Володя і Надія…
…чекають на городі. Має приїхати знаймий… гнідою кобилою. Надія – червонощока запальна українська жінка у розквіті сил, Володя – сивобородий поміркований чоловік… На всяк випадок прихопили із собою ручний плужок для підгортання картоплі. Володя каже заспокійливо.
- Зара, зара приїде…
- Ага! Приїде тобі… Десь, певнє… зранє вже випив стограм… Ти ж його знаєш – поки не проспиться – не поїде… А! То вже до обіду тра чекати ! Давай, Володю, будем самі, вручну, підгортати…
- Та! Вже тобі горит…
- Во-ло-дя! Час дорогий! Хочеш - я тебе поцілюю!
Як не упирався чоловік, а жінка таки притягнула його до себе, тай поцілувала… Взялися за плужок: Володя тягне, Надія тримає плужок за ручки. Ледве-ледве догорнули до краю.
- Ну видиш – не йде!
- Нічо – нічо. Я тебе ще раз поцілюю…
Потрохи справа наладилась. Два-три рядки тягне Володя, рядок Надя. За кожним рядком цілуються…
- Видиш, а ти щось там казав, - усміхається дружина.
Аж тут нагодилися знайомий з кобилою…
- Видиш, а ти казала, що не приїде.
І от… уже Надія руки в боки - керує на повний голос.
- Вйо, ГнІда!
Кобилі це дуже не сподобалось, ледве дотягнула до краю і зупинилась, як укопана, - темно-коричневою головою мотає, очима блискає і фиркає...
- Вічно ти лізеш не у свою справу, ти ж знаєш, що вона норовиста… кобила! - злиться Володя.
- Нічо-нічо… А ти її поцілюй!
16. 06. 2014 р.
