| © Володимир Ворона, 21-06-2014
|
Дід.
Дід наш, батьків батько, людина добра та лагідна. Найперші мої спогади про нього – це як він мені горщика подавав, примовляючи при цьому: „ Дзу-дзур, мишка в сахарничку!”. Дивно, але робити оте „дзу-дзур” під дідову приказку, уявляючи собі мишку-шкодійку, було так приємно!
На вулиці нашого діда поза очі звуть „Мічуріним”. Жив колись такий знаменитий садівник. Я бачив його портрет у дідовому календарі, що висить на стіні: в крислатому брилі та окулярах і з борідкою, немов у дяка. Так ото і наш дід теж садівник, тільки не такий відомий. Та все ж сад у нас чи не найбільший у Коропі, каже батько. Чого тільки не насаджено дідом у його саду: і яблуні, ранні та пізні, і груші – є такі, щоб зразу їсти, а є – щоб сушити і класти потім у пісний борщ. І вишні є, і сливи є, і смородина, і порічки білі та червоні, і агрус, і навіть виноград. Виноград той росте вздовж хати, під стіною, що звернена до заходу. Він підв’язується дідом до дроту, натягненого на вбиті у землю кілки. На відміну від яблунь, груш та решти дерев і кущів, що дають багато всього смачного, виноград цей такий кислий, що у мене від нього аж щелепи зводить. Та все одно, дід щоліта возиться з ним, немов з малою дитиною, і, здається, лише для того, щоб восени знову скрушно похитати головою, мовляв, знову не встиг визріти, знову кислий.
В самому кінці саду, перед городом, росте багато маленьких саджанців. Це місце дід зве питомником і щороку восени приносить сюди з лісу маленькі яблуньки-дички, висаджує їх, доглядає, аби вони добре вкоренились; потім, зрізавши майже під корінь, прищеплює на них палички-черенки зі своїх смачних яблунь. На кожному деревцеві тут висить шматок цупкого паперу, де великими дідовими каракулями хімічним олівцем писано назву: „пепін шафран”, „золотий ренет”, „ренет Симиренка”, або „сніговий кальвіль” чи „путивка”. Восени та навесні найкращі саджанці дід відбирає для продажу на базарі, бо батько каже, що це дає дідові добрий заробіток.
Єдиним дідовим помічником у цій справі, ясна річ, є я. Дід каже, що в мене легка для саду рука, бо колись, змалечку, допомагаючи йому висаджувати черенки смородини, я повстромляв деякі з них у ямки догори ногами. Як воно так сталося, що й дід цього не помітив, – ніхто не знає, але, як не дивно, мої саджанці всі до одного поприймалися і за два літа стали маленькими кущиками.
Восени, пообрізавши дерева, дід у саду біля погребні рубає хмиз. Рубає довго, кілька тижнів, до самих морозів, бо сад великий і хмизу багато. Сокирка у діда невеличка, але на довгому топорищі, замашна, як він каже. Перед дідом стоїть поставлене „на попа” товсте поліно із соснової колоди, на якій він і цюкає гілочки.
Мені, малому, ще до школи, за розвагу було спостерігати, як він їх рубає. Я стою навпроти діда і дивлюся на його роботу. Холодний вітер витискає з дідового, посинілого від холоду, носа прозору краплю, яка висить на його кінчику і ніяк не впаде додолу. Я тільки й чекаю цієї миті:
– Діду, – крапля!
– Еге? – ніяковіє дід і поспіхом рукавом витирає носа.
Я знову дивлюсь, як вправно цюкає дідова сокирка і росте гора хмизу, але ж і про дідового носа не забуваю.
– Діду, – крапля!
– Еге?! – чи ніяковіє, чи дивується дід і вже зім’ятою носовою хустинкою з лівої кишені старої кухвайки прибирає краплю.
Так, мені на втіху, триває досить довго, аж доки нарешті дід не здається:
– Годі на сьогодні. Отаке сире та холодне. Ходімо до хати.
Взимку в занесеному снігом саду ніякої роботи немає, хіба що прогорнути стежки до колодязя, погреба та клуні, до вбиральні. Взимку дід шиє чоботи, сидячи в кухні на саморобному круглому ослінчику, зробленому зі шматка грушевого кругляка. Щоб сидіти на ньому було не так мулько, дід підкладає під себе невеличку подушку в полотняному напірначі, такому, аж до блиску, засмальцьованому, що він видається шкіряним.
Я частенько йому допомагаю і допомога моя полягає в тім, аби насмолити дідові дратву та (он що вже вмію) наготувати березових цвяшків, якими кріпиться підошва чобота. Не раз діставалось моєму лівому вказівному пальцеві від гострого мов бритва шевського ножа, зате ж тепер і цвяхи виходять у мене не гіршими від дідових. Вигнутий шевський молоток з високою фанкою та круглим бойком так і миготить в дідових руках, вганяючи змочені слиною цвяшки в підошву чобота, зроблену з товстезного бичачого лоскуту.
– Тук! Тук-тук! Тук-тук-тук! – ледь встигай подавати.
Час за роботою плине швидко, навіть, якщо ти лише березові цвяшки готуєш. Ось уже й сутінки розлили за вікном зимову просинь. Дід закінчує чоботи, засвітивши світло. Рашпилем збиває всередині чобота кінчики цвяшків, що повилазили, вкладає устілки, розігрівши на полум’ї шевського каганця спеціальне коліщатко на дерев’яній ручці, проходить ним по верхньому краю підошви, утворюючи красивий рант, потім, аби зачорнити, змазує рант негрозином і ось, – чоботи готові, хоч зараз на парад!
Блискучі чорні халяви з білою, телячої шкіри, підклейкою всередині, переди, гладенькі, з красивими напівкруглими носами, гарно вшиті союзки, задники з прокладкою із тонкого проструганого лоскуту ( щоб не просіли) – чоботи, гордість майстра, свого творця, стоять і чекають на хазяїна.
Дідова пенсія в двадцять вісім карбованців замала, тож і доводиться йому потайки (бо не дозволено) взимку шити на сьомому десятку літ чоботи, а влітку – продавати саджанці.
Коли ж замовників на чоботи немає, дід читає книжки або про козаків чи князів, або про останню війну. Час від часу, по черзі з батьком, дід ходить в „бібліотіку”, звідки приносить чотири-п’ять товстих книжок в заяложених та потертих палітурках. Зате баба наша книжок не читає, а силу друкованого слова відчуває на собі завдяки сусідці через вулицю – бабі Явдосі.
Явдоха, ровесниця діда з бабою, удова, що живе зі своєю молодшою, хворою на падучу, сестрою Дунею на пенсію в дванадцять карбованців, ледве зводить кінці з кінцями, купуючи лише хліб, сіль, сірники та перед Паскою трохи муки і цукру; решту ж продуктів вони з Дунею споживають зі свого городу, тому наша сім’я видається, мабуть, бабі Явдосі мало не панською і через це мені завжди перед нею якось ніяково... У бабиній хаті лише одна кімната з піччю та сіни, але завжди чисто і прибрано, а на лаві біля вікна, котре виходить на вулицю – стос старих товстезних, в чорних шкіряних палітурках, книжок. Покійний Явдошин чоловік, дід Капітон, був рибалкою, знаменитим тим, що ловив на Десні на горох лише марену, найсильнішу, яка тільки є на світі, рибу. Дід з батьком розповідали мені, як баба парила для діда Капітона горох в печі, а дух тоді від нього стояв на всю вулицю і сусіди вже знали: піде, значить, завтра дід на Десну по свою марену. Вудки у нього були не прості, як-от у нас, а з дерев’яними котушками.
– Ото як візьме марена, – розповідав наш дід, – так одразу гур-гур-гуррр! – та й розмотає з котушки волосінь мало не до середини Десни. Капітон тоді давай з нею змагатись – хто кого. Ох, і рибалка був, царство йому небесне! – ніколи без риби додому не вертався.
Баба Явдоха навідується в гості після того, як у церкві відправлять службу, коли є якесь церковне свято і працювати гріх. Вона „глуха, як дерево” і через те не розмовляє, а голосно кричить. Людина вона сильно віруюча і хоча закінчила лише два класи церковно-приходської школи, проте дуже грамотна. „Я така грамотна і розумна, що мене сам чернігівський архиєпископ боїться” – з великою гордістю каже баба про себе, розповідаючи інколи про те, як захищає від несправедливих нападок архиєпископа нашого коропського священника отця Виналія.
– Я все йому написала і не своїми словами, а з Писанія! – грізно промовляє Явдоха, розповідаючи про своє заступництво.
Ніяких інших книжок, окрім церковних, вона не визнає і, мабуть, саме через це, всіх котів, які тільки в неї перебували, вона зве винятково Авраамами, а кішок – Ребеками.
Завітавши у гості, баба Явдоха, для годиться, починає розмову з буденного, але дуже швидко переходить до вічного, як справжній проповідник, що несе язичникам Слово Боже.
Дід з бабою на правах господарів та знаючи. що на них очікує, влягаються: дід – на дивані, баба – на свому ліжкові, Явдоха ж сідає на своє звичне місце біля вікна, майже на покуті, і голосно, так, що чути навіть на вулиці, починає займатись просвітою темних і грішних, дідової та бабиної, душ:
– В Біблії все написано: що було, що є і що буде! Йезекііль, Пророк, сказав: „ За беззаконня ваші, коли ви гірші від язичників стали, нашлю на вас голод задля погибелі вашої і виб’ю з-під ніг ваших опору хлібну і будуть за те батьки синів своїх їсти і пошлю меч на вас і третина вас від меча того загине!” – Хіба не так було в голодовку?! А скільки німець людей перебив? – Явдоха з палаючими очима і простягнутою вперед і вгору кощавою рукою виглядає неначе давньогрецький оратор.
– Забули про Бога! Церкви порушили, про своє срібло і золото всі думають, а не про Дім Божий! Сказано в Писанії: „В червоних одежах своїх робили з золота ідолів своїх і за це зроблю його нечистим для них, і опустяться руки в них, а коліна затремтять, неначе вода! Тоді підпояшуться вони вретищем і пройме їх трепет, а на обличчях сором буде і на головах у них – проплішина!”
Дід із бабою принишкли на своїх ложах, відчуваючи себе, певно, найбільшими грішниками, котрим не допоможе вже ніяке каяття, хоча б уже через одну свою, у порівнянні з Явдохою, заможність; мені здається, що якби вони не полягали вчасно перед початком Явдошиної проповіді, то, мабуть, вже попадали б з переляку на підлогу: дід ніяково пригладжує кілька десятків останніх волосин на своїй лисині, що стали від страху дибки; баба ж, перехрестившись лежачи, починає з притиском видихати із себе повітря : „Гух!...Гух!... Гух!” Хто не знає нашу бабу, той почувши ці стогони, напевно вирішить, що вона смертельно хвора. Але я добре знаю, що баба стогне, коли сердита, чимось невдоволена, або на когось ображена, взагалі, коли щось не так, як мало б, на її думку, бути. Чому вона стогне цього разу – чи від невдоволення, чи, можливо, з переляку, я цього не знаю, але ясно відчуваю, як у повітрі зростає невидима напруга, дзвенить тоненькою струною, що от-от має лопнути і страшно стає, бо хто ж скаже, що тоді буде?
А Явдоха, не на жарт розходившись, все голосніше і голосніше веде мову далі і сипле напам’ять завченими місцями з Біблії, куди там нашій вчительці з її віршами: про чотирьох вершників на конях і про сім ангелів з трубами, і про зірку, що впаде з неба, від якої у всіх ріках та колодязях вода стане гіркою і люди вмиратимуть від тієї води, і про сарану, в залізо заковану, і про якихось птиць із залізними носами, що літатимуть у повітрі... Дійшовши до птиць, баба Явдоха, з уже обома піднятими до неба руками, киває головою у лівий бік, туди, де за нашою вулицею розташований аеродром, і на нас чомусь саме це, мабуть, через свою наглядність та очевидність, справляє найбільше враження, бо вже й дід почав хреститися, а баба наша раптом затихла і це виявляється для мене таким несподіваним і зловісним знаком, що й я, до ладу не розуміючи всього, про що йшла мова, теж починаю лякатись.
Баба Явдоха, вочевидь дуже задоволена тим ефектом, що справила на слухачів її проповідь, ще з більшим натхненням, і з мукою в голосі, і з розпачем, переходячи вже зовсім на крик, завершує:
– І хто поклоняється звіру і образу його, і приймає накреслене на чоло своє чи руку свою, той питиме вино гніву Божого і мучитиметься у вогні і сірці перед святими Ангелами!!!
І ми утрьох, відчуваючи кожен по-своєму, тягар чогось страшного, невідомого, що давить і тисне на душу, свою провину за те, що і ми, якимось чином, вплутались у ці гріхи людства і маємо понести небачену кару, мовчимо приголомшено ще довго після того навіть, як піде з нашої хати баба Явдоха.
Як вже добре прибавиться зимового дня, десь в кінці лютого, коли набридають гори снігу, що ще недавно були чи не найбільшою втіхою, тоді починаєш мимохіть сумувати за теплим літечком, за зеленими краєвидами, квітучим лугом та блакитними озерами.
Само собою, заходить мова про риболовлю. Як на мене, то тут кращого оповідача, ніж дід, годі й шукати. Я, вдвадцяте мабуть, прошу:
– Діду, розкажіть, як Ви велику щуку впіймали.
– Ну, як... Було се, як зараз пам’ятаю, на полуПетра... А ні, брешу мабуть, – перед Іллею. Ну так, авжеж, перед Іллею. Ловив я на Коноплянці, лівіше від Хлопчачого, окунів на бабку; ну от один маленький окунець мені і попався. Була в мене з собою живцьова вудка, то я зачепив його гачком під спинний плавець та вудку з тим живцем і закинув. Закинув, а сам потроху окунів ловлю; ловлю та й поглядаю час од часу на ту вудку, що з живцем. Окунець – він живчик бадьорий, знай собі тягає поплавця по воді. Тягати тягає, а потопити сил не вистачає, бо поплавець не набагато менший від курячого яйця. Коли ж отак дивлюсь – а той поплавець як затанцює! Мало з води не вискочить, а тоді, – раз! – і потонув! Дивлюсь – по-о-о-ве-ло мого поплавця під водою кудись убік...
...Я обома руками за вудку, – голос діда стає жвавим, – та й підсік! Підсік, а воно неначе в дуба, ні з місця. „За що б оце я міг так зачепити?” – думаю. Коли ж чую, на тому кінці волосіні щось як потягне в глибину, як напне!
– Еге, думаю, оце взяла!– тут очі в діда загоряються, а від того погляду – і в мене; і ми обидва, дивлячись один одному в очі, страшенно переживаємо: чи ж вдасться витягти щуку цього разу? Дід показує, як він обома руками тримав вудку і я бачу, що жили на обох його руках повипинались так, немов саме зараз він і тягне ту свою, найбільшу в житті, рибину.
Дід, голосом, виразним, немов у актора в якій-небудь радіовиставі, заводить головне, кульмінаційне:
– Я сю-ди, а во-на ту-ди! Я сю-ю-д-ди-и, а в-во-н-на ту-у-д-д-и!
Якимось дивним чином я вже і не на дідовому дивані, а опиняюсь раптом літнім днем на березі Коноплянки, лівіше Хлопчачого. Бачу, як дід обома руками тримає березову вудку, що зігнулась дугою. Волосінь ріже воду то вправо, то вліво і кінчик вудлища від різких поштовхів час від часу майже сягає поверхні води.
– Я с-с-ю-ю-д-д-и-и.., а в-в-о-о-н-н-а т-т-у-у-д-ди!...
Дід стомився, але й щука вже не так сильно опирається. Он майнуло на мить біля самої поверхні її біле черево і завирувала вода, а потім ще і ще, вже прямо серед латаття; коли це раптом здоровенний хвіст висунувся із води і ляпнув на обидва боки, так, що бризки полетіли аж на діда.
– Я сю-ди.., а во-на ту-ди... Ну, таки підтягнув її до берега, та волоком, добре волосінь міцна була, витягнув на траву, та, покинувши вудку, вхопив обома руками біля голови та й держу.
...Чари скінчились. Я знову сиджу поряд з дідом на його улюбленому дивані.
– Дачники понабігали, – стомленим, але гордим та щасливим голосом веде далі дід, – а в мене руки трусяться, серце мало з грудей не вискочить... Які вже там окуні... Зібрався швиденько, та й подався додому. Зважив вдома на безмені – дванадцять з половиною фунтів!
-–А скільки ж це? – запитую, хоча давно вже знаю відповідь.
– П’ять кілограмів! – гордо проказує дід.
Ех, скоріше б літо! Я на Коноплянці, лівіше Хлопчачого, обов’язково спіймаю на живця таку щуку. А, можливо, і ще більшу.
Як це кожного року і буває, невдовзі прийшла весна, а за нею й літо. Мало не щодня ловлячи рибу на Панському, вдається іноді потрапити з батьком на Десну, та то буває нечасто, а мені ж так хочеться розмаїття!
Аж ось, упоравшись зі своїми клопотами по саду, почав лаштувати свої вудки і дід.
– Може підеш зі мною на Острів бобирів ловити? – бобирями дід називає йоржів. Та щука на дванадцять фунтів була в дідовому житті чи не єдиною здобиччю, про яку не соромно розповісти будь-кому. Зазвичай же дід промишляє або окунів, або, що буває значно частіше, бобирів. Чому йому подобається оте колюче плем’я, я ніяк зрозуміти не можу, бо як на мене, йорж – то остання риба, котру варто ловити.
У сім’ї дідову пристрасть не поділяє ніхто, а баба взагалі щоразу буває дуже невдоволена таким дідовим уловом і береться з мукою в серці лише за окунів, шкребучи їх смугасті боки і ножем, і виделкою, і навіть металевою зубчатою кришечкою від лимонаду, буркочучи собі під носа прокльони на адресу колючих розбишак.
То вже пізніше я зрозумів, що для діда головне було – „відвести душу”, бо нечасто видавалась йому нагода посидіти з вудками, а бобир – така риба, що клює завжди і за будь якої погоди.
І ми пішли до Острова. Пішки. Цього літа мені купили велосипед і я вже навіть навчився їздити, але із солідарності погодився іти разом з дідом. Сам не знаю чому, проте раптом захотілось пройти з дідом всю оту некоротку путь до Острова, бо то чи не найвіддаленіше озеро на нашому лузі. І хоча я розумію, що то буде непроста штука – подолати пішки таку відстань, але з дідом мені цікаво, і, знову ж таки, примара щуки не дає мені спокою, то нехай вже буде й Острів. Нове завжди цікаве: який він, той Острів?
Вийшовши з двору, ми йдемо зовсім не в тому напрямку, в якому зазвичай я звик їздити на луг із батьком. Ми пішли в протилежному – по нашій вулиці до аеродрому, прямо в поле. Дивно...
Дід з довгими ліщиновими вудками на плечі, такими довгими, що вони вищі навіть від дротів на стовпах, із шкіряною рибальською сумкою через плече, неначе в американського трапера, яку він сам собі й пошив, не пожалівши на таке діло добрячого шматка ніжного та тонкого телячого опойка, з черв’яничкою у лівій руці, зробленою з високої консервної банки ще й з дужкою, неначе у відерця, і я зі своїми двома, набагато коротшими, березовими вудками та полотняною рибальською торбиною, в котрій і мої харчі, і наживки, – ми простуємо собі на захід, а низеньке ще вранішнє сонечко вже помалу гріє нам спини і довгі наші тіні лежать попереду нас на дорозі, немов вказують нам шлях. Дійшовши полем майже до риботинської ферми, звертаємо праворуч, переходимо кілька вулиць і опиняємось на лузі, де мені ще не доводилось бувати.
Ми бредемо мимо озер та озерець, повних гусячих виводків, бредемо, не поспішаючи, вузенькими луговими стежками до улюбленого дідового озера. Роса на високій траві по обидва боки від стежки мочить нам одяг мало не до пояса, вода вже аж хлюпає у моїх черевиках, та то все пусте, коли ти йдеш зі своїм дідом погожого літнього ранку серед неозорого зеленого лугу і краєвиди змінюються перед твоїми очима поволі, не так швидко, як це буває, коли їдеш з батьком на веломоторі, і можна все роздивитись, навіть зупинитись, коли трапляється щось вельми цікаве. Ні, не жалкую я, що пішов із дідом пішки: що ті дві години пішої мандрівки, коли навколо така краса, взуття, хоч і мокре, але якраз по нозі, ноша посильна, а дід знає про луг стільки цікавого!
– Оце ось тимофіївка – показує дід на траву, вершечок якої схожий на малесенький рогіз.
– А це тонконіг, а ось тобі і лисохвіст...
„–Ти ба, лисохвіст! А й справді, верх стебла – неначе лисячий хвіст. Ну це ж треба було так назвати... ”, – дивуюся я.
... – а це грястиця – дід знає назву кожної травинки.
– Діду, а це що таке білим цвіте?
– Це дягиль, а це ось мишачий горошок.
– А це ось буркун, – я теж демонструю свої знання лугу – батько казав, що з нього мед найкращий.
Острів відкривається нам відразу, варто лише було нам піднятись із чергового видолинка: серед квітучого лугу, у високих, але похилих і без єдиного деревця чи кущика, берегах лежить, формою подібне до кільця ковбаси, широке, завширшки майже як Десна, озеро, поросле біля берегів лататтям із білими та жовтими лілеями. Понад водою береги вкриті густенною і високою, в мій зріст, травою.
– Де ж тут ловити? – в моєму запитанні і здивування, і майже розпач.
Та дід заспокійливо кладе мені на плече свою руку:
– А он перейдемо на той берег, там на пісочку і будемо ловити.
Дійсно, звідси, згори, нам добре видно місцину на протилежному березі: чисту, без латаття, – якраз там, де озеро робить найкрутіший поворот.
Протилежний берег виглядає неначе острів всередині зігнутого продовгуватим кільцем ковбаси, озера. Ми рушаємо наліво, в обхід, і йдемо понад озером ще довгенько, аж до самої Десни, котра, виявляється, сполучається з Островом протокою. Лише тут, біля хатини бакенщика, де росте кілька берізок, по вогкому, не висохлому до ладу перешийку, ми потрапляємо всередину озерного кільця. Тепер ми мусимо повертати та йти в тому напрямку, звідки щойно прийшли, але вже з іншого боку озера. Здається, ніхто крім нас ще не толочив цієї височенної трави і ми, плутаючись ногами в довгих стеблах мишачого горошку та буркуна, котрий саме зацвів білими та жовтими китицями, остаточно забрьохавшись росою, яка, незважаючи на те, що сонце піднялось вже доволі високо, насподі трави так і не просохла, бредемо до заповітного дідового місця.
Аж ось знову постає перед нами вода: чисте від латаття озерне плесо з піщаним дном і раптом сіра тінь біжить по воді від берега на глибину, відкриваючи жовтий пісочок. Я з подивом дивлюсь на небо – жодної хмаринки... Звідки ж та тінь?
„Та невже ж то риба була? Невже це її тут стільки, що собою вона і дно затуляє? – осяяла мене здогадка. – Це ж вона відійшла від берега, побачивши нас. Оце так! ”. Такого я не те, що ніколи не бачив, навіть собі уявити не міг.
– Це вони, – з величезним задоволенням від такого ефекту проказує дід, – бобирі! Зараз навтішаємося, відведу нарешті душу! – і сівши на травичку біля самої води, він починає лаштувати свої вудки. За кілька метрів правіше мощусь і я, з цікавістю спостерігаючи за дідом: що ж він робитиме?
Розмотавши першу свою довжелезну вудку, дід кладе її на берег; не поспішаючи розмотує другу, чіпляє на її гачок черв’яка, закидає і щойно він береться чіпляти другого черв’яка, як продовгуватий, із соснової кори зроблений поплавець закинутої вудки йде під воду.
– Клює! – показую я рукою.
Дід без особливого поспіху відкладає вбік гачка із уже почепленою наживкою, підсікає, і за мить зеленкувато-сірий бобир з розчепіреними зябрами, настовбурченими у всі боки колючими плавцями та загнутим на бік хвостом вилітає з води і приземлюється біля діда. Не звертаючи на нього ніякої уваги, дід спочатку закидає другу вудку, а потім вже швиденько знімає з гачка бобиря, кладе до своєї шкіряної сумки і навіть не дивлячись вперед, на свій поплавець на воді, підсікає. Другий бобир тут же застрибав біля діда на травичці. За якусь хвилину картина повторюється і ще два йоржі потрапляють до дідової сумки.
Здивований таким , небаченим мною раніше, успіхом, я й собі закидаю вудки, кладучи їх прямо на воду. Оскільки вони набагато коротші від дідових, то й поплавці мої лягають чи не вдвічі ближче до берега, ніж дідові. Проте, бобирі і в мене беруть так само надійно, як і в діда. Інколи навіть мені доводиться тягнути дві вудки одразу, але часом трапляється й перепочинок.
Зате дід працює мов заведений.
– Хе-хе-хе, от ще один! Ага, і ще один... І ще!
Цікаво мені спостерігати за дідовою втіхою, коли на те видається час.
– Ач, який леванець! Іди-но сюди! – дідовому задоволенню немає меж.
– Бач, трохи прогавив, – он як глибоко гачка проковтнув... А ти, який спритний, ану, давай в торбу!
Йоржі клюють невгаваючи вже добру годину. Одному Богові відомо скільки їх там є, якщо за ними он навіть дна не було видно. Вони клюють і з дна, і в півводи, і в мене вже й рука болить тягати й тягати вудки. Вже й черв’яки наші от-от мають закінчитись, а дід все ніяк не може „відвести свою душу”.
Мені вже й обридла така риболовля і вийнявши обидві вудки, я лише спостерігаю за дідом. Нарешті я відважуюсь:
– Діду, може годі вже? Набридло мені цих бобирів тягати... Що ми з ними робитимемо? Знову баба клястиме їх. Давайте краще на Десну підемо.
(далі буде)
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
