Та дід немов і не чує мене, знай втішається. Та врешті-решт, як і годиться гостинному господареві, а він, певно, саме ним себе й почуває, дід зжалюється наді мною:
– Добре, ось ми спробуємо ще окунів на бабку половити. Ондечки-о, – показує дід рукою вліво, – добряча яма! Я там хіба ж таких окунів ловив...
Вочевидь ціною немалих зусиль він нарешті відривається від своїх бобирів, зітхає, намагаючись робити це непомітно для мене, витягує обидві свої вудки і ми переходимо на нове місце. Воно зовсім поряд, якихось п’ятнадцять чи двадцять метрів лівіше. Дід, пройшовши ще далі по берегу, щось шукає у траві біля самої води і нарешті піднімає на довгому лозовому держаку стару іржаву залізну кішку, що нею зазвичай виловлюють з колодязя відра, коли вони обриваються.
Зачепивши кішкою кілька кущиків різаку, котрі плавали у воді за вузенькою, при самому березі, смужкою латаття, дід обережно підтягує їх до берега, та, вийнявши з води на траву, починає уважно оглядати, відхиляючи вбік колючі, немов у столітника, стебла. Знаючи вже що й до чого, берусь допомагати і я. За якийсь час, перетягавши чимало різаку, ми таки знаходимо з десяток личинок.
Ну, де ви тут, окуні? Почепивши особливим чином личинок – за спинки, щоб у воді вони виглядали природньо, ми закидаємо вудки за латаття. Глибина тут ого-го! – неначе на Десні: поплавець доводиться піднімати мало не до гінчика.
Першим пірнає поплавець у діда. Але чи то дід забарився з підсічкою, чи бабка не так, як треба була почеплена, але тільки на мить кінчик дідової вудки зігнувся і тут же розпрямився.
– А нехай тобі!.. – дід спересердя аж сплюнув. Витягнувши вудку, чи не вперше за ранок з поспіхом чіпляє нову бабку.
Свиснула в повітрі волосінь, стиха булькнуло об поверхню води грузило, поплив від латаття на глибину слідом за грузилом поплавець дідової вудки, а мій – улюблений, з гусячого пера, раптом почав занурюватися у воду все глибше і глибше, а коли над поверхнею залишився лише один його кінчик, – помандрував вбік, вздовж латаття, а тоді і зовсім щез під водою.
Стрепенулося в грудях моє серце, рука сама собою рвучко смикнула вудку – ого! – немов вперся в щось під водою гачок і добряче, як ніколи ще в моєму житті, зігнулась вудка. Хтось там, при самому дні, впирається і ходить із сторони в сторону і я, як не тягну, а підняти вище не можу! Волосінь ріже воду справа наліво, а потім – зліва направо і все ж таки потроху вище й вище піднімається моя вудка, а з нею волею-неволею піднімається і мій супротивник.
– Дивися ж, не смикай, тягни його поволеньки... – голос діда раптом обрвається і краєм ока я помічаю, що дідове тоненьке ліщинове вудлище гнеться немов дуга. „Оце так! – промайнула в моїй голові думка: – Мабуть лящ!” Проте мені ніколи вже про щось думати та роздивлятись – біля поверхні ого яка рибина ходить із сторони в сторону! Що ж мені робити? Підсаки немає, переді мною смуга латаття, тільки й дивись, що в ньому заплутається здобич, ми це вже проходили і не раз... І недовго думаючи, я обома руками смикаю вудлище догори.
Здоровенний окунь вилітає із води, зблискують на сонці краплини, що спадають з його загнутого набік хвоста, яскраво-червоні грудні плавці сяють мов жар, темна горбата спина і майже білий живіт мелькають переді мною і рибина важко падає в траву прямо біля моїх ніг та вмить, підстрибнувши кілька разів, опиняється на межі води. Забувши про все на світі, я випускаю з рук вудку і мов той яструб кидаюсь на здобич. Окунь вже тьопається у воді і лише густа лепеха не дає йому змоги чкурнути в озерну рідну глибочінь. Я встигаю схопити його обома руками, ойкаю, бо добряче колю свої долоні об спинного плавця, проте не випускаю, а підкинувши нагору, на берег, немов воротар у футболі, падаю за ним на траву.
Попався! Мій! Оце окунь! Не доводилось мені ще ловити таку велику рибу. Що то значить на бабку ловити!
Виявляється, гачок так і стримить у риб’ячій губі, нікуди б він і не втік від мене, але ж вудка моя... Тільки тепер помічаю я, що у вудці під вагою окуня зламався гінчик. Моя улюблена вудка з кореневої порослі берези, легенька та струнка, зламана сантиметрів за сорок від кінчика і годі й думати, аби її тут, на лузі, можна було якось полагодити.
Я у відчаї зиркаю до діда, але той і досі захоплений боротьбою зі своєю рибиною. Проте, на відміну від мене, дід не поспішає щосили тягнути свого окуня. Ясна річ, і в нього також окунь, бо хіба ж лящі на озері та ще й на бабку беруть? Стомлений окунь майже і не пручається, коли дід, піднявши йому голову над водою, потихеньку починає підтягувати рибу до берега. Ось окунь і зовсім завмирає, віддавши боротьбі останні сили та примирившись із долею. Дід поволі протягує здобич через смугу латаття і, присівши до води та дочекавшись, коли окунь опиниться біля самого берега, одним порухом руки, піддівши рибину знизу, викидає її на берег, а потім перекидає ще далі від води.
– Бачиш, яке в Острові окуняччя водиться! – переможно глянувши на мене, каже дід. І ще раз подивившись на окунів, додає:
– По три чверті фунта будуть, не менше!
– Діду, я вудку зламав!
Швиденько оглянувши поламане вудлище, дід заспокоює мене:
– Не біда. Вдома полагодимо – буде міцнішою, ніж досі була. Зараз треба окунів ловити, доки ще тут стоять. Бери другу вудку.
Але моя друга вудка коротша і аби закинути наживку за латаття на те місце, де лежав поплавець зламаної вудки, мені доводиться зменшити глибину. Мабуть через це мій поплавець нерухомо стримить із води і лише маленька блискучо-синя бабка-коромисло намагається всидіти на його верхівці, неначе знає, що там, на іншому кінці волосіні, перебуває у полоні личинка її родички.
Зате в діда справи йдуть чудово. За якихось півгодини він витягає ще трьох окунів, хай і не таких великих, як наші перші, та все ж спіймати таких на Панському чи на Коноплянці мені годі й думати.
Найважче випробування для будь-якого рибалки – це спостерігати за чужими успіхами. Коли дід підсік та витягнув першого, а потім і другого окунів, я за нього радів, але після третього засумував, бо мій поплавець не подає жодних ознак життя. А вже після четвертого я починаю дратуватись, раз по раз виймаючи вудку з води, аби пересвідчитись, що наживка ще залишається на гачку, та перезакидаючи снасть в інше місце. Нарешті я доперезакидаюсь до того, що чіпляю гачок за латаття і, намагаючись звільнитись від зачепу, рву волосінь взагалі.
Рибальська гордість не дозволяє мені попросити у діда дозволу покористуватись його другою вудкою, дідові ж за кльовом, очевидно, просто ніколи думати про мої проблеми і я, залишившись з голими руками, починаю проситись додому, посилаючись то на спеку, то на спрагу. Дід, людина від природи м’яка та поступлива, врешті-решт піддається на мої вмовляння і погоджується на повернення додому.
Ми йдемо додому майже мовчки: дід, певно, вже й пошкодував, що запросив мене з собою і через це довелось покинути такий кльов, а про мене годі й казати – настрій препаскудний: сам, зі своєї вини, зламав улюблену вудку, а ще на одній обірвав жилку, полишивши себе тим самим можливості наловити таких великих окунів, яких зроду ще не доводилось ловити, ще й діда позбавив улюбленого відпочинку – я ж добре знаю, чого коштувало йому полишити свої повсякденні турботи по саду.
Нарешті я не витримую:
– Не сердьтесь на мене діду... Якби я Вас від тих бобирів не відірвав, то тягали б їх, мабуть і досі.
– Та я не серджусь... Всієї риби все одно не переловиш. Бог знає скільки й чого людині треба.
У мене відлягає від душі. В ясному, високому літньому небі прямо над нашими маківками сяє веселе сонечко. Повітря, переповнене ароматами лугового квіту, випарів із сирої лугової землі, запахами лепехи, осоки, ситняку, таке важке та густе, що ми не вдихаємо, а п’ємо його на повні груди. Як би там не було, а на вудках, перекинутих через моє плече, висить рибальська полотняна торбина і в ній, у траві, – добра півсотня бобирів і окунь-велетень. Півсотні голів! Такої кількості риби мені ще не доводилось ловити. Ноша давно вже намуляла мені плечі: доводиться раз по раз перекидати вудки з одного плеча на інше.
Я все ніяк не можу забути своєї боротьби з окунем, згадка про неї крутиться й крутиться у моїй голові і зараз, коли все позаду, я дуже жалкую про свою поспішливість: ну навіщо мені було так рвучко смикати вудку, побачивши на поверхні рибину? Все, більше такого не буде. Ніколи! Оце віднині буду справжнім рибалкою: терпляче, без поспіху підтягну здобич до берега та й викину її одним порухом руки подалі від води, так само, як робив сьогодні дід. Я все-таки досвідчений вже рибалка!
А луг живе своїм звичним життям: лелека, що полював у високій густій траві, високо піднімаючи ноги та пильно вдивляючись поміж її високих стебел, побачивши нас, з короткого розгону важко здіймається у повітря і, перелетівши понад самою травою кілька десятків метрів, знову опускається в траву та продовжує своє заняття; деркач, ховаючись десь у лепесі чи осоці, „співає” своїм скрипучим голосом: „Дир-р! Дир-р!”; лугові комахи цвірчать, стрекочуть, сюрчать, висвистують на всі лади. Радіє все навкруги і, мабуть від цього та ще від примирення з дідом настрій мій потроху поліпшується, а перед самою домівкою і взагалі забуваються всі негаразди.
Баба, пославшись на клопоти по городу, не стала навіть дивитись на нашу здобич і окуням, прийшовши з роботи, давала раду мама, а півтори сотні бобирів ми з дідом засолили і через день, нанизавши їх голкою-циганкою на несмолену дратву, вивісили на горищі. Вже за тиждень вони висохли на тріску і аж торохтіли, коли я їх знімав.
– Як захочеться взимку солоненького, дістанемо оцих бобирців та й згадаємо, як ходили з тобою на Острів, – вішаючи у комірчині на цвях довгу нашу низку, задумливо мовив дід і мені серед літа раптом так захотілось зими!
Вудку мою ми з дідом полагодили. Взявши велику пір’їну із гусячого крила, дід обрізав її, залишивши лише прозору трубочку. Потім цю трубочку він розрізав з одного боку по всій довжині, розпарив у окропі і, з’єднавши докупи поламаний гінчик, обтягнув його в цьому місці розм’яклою пір’їною, після чого туго обмотав її просмоленою шевською дратвою. Пір’яна трубочка, коли висохла та прохолола, обтиснула переламане дерево немов лещатами, а я ще й промазав її зверху батьковим клеєм Бе-еф-два. Вийшло так міцно, що і лящ не зламав би тепер у цьому місці мою вудку. До того ж, віднині видно було всім, що вудка у мене бойова – риба її ламала.
Все погане якось швидко забулося, немов його ніколи й не було, зате бобирів отих, що сунули, загледівши нас, від берега, не забути мені повік.
Минають перші враження, засвоюються перші уроки. Настає черга вивчення правил. Так, виявляється, свої правила існують і тут. Пізніше, значно пізніше, ти зрозумієш, що Природа не любить надмірностей: насправді, нам для життя потрібно зовсім небагато. Вміти задовольнятися малим – то є ціла філософія. Якою б тонкою та благенькою не виглядала звичайна вудка, але при умілому з нею поводженні її запасу пружності та міцності цілком достатньо аби витягнути навіть велику рибу і, в той же час, один необережний поспішний рух призведе до втрати здобичі, а то й вудки. І ось уже можна говорити про перше правило: май терпіння та витримку – і навіть з обмеженими можливостями ти отримаєш від Природи усе необхідне тобі для життя та щастя.
