Дні у Львові чогось тягнулися довго - без хлопця час для мене зупинився на мертвій точці і не хотів зрушити з місця. І всі ці дні я, шукаючи розради, тинялася по львівських вулицях, по закавулках дитинства i юності. Якось подалася і до нашої школи. Не така вона вже тепер: її внутрішнє подвір´я, колись вільно доступне, просвітлене, шумне і веселе, тепер зачинене високою брамою, а вікна на першому поверсі заґратовано. І простору луку, де восени ми дітлахами ганяли попід хмарами з повітряними зміями, а з її крутого схилу взимку з´їжджали на санчатах аж до самого шкільного стадіону, тепер щільно забудовано новою церквою та багатоповерхівками. Як же тут тепер того простору не вистачає! Немає вже отого невловимого відчуття вільності й польоту під високим небом.. І чого це я лише намотую кола і стовбичу під нею? Адже цей чарівний час і колишніх друзів уже не повернути.. Та нехай там вже є, як є, але добре, що побувала на гробах родини і помолилася за рідних, аби хоч їхнім душам на тамтім світі було легше. Бо у самої в голові - вітер, лише протяжний, квилистий осіннійй вітер.. Вже втомилася думати над станом своїх речей. Втомилася від безглуздого безділля. Хотілося вже вирватися з того тупику, в котрий сама себе загнала.
Увечері третього дня, коли я повернулася з чергової безцільної прогулянки, мама перестріла мене на порозі:
- Твій чоловік дзвонив. Видко, запитував, де ти. Але я не все зрозуміла чеською. Ти що, йому нічого про себе не сказала? Ти втекла?! - і її очі округлилися.
- А ви дивуєтеся, мамо? Адже ж натякнув, що можу забиратися під всi три чорти! - відповіла я, знімаючи промокле пальто.
- І не думай! І де тебе знову носило, що вся он геть змокла? Негайно подзвони чоловікові! Адже людина чекає, переживає.. А я кави поки зроблю. - розвернулася і попрямувала рішуче в кухню. Мамин тон не стримав жодного заперечення. Тож таки довелося ввімкнути мобільник - і на мене посипалося безліч СМС від чоловіка, бо від хлопця не могло бути жодного, оскільки я від самого початку нашого зустрічання остерігалася спілкування з ним по телефону чи е-мейлу. Характер тих прилетілих есемесок був різний: від гнівних і загрозливих на початку аж до кількох останніх вже у м´якшому тоні. Нíкуди діватися, бо хоч-не-хоч, а подзвонити чоловіку таки треба. Набрала боязко номер.
- Алло? Ти де? - почулося у слухавці.
- У мами, у Львові.. - тихо відповіла я.
- Я так і думав.. - чую видих, мабуть, йому полегшало. - Ти, того.. - (мені здалося, чи насправді зам´явся?) - Повертайся..
- Я ще не можу.. - монотонно відповідала я.
- Я не кажу відразу. Побудь у мами скільки хочеш.. подумай і.. повертайся. Нам треба поговорити. - його голос, здалося, був засмученим, проте впевненим.
- Вибач, але я зараз не маю жодного бажання говорити з тобою про це.. - таким же тоном відповіла я. - Ще тут побуду деякий час, але не знаю ще скільки..
Через кілька секунд мовчання промовив:
- Добре.. Але ж приїдеш, чи не так? - чую в його голосі обнадійливі нотки. - Я тебе не турбуватиму, але коли надумаєшся повернутися, даси мені знати, добре?
- Угу.. - потягла я носом і вимкнула телефон.
- Нy?! І що?! - зазирнула мама з кухні. - Ходи на кухню, кава вже готова. Тo ж як, повернешся? - не вгамовувалася.
- Ну, так, у Прагу все рівно мушу.. Але чи до нього.. - говорила я, похнюпивши голову.
- Кажу, дитино, не роби дурниць! Вам все рівно треба буде розібратися між собою. Слухай, в мене є ідея! Давай-но я завтра з´їжджу до ворожки-цілительки - а мо´, вона підкаже? Бо, може, тобі "пороблено"? Може, треба вроки зняти? Всяка же нечисть до людини може вчіпитися! А вона відмолить, "відробить" - і тобі і нам усім полегшає!
- Мамо! - отут вже підняла голову я, - Жодних ворожок, побійтеся Бога! Вже мені були колись "надопомагалися" - пригадуєте?
- Ну, і що з цього була неправда? Хіба не напророчила тобі, що будеш жити дуже далеко звідси? А я ще й у церкву сходжу.. - благальними очима дивилася на мене мама.
- Нізащо! - відсікла я. - Про ворожок навіть чути не хочу! Та й ніхто мені нічого "не поробив!" Зрозумійте, мамо - це моя, суто моя халепа! І мені самій вирішувати! - і я взялася голосно мішати каву в горняті. - З чоловіком все рівно мушу говорити.. - вже додала м´якше. - Aле з хлопцем.. Як мені бути з ним? - і тут я відчула стиск у грудях. - Ні, мамо, я таки хочу бути з ним! І я вже завтра повертаюся у Прагу! До хлопця! Так! - нарешті, перестала калатати ложечкою.
- Здуріла! - мама сплеснула в долоні. - А що чоловік?! Коли подзвонить, що я йому скажу? Ні-ні, брехати я йому через тебе не буду! Якщо хочеш - їдь! Але не примушуй свою маму тебе крити! Розбирайся тоді сама зі всім. Я ж лише помолюся, аби до тебе повернувся здоровий глузд.. - вже зрезигновано зітхнула.
- Не переживайте, мамо, все буде добре. - і, не зволікаючи ні хвилини, я миттєво знову набрала номер чоловіка і повідомила йому, знову збрехавши, що повернуся у Прагу на початку наступного тижня. Погодився. На цьому і домовилися.
- Він вже вам не подзвонить. І брехати йому вам через мене не прийдеться. А в мене буде у запасі три дні - і всі ці три дні я буду в Празі з хлопцем! І ніхто мені в цьому не завадить! - вже остаточно вирішила я, і, залишивши ошелешену маму в кухні, пішла у вітальню cпакувати речі і замовити по телефону квиток на найближчий рейс у Прагу.
Знову не сплю цілу ніч: перед очима - тільки хлопець. I бачиться він мені так реально, ніби був поруч - наче справжня, жива голограма.. Боже, як я вже за ним скучила! Як знову хочеться впасти в його обійми! Лиш би пережити ще цю довгу дорогу!
Під час прощання з мамою я пообіцяла їй, що якнайшвидше повідомлю про своє рішення. Вона натомість пообіцяла мені, що викине з голови "ці штучки" з ворожкою. Всю дорогу я то засинала, то прокидалася, здригаючися, як від ям на дорозі, тaк від пекучих думок про те, що менe чекає в Празі.. Ні, про чоловіка тоді я не думала, бо до зустрічі з ним у мене було ще цілих три дні, але от про хлопця.. Яким він буде, коли зустрінемося? Чи побачу ще його взагалі? Серце стискалося від шаленої думки, що, може, вже не стрінемося ніколи.. О, швидше би той автобус їхав! Щохвилинно мене обливало зимним припливом панічного страху - весь час здавалося, що до ранку, коли наш автобуc мав прибути в Прагу, захлинуся від хвилювань..
35.
Ось вже й світає.. І чесько-польський кордон вже давно за нами. Ще якихось півгодини - і будемо в Празі.. А душа - навиворіт! Ось вже завертаємо на вокзал.. Он вже люди виходять і починають витягати валізи з багажників. І я вийшла. Остання. Перон опустів: люди хутко порозбігалися, на більшість з них уже чекали родичі та знайомі, які порозбирали приїжджих по авто.
- Прошу пані, забирайте й ви свої речі! - звернувся до мене водій автобуса і витягнув мою валізу з багажника.
- Дякую! - промовила я і коли вже хотіла взяти від шофера свою ношу, чиясь дужа рука перехопила її. „Злодій!“ - майнуло в голові і я підвела налякані очі вгору - аж глип! Переді мною хлопець.. І - бачу - заколивалися волошкові поля в синяві його очей, загойдалися темні колосочки його чуприни на вітрі..
- Ти!!! - лише вихопилося з моїх грудей - оця несподівана з´ява - як єдиний сонячний промінчик літа посеред осінньої сльоти.
Хлопець обережно поставив валізу на землю, розвів широко руки і притиснув мене до своїх міцних, широких грудей. А серце його як калатає, як калатає! Поцілував - довго і пристрасно.. "Ні-Ні! Не так вже й зле на тому світі!“ - гуло в моїй голові від радісного подиву, - "Як він мене тут знайшов? Як про це взнав?!"
- Я чекав на тебе. Коли ти зникла, я чомусь подумав, що ти могла поїхати додому. А позавчора я подався у кіосок. Натрапив там на твого чоловіка. Його розмова з власником кіоска, яку я підслухав, підтвердила мій здогад. Потім я поглянув на рейси зі Львова. Ходжу тебе вичікувати на вокзал вже другий день. Я відчував, що ти повернешся скоро..
- Але ж.. - щойно хотіла я щось додати, як хлопець мене перебив:
- Що тепер? А тепер валізи в руки і курс - додому!
Я знову глипнула на нього.
- До нашого дому! - усміхнувся він, сяйнувши білосніжними зубами. - І ніяких зеперечень! – i хутко підхопив мої речі, рішyчим кроком попрямував у метро. Я ж, звісно, за ним. Його бадьора хода і синя розстібнута джинсова курточка, яка йому неабияк личила, вмить розвіяли мої страхи і сумніви.
36.
У ніздрях залоскотало фарбами - все-таки затишно тут, у цій маленькій квартирці. Принаймні, вперше тут почуватимуся не лише як гостя. Хоча б на три дні.. або довше? Я знову почала розглядати картини - неможливо було не дивитися на них, самі притягали і втягували у дивні краї за рамками. Ці його квіти на полотнах - екзотичні орхідеї, олеандри та наші, рідні польові, лучні, лісові - скільки ніжності потрібно вкласти у кожний порух, кожний трем пензля, аби вони засяяли, заіскрилися росою, аби затремтіли їхні пелюсточки під час весняного леготу, стали живими..
- Подобається? - запитав хлопець. - Маю величезне бажання намалювати одну квітку.. - підійшов до мене і обхопив мене руками за стан. - Я вже давно хотів..
- І коли почнеш? - зацікавило мене.
- Сьогодні ввечері. - відповів, притуляючися устами до моїх очей.
- Чому аж ввечері? Можна ж розпочати негайно! Не буду тобі заважати - буду тихенько, наче мишка, слідкувати за твоєю роботою. Он залізу собі там у куточок..
- Ти справді цього хочеш? - зиркнув на мене загадково.
- Хочу-хочу! - заплескала в долоні я.
- Тоді начувайся! - усміхнyвся хитрувато і я побачила, як його зіниці розширилися. - Я зможу! Але чи ти зможеш витримати години цієї напруженої праці?
- Ясно, що так! Ну, якщо ти мене, звісно, не розігруєш.. - невпевнено задивилася в його обличчя.
- Своїм способом це можна назвати грою. Але.. А давай спершу поснідаємо і ти трішки собі відпочинеш з дороги? Зараз приготую постіль.
- Добре. Але пообіцяй мені, що гра „коштуватиме свіч“! - підморгнула я йому і ми пішли в кухню снідати.
Після сніданку я розпакувала деякі речі і пірнула у ванну. Дуже хотілося спати, але ж не спатиму тепер! От прийму свіжу купіль - і сон та втому як рукою зніме.
Коли я вийшла з ванни, то застала хлопця вже в "робочому"- у фартусі, вимазаному від фарб та накинутому поверх оголенего до пояса тіла. Хлопець саме розмішував фарби на палітрі. Лише тепер зауважила, що вікна були заслонені важкими світлонепропускними шторами, а на столі і по всій кімнаті було запаленo свічі.
- Для цього мені потрібне інше світло, не денне.. - промовив хлопець, підходячи до мене і ховаючи щось за спиною.
- Що це там у тебе, а-ну покажи! - від цікавості моє серце підстрибнуло.
- Гра розпочинається.. - усміхався лукаво. - І ти мені не перечитимеш, ОК? - прошепотів мені у саме вухо. Його очі мені знову нагадали лисицю. Я, заінтригована, кивнула на знак згоди. Хлопець поклав свої руки мені на рамена і легенько обернув мене спиною до себе.
- А тепер закрий очі! - наказав.
Я відчула, як на мої заплющені вічі пристає щось шорстке і пружне - ось воно вже легко стискає мою голову і закріпляється на потилиці.
- Навіщо мені зав´язуєш очі? - трішки перелякано запитала я.
- Помовч! - наполягав напівшепотом. - Так треба! - і відчула, як його пальці поступово звільняють мене від одягу, що з тихим шарудінням опадав на підлогу.. І вже тоді, коли на мені не залишилося нічого, промовив, - А тепер! - і він вхопив мене за руку і повів у бік, якщо правильно вгадую, до ліжка. - Тепер приляж і лежи рівно, не рухайся, добре?
І я справді намацала ліжко, на його прохання я лягла і випросталася.
- Що ж тепер? Що ти задумав? - хвилювання почало розливатися по тілі гарячими хвилями, моє дихання ставало важчим, у грудях шалено билося серце. Але на моє запитання ніхто не відповів.. Якийсь час я отак лежала назнак, боялася навіть поворухнутися. І мені чомусь здалося, що я в кімнаті одна. Чую лише прохолодне віяння, як огортає моє тіло. Звідки воно? Невже з кухні - зробив протяг? Але ж ні, то не протяг. Невже ввімкнув вітряний вентилятор? Але ж не чую жодного характерного звуку. То що ж це таке?
- Лежи спокійно.. спокійно.. - аж десь у самих мізках почула лагідний, заспокійливий, гіпнотизуючий голос. - Дихай повільно, глибоко! Лежи спокійно.. покійно.. Так.. добре.. все добре.. і зглибока дихай! - і я відчула, як звільняється моє тіло від напруги, легшає - щось мене колише-заколисує i наче тягне, тягне дедалі вниз.. Bідчуваю пахощі літнього лісу і різнотрав´я лук.. Інтенсивні, запаморочливі духмяні пахощі - і я ніби провалююся у м´який-прем´який мох..
- Так, все робиш правильно і ти вже майже готова! - промовляв-проспівував цей казковий голос аж десь усередині мене і від цього моє нутро хвилювалося, як морський прибій. З кожним подальшим подихом я падала все глибше і глибше, всередині мого живота щось шалено залоскотiло - і я, здається, почала звиватися, наче гадюка.
- Спокійно..спокійно - повторював голос - і мої повіки таки обважніли і я, здається, зовсім провалилася у м´яку лісову яму з моху і листя..
.. Скільки отак пролежала, не можу пригадати, але коли розплющила очі, пов´язки вже не було. Уздріла хлопцеве обличчя, як схиляється наді мною - воно було серйозним, сконцентрованим. А очі з вузькими зіницями зосереджено вдивляються кудись в одну точку на моєму тілі - здавалося, хлопець взагалі не зважає, що я вже прокинулася.. Раптом відчула легенький лоскіт десь зліва на персах, мій погляд ковзнув туди - і я не впізнала свого тіла. А юначі руки стaранно виводили пензлем, що холодив шкіру і ніжно її лоскотав, якісь чудні візерунки..
- Це називається „боді-арт“. - вимовив, навіть не поглянувши мені в очі. - Pоботy вже майже завершено.
- Тож я сама стала твоєю картиною? - здивовано вдивлялася у його чи то відсторонений, чи то справді по-хижому сконцентрований погляд - важко було відчитати з його холодного, аж байдужого обличчя якісь емоції. Мене це насторожило. Ta водночас зауважила, що ці студені і мокрі доторки пензля та ще оце хлопцеве незрушно спокійне лице мене неабияк збуджують.. Дихання юнака було рівним, зосередженим, проте моє знову почастішало, груди важко здіймалися і.. аж до пекучого болю в серці я шалено забажала хлопця, забажала доторків його гарячих рук і палких цілунків.. Але він лише притиснув вказівника до своїх губ у знак, аби я помовчала, і далі малював, не зважаючи на мій шал, розписував моє тіло, наче писанку. Цікаво, що ж це він на мені намалював? Через якусь мить видихнув:
- Готово, Ваша Величносте! Можете підійнятися! - і подав мені свою заляпану фарбами руку. Я встала.
- Невже я заснула і ти мене всю розмалював? - не вірила своїм очам. - Але ж я лежала лише на спині.
- І лежала, і стояла, і сиділа.. - нарешті усміхнувся, бризнувши темною синню очей.
- То ти що, мене справді загіпнотизував?! - вжaхнулася я від думки, як легко можна маніпулювати людиною, яка геть нічого не пам´ятає з такого сну..
- Так треба було. Бо ти би не витримала отак декілька годин мені позувати. А ти мені була потрібна у спокійному, вільному, майже левітаційному стані. Тож ходімо до дзеркала? Чи тобі не цікаво? - і взяв мене за кінчики пальців і урочисто повів до великого дзеркала в передпокої.
Величезне свічадо, що ледь-ледь палахкотіло у напівтемряві від блиску свіч, поступово вихоплювало зі сутінків обриси мого тіла, затим обличчя. Бачу - лише мої очі блищать, решта ж тіла і все моє обличчя вкрите візерунками квітів - он змієподібними зигзагами в´ються зелені листочки, серед їхнього спіральовитого хитросплетіння розквітають пyп´янки білих водяних лілей та барвінку.. Аж дух перехопило від цього неймовірного видовища.
- Ти ж на мені намалював лілеї і барвінок! Мої улюблені! - захоплено розглядала я ці чудернацькі квіти на своїй шкірі.
- Так, лілеї - бо це символ краси Землі та Води, водяної німфи, а барвінок - символ Kохання. І тепер ти - справжня Русалка, - тихо вимовив хлопець, який стояв позаду мене у тіні. Зняв зі себе фартуха, оголивши свою мускулясту статуру. Одним помахом розпустив моє волосся зі зав´язаного вузлика, що впало довгими пасмами на мої дико помальовані плечі і груди, втиснув у мою руку келих вина і простягнув до дзеркала гроно зеленого винограду. - Поглянь, чи не нагадує тобі ця картина щось?
Я задивилася у наше відображення. Я - попереду, як якась мавка, усе моє тіло вкрите лісовими квітами, а хлопець - за мною - однією рукою ніжно обіймає мене за плечі, а другою простягає чи то мені, чи то моєму відображенню виноград.. "Але ж це.." - і я захлинулася у здогаді..
- Тепер ти - царівна лісу, русалка, німфа, богиня Діана, а я - твій Бахус, Діоніс - лісовий дух, повелитель сатирів. Щось як на тій картині в галереї, пригадуєш? І я знову повторю запитання: як ти гадаєш, чи спокуситься тепер Діана на дари Бахуса?
- У тебе своєрідний гумор, хлопчику.. - відповіла я, знітившися. - До загального образу тут ще бракує божка Амура..
- А ти впевнена, що його тут немає? - усміхнувся хлопець, відгортяючи прядку мого волосся з плеча. Нахилився і припав до нього вустами. - А що наші серця? - і знову мене поцілував..
..Коли ми вже лежали на підлозі на килимі, розхристані і щасливо-втомлені, промовив:
- Я дуже щасливий, що ти тут зараз зі мною. Навіть бачу, як незабаром у тебе поросте животик.. І я буду гладити його, вслухатися у порухи всередині.. а ще через якийсь час отут перед нами буде усміхатися нам наше маля..
- Ой! - вигукнула я і припіднялася. Затулила обличчя руками. - Не кажи такого! Ніколи! Чуєш?! Не можна ж отак знущатися над жінкою! Прямо сиплеш мені сіль на відкриту рану!
- А що тут неправда? - здивувався хлопець і також припіднявся. - Ти цього не бажаєш? Ні? Щось сталося? Хіба ми не будемо разом?! Ти ще не вирішила?! - і його очі дикувато спалахнули.
- Ні, ще не вирішила! І я ще нічого не знаю! Вибач! Вибач менi!!! Я ще не розібралася до кінця. Але прошу тебе, про діток зараз помовч, добре? - і я встала і зі сльозами зачинилася у ванній, аби змити зі себе вже порозмазувані фарби - цей штучний витвір мистецтва і всі свої казкові, неправдоподібні марення..
