Пасіка.
Вузенька і така рівна, немов хтось зумисне тут просіку зробив, прогалина в хащі верболозу протягнулась метрів на п’ятдесят з півночі на південь. Вона майже непомітна з лугового простору Рокочівщини, від деснянської кручі, бо на ній хіба що дві підводи розминуться, проте, по обидва її боки рівненькими рядками попід самими кущами вишикувались кілька десятків вуликів, поставлених на вбиті в землю рівненькі круглі вербові кілочки. Посередині західної шеренги, дверима та затягненим тоненькою металевою сіткою віконцем на схід, стоїть, неначе іграшкова, маленька хатка, зроблена з пофарбованої в зелений колір фанери. Як відчинити її легенькі дверцята, то видно, що всередині по трьох вільних сторонах хатинки до стін прикріплені неширокі, зроблені з шалівки, топчани, вкриті солом’яними матами і призначені для відпочинку господарів пасіки. Ніякої підлоги в хатинці немає, бо стоїть вона, так само, як і вулики, на дерев’яних кілочках, тільки вони товщі та дужче забиті в землю. По стінах на цвяхах розвішані бджолярські сітки, які пасічники вдягають на голову, аби їх не покусали бджоли; попід топчанами поскладані різні пасічницькі причандали: димарі, що ними обкурюють бджіл, аби їх трохи втихомирити, коли ті починають сердитись за непрошене втручання, ящики для стільників, ножі для вощини, бджолярські стамески, вербовий трухляк для димарів та ще бозна які знаряддя, що можуть знадобитися пасічникові у його роботі.
На пасіці стоїть одноманітний тихий гул від сотень бджіл, що снують у повітрі коричневими цяточками: одні розлітаються на всі боки від рідних вуликів, інші, навпаки, звідусіль повертаються до них із взятком.
Пахне медом, воском, прополісом, бджолами і запах цей, важкий, в’язкий, під літнім сонцем трохи навіть задушливий, одразу накриває кожного, хто сюди загляне, втихомирює, заспокоює, уповільнює і рухи, і навіть марноту думок. Саме тому, мабуть, всі ходять на пасіці повільно, не поспішаючи, говорять повагом, голос не підвищують, про роздратованість забувають. Господарі на пасіці – бджоли, суєти вони не люблять, у сім’ях між собою живуть дружно, в мирі та злагоді, невтомно працюючи з раннього ранку до пізнього вечора все своє коротке, нетривале життя, а тому пильно слідкують, аби й поміж людьми біля їх вуликів не було не те, що чвар, а навіть поспіху якого – чи то розмахування руками, чи біганини, чи мови надто голосної та поквапливої.
Через те всі бджолярі ходять чинно, розмовляють неквапно, рухи в них степенні, розмірені, помисли чисті і люди вони всі мирні та розважливі.
Варто лише якій новій людині потрапити сюди, як і на неї сходить оця земна благодать – дух пасіки. І тоді відразу відлітають геть всі її тривоги та печалі, все оте недобре, зле, що псувало останнім часом їй життя, і, здивована вигукне вона рано, чи пізно:
– Ех, і добре ж у вас на пасіці, – немов у раю. Я б тут і жив.
Та й справді: літнє сонечко лагідно гріє, освіжаючий вітерець злегка шелестить у верболозі, трудівниці бджоли розмірено, заспокійливо гудуть, працьовито снують у повітрі, вершать одвічну свою працю, нікому не заважаючи, ні в кого нічого не віднімаючи, тим самим даруючи Землі безмежне рослинне царство.
У холодку під вербою, осторонь вуликів, на зеленій траві в очікуванні деснянської юшки точиться неквапна бесіда, світло-сизий колір попелу в багатті віщує гарну днину... „Мир і благоволєніє в чєловєцех!”
Вода в казанку ліниво побулькує, піднімаючи із дна то окунячу голову з білим уже оком, то широкий бік червоного карасика, що попався в Коржовому в жаки дядька Василя. Юшка вже й посолена і перчик вже вкинуто, і лавровий лист, і навіть чарку горілки в неї влито, а аромат..., аромат такий, що мабуть і за версту чути, і мертвого рибалку з того світу підніме.
Коли вже напруга очікування в товаристві досягає критичної межі, дядько Василь повагом, не поспішаючи, знімає з багаття казанок, ставить на чільне місце посеред гурту, щоб кожен зміг до нього дотягнутись, бере свою потемнілу дерев’яну, трохи пощерблену з одного краю, ложку, черпає нею з казанка, дмухає кілька разів, аби остудити і, примружуючи одне око, смачно сьорбає. Потім посмакувавши та витримавши необхідну паузу, прорікає:
– Готова!
Воно то, взагалі, бажано було б, аби юшка хоч трохи настоялась, просвітліла, стала прозорою, Бо коли ця козацька страва вдається чиста, як сльоза – це, перш за все, свідчить про майстерність того, хто юшку варив. А хто б не хотів зажити слави неперевершеного майстра деснянської юшки?
Отож, доки юшка настоюється, з прохолодного мулу Коржового, що сховалось прямісінько за східним рядом вуликів у хащах верболозу, дістається заповітна пляшка оковитої за три шістдесят дві, обмивається чистою водичкою, з неї одним порухом руки майстерно знімається „безкозирка” і дядько Дмитро, – буль-буль-буль, – рівномірно розливає її по гранчастих чарках. На розстеленому по зеленій траві рядні лежить уже всяка страва, завбачливо, з розрахунком на гарну компанію, прихоплена кожним із дому: домашня шинка з поросячого стегна, самотужки, ще навесні, якраз перед Паскою, замочена в розсолі з молодими смородиновими листочками, а потім закіпчена в пічному димарі на вишневих та сливових, для гарного смаку, дровах – вся червонувато-рожева з майже чорною шкоринкою та біло-рожевим прошарком сала під нею, майстерно порізана гострим ножем на скибочки, що світяться наскрізь проти сонця, з апетитним ароматом вишневого димку; підсмажені, а потім ще й добре протушковані, коричневого, знаєте, такого кольору, шматки півня ( хто хоч раз скуштував – не забуде того смаку повік), – в міру і поперчені, і посолені; літрова банка торішніх ще консервованих білих грибів, тугеньких, жовтувато-лимонних, вміло приготованих гарною господинею, – неперевершена закуска під горілочку; повно на рядні і молодої городини – червоної редиски, зеленої молодої цибульки, часничку, кропу та петрушки, без яких влітку, ясна річ, і їжа – не їжа, та й смак уже не той. А в самому центрі, поряд із казанком, у великому полумиску, гордовито лежить свіженький, з вулика, мед, прямо у вощині, із зрізаним забрусом, лежить і мерехтить під сонячними промінчиками, що пробиваються крізь вербове листя, немов це і не мед, а гора самоцвітів!
– Ну, нехай бджоли рояться!
Зблиснула на сонці своїм денцем і чарчина, неначе медові підморгнула, покотилась вниз тепла хвиля, а тоді кожен, заздалегідь тримаючи напохваті: хто грибочок, хто – ложку юшки (найзатятіший рибалка!), а хто, – ну, звісно, бджоляр, – шматок стільника з медом, смакує одразу ж своє, улюблене.
Придавиш язиком до піднебіння стільник і підступить до горла неповторний, духмяний аромат свіжого меду, – першого в цьому році лугового квіткового меду. Ніколи вже не повториться він в такому букеті з усіма нюансами та відтінками, як в щойно зрізаному стільникові. Розбірливий смак досвідченого пасічника безпомилково вчуває в ньому всі пахощі та смаки квітучого лугу: білої і червоної конюшини, жовтих півників, суріпки, дягиля та буркуна, приправлені духом липового або вербового вулика, вощини, освячені живою енергією бджолиної сім’ї, що віддала йому частку самої себе.
А юшка! На деснянській воді, з димком, зварена з умінням і досвідом – то справжні ліки для тіла та душі.
Хто б там чим не закусив після першої чарки, якою б улюбленою не була інша страва, але юшка завжди займає центральне місце в цьому століттями освяченому дійстві.
За другою чаркою вже починаються розмови: про нинішній луговий взяток, про рої, про бджолині хвороби, про щурку, що повадилася оце до пасіки, про те, куди краще буде перевезти пасіку на липу та гречку. Слова спадають з вуст поволі, з нехіттю, немов самі собою, кожне – на вагу золота. Гості в розмову не втручаються: говорять лише чаклуни-пасічники. Непосвяченому в їхнє братство сказати щось розумне про бджіл, не осоромившись при цьому, – зась! Який небудь новачок, та ще й з міста, вперше потрапивши на пасіку, до ладу не вигадавши нічого розумнішого, скаже отак, не подумавши:
– Що ж ви все про бджоли та про бджоли? Ну бджоли, ну мед, ну смачно, і гарно тут у вас, та тільки що вже такого особливого у ваших бджолах? От для мене що вони є, що нема, все одно.
– Що особливого?! Та чи ж є на світі ще одна така комаха, як Бджола? Та нам, людям, повчитись у Бджоли ще треба! – суворо одказує йому дядько Михайло, називаючи всіх бджіл, як здавна серед пасічників повелось, одним числом – „Бджола”, та ще й з такою повагою в голосі при цьому, що стає зрозумілим: якби він це слово писав, то неодмінно з великої букви.
– Якби ми всі так трудились, як вона! А який порядок у сім’ї! А ти знаєш, що стільник має бездоганну геометрію шестикутника і це Бджола робить без жодного інструмента! А мед Бджола за кілька кілометрів приносить, і ніхто ще не знає, як вона дорогу назад знаходить.
– Ти розкажи йому, як Бджола, знайшовши медонос з добрим взятком, розповідає в своєму танці всій сім’ї про дорогу до нього, – вступає в розмову дядько Дмитро. – І решта бджіл після її розповіді безпомилково те місце знаходять! За кілометри від вулика!
– От ви там у місті і не замислюєтесь навіть, – вступає в розмову батько, – що якби, не приведи , Господи, бджіл не було, то не було б на Землі ні квітів, ні овочів, ні яблука, ні вишні, саду б не було, і дерев інших також. Бо хто б їх запилив? Ото ж бо!
– А я тобі ще таке скажу, – це вже дядько Василь, – іншого такого продукту, як мед, на Землі більше немає, стільки в ньому корисних речовин. А прополіс, а перга, а маточчине молочко! Та назви ти мені хоч одну живу істоту в світі, яка б такий продукт робила, стільки користі приносила. І нічого ні в кого не відбирає, і нічого за свою роботу ні в кого не вимагає!
Новачок вже й не радий, що бовкнув таке і сидить присоромлений, бо що ж він може заперечити, необізнаний, господарям пасіки, закоханим без міри в свою справу, в Бджолу, усвідомившим її величне призначення на Землі. Притихло на якийсь час товариство, налаштоване бджолярами на філософський лад, розмірковуючи кожен про своє, і лише зрідка обмінюючись думками про те, як розумно влаштовано все в цьому світі.
Та ось розмова переходить на рибу і відразу пожвавлюється. Тут, вважай, кожному є про що розповісти чи вставити свої „п’ять копійок”.
– Розповідав мені колись Андрій Скоп, – починає батько, – як він одного разу на Петра по рибу сходив. Велосипеди тоді далеко не у всіх були, а він же ще й кульгавий, горека. З опісля обіду почав готуватись, вудки налаштував, горох зварив під вечір, черв’яків накопав біля риботинської ферми, взяв і харчів, і казанка солдатського – щоб заради такого празника юшку зварити на Десні. Склав оте все в звичайний крапив’яний мішок та й залишив на ніч на призьбі біля входу. Встав, як годиться, раненько, ще поночі, да-а...
Як гарний оповідач, батько замовкає, витримує паузу. Товариство, сите, задоволене, пасікою умиротворене, спокійно чекає, що ж буде далі.
– Вийшов із хати, на одне плече вудки поклав, на інше – мішок свій закинув. Важкуватий мішок. Нічого собі, думає, оце наклав заради Петра. Нехай. Треба ж колись і відпочити, а то все робота та робота. Пішов...
Знову коротка пауза.
– Іде, кульгає. Мішок важкенький. Нічого, думає, все ж таки празник сьогодні, на Десні вже душу відведу. Мимо Харчихи, через Станки, іде в Журавльове. Та й важкий же мішок, хай йому грець! Стане, на інше плече перекине, відсапнеться трохи – далі кульгає...
Компанія зосереджено вже слухає.
– На велосипедах рибалки вже обігнали його, потім, дивиться і ті, хто пішака, як він, теж вперед вирвались. Куди ж мені, кульгавому, думає, до них рівнятись. Ще й мішка, дурень, наклав, мов на двох. Якби не мішок – був би вже на місці. Ну, дійшов таки до Десни. Іде по кручі – і тут місце зайняте, і тут у гатці рибалка сидить, і тут... Пройшов аж до плесу – ніде й сісти. Ясне діло: на Петра рибу на Десні половити – свята річ, тому і рибалок повно. Вже й настрій підупав. Повернувся, пішов назад. Аж за Забокою знайшов вільне місце в кущах...
Розуміючи, що розв’язка вже близько, всі піднімають голови, вслухаються.
... – Сів на кручі, скрутив цигарку, закурив. Дай, думає, сипону зараз гороху в Десну, треба ж рибу підманити. Мішок поряд лежить; розв’язав його, сунув туди руку, щоб витягнути торбинку з горохом – що за чортівня? Ширше мішок розкрив, дивиться, а там – глина!...
Компанія регоче.
– Андрій нічого второпати не може. Добрих півтора відра глини приперти на своєму горбу з Коропа на Десну! Хто ж це так познущався – мішок підмінив? Ну, думає, взнаю, – руки-ноги повисмикую. Оце відпочив на Петра!..
Знову регіт.
... – Оце половив рибку на горох! Та того злощасного мішка хвать обома руками, та як розмахнувся, – казав, мало не на середину закинув.
– Га-га-га!!
... – Подивився на вудки – ну що з ними робити? Нікому ж не розповіси – на сміх піднімуть! Іти в п’ять ранку назад з вудками, з порожніми руками? Таке зло розібрало – полетіли вудки в Забоку. Казав, жбурнув, а тоді пожалкував. Добре, стояв чийсь човен біля берега, прикутий до верби. То виламав суху гілляку та якось притягнув зв’язані в оберемок вудки до себе, та вже ж заховав у кущах, щоб таки не йти зранку з ними додому, не соромитись...
– То хто ж то йому так?! – запитує завжди суворий, а зараз розвеселілий, старий козак дід Супрун, батьків дядько.
– Ну ось слухайте ж... Приходить Андрій додому, дивиться – стоїть його мішок на призьбі, там, де він його звечора і залишив. Ви ж знаєте Андрія, живе він із сестрою, без жінки...
Та саме корову видоїла, збиралась виганяти її на пашу; Андрія побачила, – аж помирає зо сміху:
– Ну, як рибка, братику? Відпер мою глину на Десну? Ха-ха-ха! Я ж учора, вже присмерком, принесла в мішку глини, хотіла піч після празників підмазати, вранці встала, дивлюсь – нема мішка з глиною. Хай Бог милує, чи вкрав хтось? Гляну – твій стоїть із горохом та казанком. Оце, думаю, – а сама аж давиться від сміху, – половить Андрій рибки!
Сите, вдоволене товариство від душі регоче, навіть дід Супрун посміхається.
– Розповідав мені Андрій, – завершує батько, – тиждень потому без настрою був. Отак по рибу ходять!
...Юшка давно виїдена, доходить черга до лугового чаю на молодих пагінцях та листі ожини, дикої смородини і груші. Ех, і духмяний же ж луговий чай! Та ще як до нього вприкуску мед на стільнику – м-м-м!
Хто хоч раз у житті смакував на пасіці біля Десни справжню юшку, свіжий, щойно з вулика, мед, луговий чай, хто вдихав на повні груди запахи Десни, лугу, пасіки, хто зміг ввібрати там все це в себе, впустити в своє серце, той вже знатиме напевно, що то воно є – смак української волі!
Сонце помалу, помалу, а все ж опускається за Стару Десну; вітерець, що трохи розганяв задушливу спеку, поволі стихає; замість спеки по лугові розливається лагідне та ніжне, немов качиний пух, тепло; все в природі, наморившись за довгий літній день, лаштується до короткого нічного відпочинку і навіть невгамовні бджілки-трудівниці все рідше і рідше снують у повітрі.
Гості, задоволені понад усе, ситі та відпочилі душею, духом пасіки просякнуті і через те трохи розморені та вайлуваті, мандрують десь лугом додому. Бджолярі, оглянувши вулики, оцінивши сьогоднішній, при гарній днині, вдалий взяток, дають змогу сім’ям спокійно приготуватись до ночі. Та й самі, пропахлі солодким димом від вербового трухляка, вже лаштуються на своїх нешироких топчанах до сну.
І нехай ті їхні „ложа”, устелені солом’яними в’язаними матами, далеко не такі зручні, як домашнє ліжко, бо й вужчі від нього і куди жорсткіші, але сон на пасіці навалюється миттєво, немовби засипає тебе з головою і ти засинаєш, навіть не встигнувши звикнути до своєї жорсткої постелі, таким міцним солодким сном, яким сплять лише маленькі діти та праведники.
До всього, раптом з’ясовується: як багато, часом, значать у нашому житті символи, ці стовпи, на котрі надійно спирається наш духовний світ! І озираючись назад, ти розумієш, що чи не найпершим символом деснянського світу стала для тебе батьківська пасіка. Лише вісім літ поталанило тобі бувати на ній, але в пам’яті вона назавжди залишилась уособленням спокою, миру та злагоди, ідеалом земного буття, а Бджола – прямо-таки зразком для наслідування. Саме на пасіці тобі несподівано, нехай і з чужої підказки, далося перше розуміння сили усих отих земних зв’язків на прикладі такої маленької Бджоли і такої неосяжної Планети: хіба просто знайти ще один, подібний до цього, величний приклад взаємозалежності?
