Щойно з печі! (Навіяне "Одержимістю"№17 пані Вікторії).
Якими ніжними були його обійми! Андрій уперше проводжав Лесю і біля хвіртки, коли вона вже хотіла натиснути клямку, він легенько притримав дівчину, розвернув, поклав руки їй на плечі і тихенько притягнув до себе. Леся вже мала досвід парубочих обіймів: усі вони стискали її тендітне тіло немов лещатами, неначе хотіли переламати у попереку навпіл – чи то хизувалися своєю силою, чи вважали, що саме так годиться демонструвати пристрасть і серйозність намірів.
Андрієві ж руки, майже невагомо, пестячи дівочу шкіру через коротеньку маєчку, опустилися по спинці до талії, переплелися там, а потім тим же шляхом повернулися на плечі. Сплелися там, і Леся, не встигнувши навіть отямитися, опинилась в Андрієвих обіймах, уткнулась своїм носиком у його плече. А руки мандрували собі далі, пестили, як мама в дитинстві, Лесину спинку й бочки, та так ніжно, так лагідно, що вона одразу ж втратила будь-яке бажання до спротиву, а потім раптом їй перехопило подих, потьмарилося в очах і вона, не тямлячи себе, не даючи собі звіту у тому, що робить, і сама обняла хлопця та, закривши очі, підняла обличчя, губами підсвідомо чекаючи на його поцілунок.
Він не вп’явся в них, а торкнув своїми теплими, м’якими спочатку лівий куточок, затим правий. потім ніжно-ніжно прочинив язиком дівочі цикламенові вуста і пив з них нектар насолоди, і вертав його Лесі, аж доки їй не забракло подиху чи то від поцілунку, чи, швидше, від такого неочікуваного щастя.
Вони стояли біля хвіртки, місяць, що через кілька днів мав стати Повнею, освітлював безлюдну вулицю і оте несподіване їхнє щастя, час наближався до півночі, серпнева, хоч і безвітряна, ніч була прохолодною, але Леся нічого того не помічала, хоча ще півгодини назад ловила, стримуючи себе, дрижаки і рвалася у теплу дівочу постіль. О якими ніжними були його обійми! А поцілунки, пристрастні і пестливі водночас, зводили Лесю з ума і від них їй раз по раз перехоплювало подих.
А непосидючі, невгамовні Андрієві руки з таліїї раптом почали забиратися під маєчку і тоді Леся, незважаючи навіть на оголену спинку, взагалі перестала відчувати холод, такими теплими вони були. Їй стало тісно у грудях, не вистачало повітря, аж раптом, вона навіть незчулася коли, зпорснула застібка і дівочі обладунки вивільнили змучені перса, а руки, оці ніжні, нетерплячі руки, перебралися на них і Леся остаточно втратила голову: „Мамо, мамо, що він зі мною робе!”.
Місяць, що спочатку підглядав за ними з-за вершечка в’яза, нахабно витріщався вже прямо з чистого неба, Андрієві руки, невгамовні, непосидючі нахабні його руки, пестили вже неприкриті стрінгами дівочі сіднички: шал святкував свою перемогу. Та все ж Леся, зібравши у свій маленький кулачок усю волю, на яку лише була здатна, поклала цьому край, цьомнула на прощання Андрія у щоку і таки втекла за хвіртку.
На ходу застібнувши ліфчик, вона подалася до хати, тихесенько своїм ключем відчинила двері, тихесенко, щоб не клацнула заскочка, їх закрила, а посмішка не сходила з її вуст, а рештки шалу немов гойдали її із боку в бік і їй так само хотілося до свого ліжка, тепер – щоб пережити там усе оце дівоче щастя знову і знову. Все ще перебуваючи під владою пристрасті, вона не відчувала холоду, але долоньки її були вже як лід. В ліжко, в ліжко!
Роззулася і босоніж, аби не почули батьки, котрі спали в залі, через котру вона мала пройти до своєї спаленьки, Леся навшпиньки зайшла на батьківську територію. Місяць, отой лобуряка, крізь вишиті мамою фіранки заглядав уже й сюди, даючи, хоч і мізерну кількість світла, але достатню, щоб не розбити у темряві лоба.
Дива! Мамине ліжко було нерозібране, дві подушки, нашорошивши вуха, чекали на свою господиню, а на батьковому дивані у скупому світлі лобуряки лежав... чималенький білий гарбуз! „Оце так! – подумалося Лесі. – Де ж це можна вештатись? А гарбуза хто це сюди припер?!” І як дбайлива донька, татова улюблениця, вона вирішила прибрати це неподобство.
Уже не боячись когось розбудити, зробила кілька рішучих босих кроків по дерев’яній підлозі і змерзлими своїми рученятами ухопила того гарбуза.
– Г-г-а-а!! – ревонув раптом на всю хату батьків голос.
Лесин писк і мамин зойк злилися воєдино і лише місяць бачив, як дременув з-під Лесиного вікна Андрій, що перескочивши через паркан, збирався продовжити зустріч з милою, але наляканий несподіваними криками, не зумівши хоч якось пояснити собі їх причину, не розбираючи дороги, попер через малину подалі від хати.
Мати цілий місяць намагалася не зустрічатися поглядом з донею, батько не розмовляв півроку, уникаючи дочки усіма правдами і неправдами. Лише на весіллі Лесі та Андрія він, піднявши келих із шампанським, червоніючи та затинаючись, від щирого серця бажав їм любові, а собі з матір’ю онуків.
