Зверхньо посміхнувся Тимофій. Та це він не встоїть проти любові? Подумаєш, втекла жінка. Кохана жінка. То й що? Та провались вона пропадом. Ось замкне Тимофій на замок своє серце, загратує душу, щоб жолен спогад її не потривожив - і навіть пальцем не поворухне, аби відшукати пропажу. І хай там діти, хай там любов, хай там хоч золото іскрометне - байдуже те йому, ні до чого, мов і не існувало ніколи ні в житті, ні в свті. Наварить собі вечірком після роботи борщу, попорає поросят, почитає книгу та й спати. Вранці на роботу, а там ще городу треба раду дати. Турботи, турботи - які вони потрібні людині. За ними, як за стіною, все забуваєш, усе мохом обростає, все тоне в глибоких озерах забуття, ховається десь аж на дні, до якого з часом жодним підводним човном спогадів не дістати.
Місяць Тимофій холостякує.
- Мені аж розвиднилось, - хвалиться матері.
- Слава Богу, - радіє мати. - Гляди, і гідну себе людину підшукаєш, щоб матір на старості потішити.
- Може, й підшукаю, - веселиться Тимофій та вечірком іноді й заходиться мріяти, як поряд нього теплим клубочком спить його єдина, вимріяна, кохана.
Спить, розметавши по подушці коси, розкидавши руки, злегка припіднімаючи при диханні квітуючі перса. Округлі, звабливі перса, увінчані тими лоскітливими принадними горбиками, які Тимофій так полюбляв виціловувати у Валенти... А-а, хай йому грець, цим мріям, треба спати.
Якогось дня передали Тимофієві в контору, що в нього в хаті, бачили у вікно, порається якась жінка. Порадили поспішити, бо на днях бачили в селі циганок, а це, може, й знову принесла їх нечиста.
"Валя повернулася!" - гупнуло щось Тимофієві в голову.
Помчав додому. По дорозі підбирав слова для висловлення свого гніву й обурення. Не знайшовши потрібних слів, заскочив у сільмаг, купив нового замка, аби з перших днів дружина відчула, що після вчинених нею вибриків контроль за її поведінкою не тільки не ослабне, а навпаки, посилиться.
На Тимофія наскочило якесь собача. Залящало, задзявкало, мов навіжене.
- Рябко, втри носа і не гавкай! - весело підморгнув Тимофій собачаті, якого зазвичай завжди боляче буцав ногою.
Підійшовши до хати, відразу звернув увагу на чисто підметений ганок, на простелену в сінях доріжку.
Зупинився перед дверима в хату. Усміхнувся, а тоді набурмосився, звів сердито на переніссі брови, набрав повні легені повітря, щоб гаркнути щосили при нагоді: "Що, сучко, начухалася вже?!", і відкрив двері.
Серед хати стояла, витираючи люстру від пилу, Орися.
Тимофій отетерів. Він навіть не встиг змінити заготовленого з сіней першого свого речення, тож і бухнув ним Орисі межи очі:
- Що, сучко, начухалася вже?
- Та відкрито у тебе було, - почервоніла від Тимофієвого звернення Орися, - і такий розгардіяш у хаті. Дай, думаю, допоможу одинакові хоч лад у хаті навести, бо вже забігався, що й житла закрити ніколи, не повісить же він мене за це.
І, мов молоденька кізка, жваво сплигнула зі стільця, щосили хитнувши відвислими грудьми.
Тимофій закурив цигарку. Це що за мана? Що це за прибирання в його хаті? Чи не влаштовує підстаркувата дурепа Орися прелюдію до сватання? Чи думає потішити молодим одинаком своє здичавіле вдовине тіло? Хоче, щоб його, Тимофієві, молодечі губи пестили оті відвислі перса, що розпливаються, певно, по грудях, як незугарні паляниці? А хай йому грець, то за кого ж це його, Тимофія Добровольського, мають? Чи не за голодного вовка, що радий поласувати на безриб'ї тухлою кониною?
Ні, в таких боях треба відразу йти на перемогу, треба бика не те що за роги брати, а бити обухом по лобі, бити так, щоб він тікав від тебе, забачивши за версту, за дві версти, за десяток верст.
- То ти, Орисю, - пішов Тимофій у бій, - прибрала, значить, мені в хаті?
- Та трохи, - ніяковіла Орися.
- А постіль перестелила? - поцікавився Тимофій.
- Та думала, але... - опустила Орися очі додолу.
- А в лазню ти ходила?
- Навіщо ж це?
- Ну як навіщо? Чи ти думаєш, що я такий бугай, що будь-яку, навіть таку смердючу, як ти, корову буду обслуговувати?
- Тимофію...
- Мовчати! - вереснув. - Мовчати і геть, суко паскудна! Геть!
Пожбурив ув Орисю якимось віником, дав запотиличника.
- Це що таке? - кричав. - Ще не вистачало, щоб мені люди старими бабами дорікали?!
Орися мчала подвір'ям, мов навіжена, тільки її відвислі груди підлітали, неначе ті лантухи на возі, що летить за знавіснілим конем по бездоріжжю.
- Цицьок не погуби, розігналася! - сердито кинув Тимофій навздогін Орисі і зло хряснув дверима.
Сів на стілець і важко обвів поглядом порожню і мовчазну хату. Згадав дітей. Щось кольнуло під серцем. Подумав, що не на тому фронті бореться він з любов'ю. Йому б боротися там, де любов іде геть і її, як кажуть, не повернеш, а він бореться там, де проти неї треба встояти, аби не прийшла. А вже пізно стояти на шляху любові. Вона з'явилася он скільки років тому, дітей йому вже дала. Проти чого ж стояти? За два місяці довів собі і людям, що може будь-коли любові позбутися, на Валю з високої гори начхавши? Довів. Деяких, як от Орисю, вже навіть переконав у невідворотності подій, дав надію на здійснення власних намірів по облаштуванню Тимофієвого життя. Є, значить, сила волі, є прагнення до перемоги, діє наука перемагати, треба лишень бої на інший фронт перенести. Треба відшукати Валю з дітьми, нокаутувати ріденького геодезистика і повернути зникаючу за горизонтом любов. Інакше оцю безглузду самотину серед прибраної підстаркуватою вдовою хати можна кваліфікувати, як панічний відступ у боях за любов і свою сім'ю.
Але ж Валя зрадила. Чи не є страхом перед самотою намагання знову зійтися з дружиною, пробачивши їй підступність, зраду, зневагу до тієї ж самої любові? Чи не є це відступом у боротьбі за чистоту колишньої любові, відступом у борні за любов, яку так нахабно затоптали в багно зради?
Дивні фронти у любові. Ідеш у наступ на одному, відступаєш на іншому, повернеш багнети в протилежний бік, а тебе вже супротивник у потилицю пхає-випихає із зайнятих позицій на попередньому фронті. Де набратися війська на два фронти відразу? Де набратися мудрості звоювати любов не числом, а вмінням? Як любов зберегти і себе не зганьбити? Як любові в раби не потрапити і водночас коханням палати, як зоря в небі? Як Валю повернути і не простити? Як її не простити і любити водночас? Як жіночу любов повернути назад, але й ганчіркою під ноги не впасти? Як жінку в залізних обіймах тримати, тримати до хрускоту в кістках, а вона щоб тими обіймами марила, мов найбільшим щастям на світі?
Думай, Тимофію, думай. Ти ж бо знавець науки перемагати.
А що там думати. Два місяці без Валі просидів, значить, і вічність просидів би. В цьому плані, отже, перемога остаточна і переконлива. Тепер повернути треба Валю - це ясно, як Божий день. І Тимофій її поверне. Інакше він не був би Тимофієм Добровольським.
Пішов у сільраду, викопав адресу тієї фірми, що приїжджала в село виконувати топографічні роботи. Зібрався на Київ.
- Отакої, - мовила розчаровано, дізнавшись про синові наміри, мати, - знову по помиї.
- Тьху! - вкотре сплюнув батько.
- Як помиритесь, пляшку принесеш, - висловив свої побажання тесть.
- Соромився б так принижуватись, - дзеленькотіла поміж людьми Орися.
Не слухав нікого й нічого. Лаштувався до перемоги.
А ось і Київ. І жадана фірма. Й адреса ріденького геодезистика в руках. І під'їзд будинку, де мешкає супротивник, а з ним і рідні діти, і клята зрадлива Валентина.
А ось по алеї до будинку плентається і сам геодезистик. Біля нього - Валя.
Скипів. Така молодиця, така сила біля цього нікчемного, хирлявого патичка. Сором дивитися. Сором за себе, за дітей, за дружину свою сором, що дозволила квітуючі перса м'яти отим довгим, блідим, сухим, як сірники, кістлявим пальцям зобидженого долею і здоров'ям геодезистика.
- То будьмо здорові, жінко, - привітався, переборюючи злість і сором, Тимофій.
Вжахнулася.
- Вбивати приїхав, чи що? - перепитала побілілими вустами.
Закортіло тих уст, закортіло до своєї жінки в обійми, в цілунки, просто в ліжко до неї закортіло.
Але мусив тримати марку, бо в боях за перемогу передчасний, як і запізнілий, наступ рівнозначний поразці.
- Вбивати не буду, - мовив, - а додому тобі вже пора. Погуляла, поторохтіла кістками оцього хлюпика, - не втримався від грубощів на адресу геодезистика, - і буде, пора додому.
- Ви тут ніхто, щоб розпоряджатися, - втрутився геодезистик.
Тимофій втратив дар мови. Він просто врізав, що сили мав, геодезистику в лоб, аж той позбувся тями і втратив здатність не тільки плести дурниці на зразок сказаного перед цим, а взагалі вести будь-яку розмову.
Тимофій ще хотів схилитися над геодезистиком і чи вже добити його здоров'я до ручки, чи хоч познущатися над безсилим тілом, але на заваді стала Валентина.
- Не смій! - палали її очі.
І Тимофій злякався тих очей. Він побачив у них ненависть, зневагу, зверхність, злість, усе, що завгодно, але не побачив ні крихти любові до себе. Ні крихти.
Відступив. Розтанув у сутінках вечірнього Києва. І чи не вперше за доросле життя витер з очей сльози.
Забрів у якийсь сквер, сів на лавку.
"Ось тобі й наука перемагати, - гірко думав. - А тут, тут як перемогти? Правду казав той учитель - непереможна любов. Непереможна. Жодній силі вона непідвладна. Бо серце, мов смалець, розтає лишень від доброти."
Схопився з місця, зрадів своїй здогадці.
- Ні, Валю, - крикнув, - ти повернешся до мене! Заради дітей повернешся. Не силою, так любов'ю візьму! Проти всього встоїть любов, лишень проти любові не встоїть! Лишень проти любові - ні!
Якась молодичка, що проходила неподалік, злякалась Тимофієвих криків, відступила вбік, але Тимофій її наздогнав і, не зважаючи на всілякі пручання, поцілував у щоку.
- Проти любові любов не встоїть, - розтлумачив молодичці. - Плекаймо любов, і нам воздасться.
І, облишивши напівмертву від переляку молодичку, помчав містом. Забіг у гастроном, купив пляшку горілки, закусь, добрався до потрібної квартири, натиснув кнопку дзвінка.
- Хто там? - впізнав з-за дверей голос Соні, старшої своєї дочки.
- Це я, тато твій, - не вимовив, видихнув.
- Мамо, тато приїхав! - подзвеніло, подзеленькотіло коридором у квартирі.
- Чого тобі? - почулося з-за дверей сердите Валине.
- Пусти, я більше не буду битися, - попросився, мов школяр.
- Ні, - отримав відповідь.
Але в коридорі дзвеніло, лунало, лилося в душу, в серце, у все єство лилося:
- Мамо, відкривай, тато приїхав!
І двері відкрилися. Спершу на довжину ланцюжка.
- Але попереджую, будеш буянити, викличу міліцію, - застерегла Валя.
(Продовження буде).
