Небагато води утекло з тих пір. Здається, зовсім недавно Він й кроку не міг зробити без сторонньої підтримки. Але все змінюється. Трохи терпіння, трохи сміливості – і жаданий результат, як то кажуть, був у нього в кишені. Та все ж йому не давало спокою відчуття, що чогось не вистачає. Чого? У пошуках відповіді на це питання Він обійшов мало не весь знайомий йому світ, але так нічого нового й не дізнався. Кого б він не запитував, в яких би енциклопедіях він не залишав глибокого відбитку свого зору – ніде не довелося відшукати відповідь на, здавалося б, просте питання. Та Він не здавався. Пройшовши лабіринтами поміж сірих велетнів сотні кілометрів, зазираючи в кожне осіннє, заплакане вікно, Він зрозумів, що відповіді можна чекати лише у невідомих йому місцях. Істина ховається там, де нас немає. Тому, щоб знайти її треба податися у невідомі нам міста, країни, континенти, світи. Та навіть за таких умов, вона відкриється лиш тому, хто справді хоче відкрити її для себе. В іншому ж випадку, ми, замість того, щоб відшукати правду, загубимо найцінніше, що в нас є…
Він йшов довго. Пробираючись через кам’яні хащі, путаючись у павутинні, Він дійшов до старого будинку, що стояв непримітно на окраїні Невідомого Міста. Дім здавався трохи химерним, але водночас – таким чудесним, не схожим на всі інші. Від нього віяло весною, свободою, правдою, і ще чимось… Та Він не зміг розібрати, що за чудовий, не відомий раніше, аромат проникнув в його душу й залишився там. Він підійшов ближче. Постукав у двері, та ніхто не відчинив. Він хотів вже йти, але раптом двері відчинилися і хтось покликав його за ім’ям. Звук лунав з глибини дому, з найбільшої кімнати, що знаходилася на перехресті двох коридорів. Він наважився зайти і пройшов у кімнату. В кімнаті, на кріслі біля яскравого вогнища, що оселилося в каміні, сидів чоловік. Мужнє смагляве, але виснажене обличчя вказувало на те, що він прожив досить не легке життя насичене різними пригодами. Чоловік вдивлявся в глибину вогнища, ніби шукаючи там відповідь на якесь життєво важливе питання.
– Сідай. – тихо промовив чоловік.
– Хто ви? Звідки ви знаєте моє ім’я? – розгублено запитав Він.
– Сідай. – Ще раз, так само тихо і без жодних емоцій, повторив незнайомець.
Хлопець сів на крісло поряд з чоловіком. І на мить його погляд впав на камін. Він побачив там не лише вогонь, а й, як здавалося йому, цілий світ. Перед його очима постала ціла картина, цілий кінофільм, в якому він бачив незнайомих йому людей, незнайомі досі місця. Але Він все це бачив зараз на власні очі, і був упевнений, що це не сон. Так в повній тиші вони сиділи удвох близько року, побачивши за цей час нові картини і кінострічки.
– Але це сон. – Тихо промовив чоловік. – Сон… А знаєш що таке сон? Це життя. Так, справжнісіньке життя. А життя – це сон. Цікаво, чи не правда? Ми їмо, п’ємо, граємося в ігри, співаємо романтичні пісні, дивимося нудні вистави, кохаємо врешті-решт. При цьому ми впевнені, що ми самі цього хочемо. А чи так це все насправді? Хто знає… Ні! Цього хоче наше серце. А за наші вчинки відповідає голова. І я тебе запевняю, що серце і мозок – два паралельні світи. Ми хочемо серцем, а робимо – головою. І нерідко ми робимо те, що серце нам наполегливо наказує не робити. В фіналі за вчинки часто відповідає також серце. А якщо справа доходить до нерозділеного кохання – то серце страждає вдвічі сильніше. Так, життя це – сон. З єдиною відмінністю: як тільки ти прокинешся – твоя нитка обривається і ти йдеш туди звідки й прийшов, і на нічному небі загориться ще одна зоря. Та йдеш, щоб повернутися. Парадокс! Можливо ти зійдеш на землю краплиною дощу, чи може – промінням сонця. Але в будь-якому випадку ти викличеш певні емоції, і тобі буде приємно, якщо ті емоції будуть позитивними: посміхнуться засмучені вуста, пролунає веселий сміх. І якщо хоч одній людині ти подаруєш радість, і віна хоч на мить полишить сумні думки, знай – ти зробив ще одну добру справу, і завдяки тобі світ повеселішав. Та краще б почати робити добрі справи прямо зараз. Адже емоції – то і є життя, і життя має бути позитивним.
Пройшло ще два роки. Вислухавши чоловіка Він, попрощавшись, залишив дім. Надворі була весна. Всі сміялися, раділи. Ступивши кілька кроків, Він знову почув чарівний запах, як і раніше, кілька сторінок свого життя тому, але зараз він вже знав – то був аромат життя.
Він повернувся додому. Багато чого змінилося в його рідному місті: яскраві новобудови, нові дерева в парку. І тоді Він зрозумів, що втратив він дуже багато часу… Найцінніше, як Він вважав, в нього було – був час. Та втративши час Він здобув величезні знання про ще головнішу річ – життя. Філософію і правила життя можливо усвідомити лише з часом. Що ж таке життя. Для кожного життя – це щось особисте, в кожного воно різне, єдине. Але його треба прожити так, щоб принести втіху і радість не лише собі, а й як найбільшій кількості людей, що тебе оточують.
Він йшов по широкій вулиці. Дивився на оточуючих, на споруди, які зараз здавалися йому вже не такими сірими. На зустріч йому йшла молода дівчина. Він усміхнувся їй, вона усміхнулася у відповідь. Як добре, що на світі у цю мить стало на два серця щасливіших.
