меліс, що мала стосунки ледь чи не з кожним воїном Дому До’Урден і багатьма іншими, кого перетягла до себе з інших родин, в Мензоберранзані ходили легенди. Хто вона така, щоб повчати її розсудливості і пристойності? Віерна закусила губу, сподіваючись, що ні Бріза, ні Меліс не читають її думки зараз.
В Мезоберранзані навіть думки, що могли очорнити верховну жрицю (незалежно від того, правдиві вони чи ні) затято карались.
Її очі звузились і Віерна злякалась, що її викрили.
- Готуватимеш його, - сказала Матір Меліс.
- Майя молодша, - насмілилася запротестувати Віерна. – Я можу стати верховною жрицею всього за кілька років, якщо продовжу навчання!
- А можеш і не стати ніколи, - гостро нагадала матір. – Виховай його і навчи всьому, що йому буде треба знати, щоб бути корисним Дому До’Урден.
- Я вчитиму його, - запропонувала Бріза, поклавши руку на свою змієголову нагайку. – Мені так подобається вчити чоловіків знати своє місце в нашому світі!
Меліс пильно глянула на неї.
- Ти верховна жриця. В тебе є обов’язки куди важливіші, ніж панькання з немовлям, та й ще й з хлопцем.
Вона знову повернулася до Віерни:
- Дитя твоє. Не розчаруй мене! Навчаючи Дзирта ти сама багато чого навчишся. Ця гра в материнство буде гарним досвідом на шляху до звання верховної жриці.
Вона замовкла на мить, даючи Віерні хвилину, щоб глянути на своє становище в більш позитивному світлі, а потім її тон знову став гострим:
- Це може допомогти тобі, а може зруйнувати всі твої плани!
Віерна зітхнула, але промовчала. Робота, яку звалила на її плечі Матір Меліс забиратиме більшу частину її часу щонайменше протягом десятиліття. Віерні ці перспективи геть не подобались – вона і це дивнооке мале нерозлучно цілі десять років. Однак альтернатива - гнів Матері Меліс До’Урден – була об’єктивно куди гіршою.
Альтон сплюнув ще один шмат павутиння з губ.
- Ти ж ще дитя, та ще й слуга! – затинався він. – Навіщо ти…
- Убив його? – закінчив за нього Мазой. – Не для того, щоб врятувати тебе, якщо ти на це сподіваєшся. Він плюнув на тіло Безликого. – Глянь на мене! Я – благородний з шостого дому, а мусив драяти підлогу в цього…
- Ган’етт, - обірвав його Альтон. – Шостий дім – це Дім Ган’етт.
Молодший дроу притиснув пальця до зімкнених губ:
- Чекай-но, - його посмішка розпливлася ще ширше, набуваючи злісно-саркастичного відтінку. – Тепер ми п’ятий дім, судячи з усього. ДеВір вже вийшли з гри.
- Ще ні! – загарчав Альтон.
- За мить виправимо, - запевнив його Мазой, підіймаючи арбалет.
Альтон сповз ще глибше в свою павутину. Загинути від руки наставника, звісно, погано, але щоб так осоромитись і бути застреленим якимось хлопцем…
- Думаю, я тобі навіть можу подякувати, - сказав Мазой. – Я хотів убити його вже давно.
- Чому? – Альтон тиснув на нового ворога. – Ти б насмілився убити наставника Академії просто за те, що твоя родина відправила тебе йому служити?
- Тому що він принижував мене! – зашипів Мазой. – Чотири роки я служив цій сволоті, цьому мерзенному підлабузнику. Чистив його черевики. Готував мазі для його гидкої морди! Цього було мало? Йому завжди було щось не так! – він знову сплюнув на труп і продовжив, звертаючись радше до себе, ніж до знерухомленого Альтона. – Благородних, здібних до магії, можуть віддати магам в помічники, поки вони не досягнуть віку, коли можна буде вступати до Академії…
- Так і є, - вставив Альтон. – Я сам…
- Він не хотів, щоб я був в Академії! – бурчав Мазой, повністю ігноруючи Альтона. – Замість того він хотів відправити мене в Мелі-Магтір, школу вояк! Школу вояк! А мені ж двадцять п’ять вже за кілька тижнів.
Мазой підняв голову, ніби раптом згадав, що не один в кімнаті.
- Я знав, що маю вбити його, - продовжив він, звертаючись тепер безпосередньо до Альтона. – Тоді прийшов ти, і мені випала така гарна нагода! Учень і наставник вбили одне одного в сутичці? Таке траплялось раніше, тож ніхто нічого не запідозрить. Думаю, я мушу подякувати тобі, Альтоне ДеВір з Дому, Не Вартого й Згадки, - Мазой схилився в глузливому поклоні. – А потім вб’ю тебе, звісно ж.
- Зачекай! – заверещав Альтон. – Що ти матимеш з моєї смерті?
- Алібі.
- А завдяки мені буде ще краще!
- Поясни, - сказав Мазой. По правді, він нікуди не квапився. Безликий був чаклуном високого рангу, тож павутиння не збиралося нікуди зникати ще довго.
- Звільни мене, - попросив Альтон серйозно.
- Невже ти й справді такий тупий, як казав Безликий?
Альтон стерпів образу стійко – у дитини був арбалет.
- Звільниш мене і я стану Безликим, - пояснив він. – Смерть наставника – це підозріло, а якщо ніякої смерті і не було…
- А що з цим? – спитав Мазой, штурхаючи ногою труп.
- Спали його, - сказав Альтон, відчайдушний план вже цілком вималювався в його голові. – Нехай це буде Альтон ДеВір. Дому ДеВір більше нема, тож не буде ні питань, ні тим паче помсти.
Мазой, здавалося, не запалився ідеєю.
- Безликий був практично відлюдником, - переконував Альтон. – А я вже майже випускник, звісно ж я зможу виконувати його роботу після тридцяти років навчання.
- Яка мені з цього користь?
Альтон витріщився на хлопця, так ніби відповідь була очевидна.
- Наставник Академії, що буде твоїм покровителем. Хтось, хто може значно полегшити тобі роки навчання.
- І хтось, хто може позбавитися від мене як від свідка в будь-яку мить, - додав Мазой.
- А яка мені тоді з цього користь? – випалив Альтон. – Розлючений Дім Ган’етт, п’ятий в ієрархії міста, і я, без жодної підтримки за спиною, навіть без родини! Ні, я не такий тупий, як розповідав тобі Безликий.
Мазой постукав довгим гострим нігтем себе по зубах. Союзник серед наставників Академії? Цілком непогано. Перспективно.
Інша думка стукнула Мазою в голову. Він розчинив шафу неподалік від Альтона і став натхненно там копирсатись. Альтон здригнувся від стукоту керамічних і скляних пляшечок одна об одну. Та ж там напевно дорогі компоненти, можливо навіть завершені зілля, і все це може покришити в кашу той нездара. В Мелі-Магтірі йому й місце, подумав Альтон.
За хвилину молодший дроу вигулькнув з шафи, і Альтон згадав, що він не в надто вигідному положенні, аби дозволяти собі такі судження.
- Це моє, - заявив Мазой, показуючи Альтону якусь маленьку чорну річ. Як виявилося, це була навдивовижу тонко і майстерно виконана фігурка пантери з оніксу.
- Подарунок від одного мешканця нижнього плану за те, що я йому допоміг.
- Ти допомагав такому створінню? – запитав Альтон. Йому важко вірилося, що цей хлопчак міг взагалі вижити після зустрічі з таким непередбачуваним і могутнім ворогом.
- Безликий, - Мазой знову копнув труп, - забрав собі всі лаври, і статуетку теж, але вони мої! Все решта, звичайно, дістанеться тобі. Я знаю двеомери майже всього, що є тут, і покажу тобі що й до чого.
На хвилі радості від того, що він зможе просто пережити цей день, Альтон зовсім не переймався за статуетку. Він лише хотів вибратися з павутиння, тоді він зміг би дізнатися правду про долю свого дому. Мазой раптом розвернувся і кудись попрямував.
- Ти куди? – запитав Альтон.
- По кислоту.
- Кислоту? – Альтон приборкав панічні нотки в голові, але не позбавився кошмарного передчуття на рахунок того, навіщо Мазою кислота.
- Ти маєш виглядати огидно, щоб тебе не викрили, - пояснив Мазой як ні в чому не бувало. – А так ти виглядаєш недостатньо бридко. Отримаємо хоч якусь вигоду з цієї павутини. Вона тебе надійно потримає.
- Ні… - запротестував було Альтон, але Мазой навис над ним, широко і злісно посміхаючись.
- Це буде трохи боляче, і це ще не остання твоя проблема, - визнав Мазой. – У тебе немає сім’ї, і ти не знайдеш друзів в Академії, Безликого тут навіть наставники не любили.
Він підняв арбалет на рівень Альтонових очей і прилаштував ще один отруєний дротик.
- Можливо для тебе краще смерть?
- Неси кислоту! – закричав Альтон.
- Для чого? – глузував Мазой, похитуючи арбалетом. – Для чого тобі жити, Альтоне ДеВір з Дому, Не Вартого й Згадки?
- Помста, - ощирився Альтон. Чиста лють в його голосі не могла не здивувати самовпевненого Мазоя.
- Ти ще не знаєш, мій молодий учню, але скоро дізнаєшся, що ніщо не може дати більшого бажання жити, ніж жага помсти!
Мазой опустив арбалет і мовчки дивився на обплутаного павутинням дроу з повагою, майже зі страхом. Однак, навіть тоді молодий Ган’етт не оцінив всієї ваги його слів, допоки Альтон не повторив, цього разу з нетерплячою посмішкою на обличчі:
- Неси кислоту.
