1.
Була собі чорна стіна. З неї самотньо стирчав Гвіздок. Йому було сумно отак стирчати одному посеред незрозумілої стіни. На інші гвіздки вішали картини, годинники, полиці. Вони відчували свою значущість і не хотіли спілкуватися з отим ні до чого не здібним неробою. Наш Гвіздок потерпав від своєї, як йому здавалось, беззмістовності. Йому захотілось знайти друзів. Гвіздок вирішив писати їм листи. Не було ні паперу ні чорнил, та й куди відсилати свої оголошення він не знав, тому відростив довгі гострі руки і почав шкрябати ці звернення просто на стіні.
Десь далеко внизу жив Спун. Маленький чоловічок, який полюбляв спати. Жив він на даху великого будинку. Спун мав смішний капелюх, що весь час сповзав йому на очі. В нього чоловічок ховав найбільш цікаві сни, щоб як стане сумно ще раз їх переглянути. Крім старого капелюха у нього була ціла скарбничка незвичайних речей. Особливо він пишався саморобним посудом, який вночі розкладав на димарі будинку, сподіваючись піймати в нього падаючі зірки. Спун багато чув про зірки, але ніколи їх не бачив. Все що він бачив – це велике заклякле море над собою. Воно світлішало, темнішало, шуміло, інколи ламалось і частинками падало вниз на нього. Маленький чоловічок думав, що зірки це оті дірочки, які виникають на місці відбитих шматочків моря. Поступово море загусає наповнюється терпким срібним соком і витісняє ці краплинки беззмістовності зі свого великого тіла, тоді зірки і падають. Спун чув, що вони виконують бажання, тому вирішив, що їх треба ловити. Якби вдалось піймати хоч одну, він попрохав би в неї друга, бо море було таке велике, зірки такі незбагненні, а він такий самотній… Кожного ранку чоловічок перевіряв свій посуд: чи не завалялась в якому маленька гаряча зірка? Але знаходив в них лише лоскотливе ранкове сонце.
Та от якось, однієї ночі Спун дуже довгий час не міг заснути. Від нічого робити він все вдивлявся і вдивлявся в піну застиглих морських хвиль. Чоловічку почало здаватись ніби зверху до нього стікають великі масні краплини срібного молока. Вони були схожі на теплі пальці й повільними сильними рухами зазивали до себе. Все навкруги тануло, а обриси хвиль стали до болю в очах чіткими. І от замість піни він розгледів розсипані навсібіч маленькі розкарлючені літери, що в безмежній кількості пливли все ближче і ближче до нього. Спун дістав зі своєї скарбнички вудку і почав виловлювати літери, щоб потім скласти їх у слова. Йому не довелось докладати особливих зусиль, оскільки вони самі пособі тягнулись одна до одної. З безмежності літер багато-багато разів карбувався простий напис: Шукаю друзів.
Спун так довго і натхненно слухав своє море і чекав цих слів, що зразу ж вирішив: це до нього і про нього. Але як же дістатись туди, нагору? Він знову звернувся до своєї скарбнички. Знайшов в ній виделку з двома зламаними зубами, шматок великої волохатої мотузки, глечик рідкого срібла і пензлик.
Що ж час лаштуватись у подорож. Спун обв’язав мотузкою виделку і закинув її далеко в море. Вона загрузла в м’якоті застиглих хвиль так раптово, що з них бризнув солодкий сріблястий сік. Чоловічок сховав свої скарби в торбинку та й поліз по мотузці нагору, до моря. Вмостившись на виделці, він вмочив пензлик у срібло й почав старанно виводити літери. Ось що у нього вийшло: Привіт! Я Спун. Я хочу стати твоїм другом.
В цей час Гвіздок продовжував безпорадно стирчати зі своєї стіни, навіть не здогадуючись, що для когось вона може здаватись морем. Зовсім втративши надію, він стирчав і плакав, плакав, плакав… І тоді хтось почав підсовувати йому великі блискучі відра. Тепер Гвіздок і далі плакав, але коли відро наповнювалось по вінця, він колупав стіну, витягував з неї міцні срібні нитки, на яких спускав свої сльози кудись донизу. І от одне з таких відер, прямуючи вниз, спіткнулось об Спуна. Гвіздку довелося відволіктись від свого горя і подивитись що ж затримало просування його сліз. Отак і відбулась їхня перша зустріч.
- Привіт! Ти чого там всівся на виделці? Йди-но мерщій сюди!
- Та як же я піду? Тут же скрізь море!
- Яке море? Це ж стіна! Намалюй собі двері і йди до мене в гості!
Спун закрив очі і з усіх сил намагався заглушити море в собі, але він так довго вчився його слухати, що це здалось йому зовсім неможливим, до того ж чоловічок не вмів уявляти стіни. Він їх дуже-дуже боявся і ніколи не жив в їх оточенні. Щоб якось допомогти другові, Гвіздок теж закрив очі і спробував уявити застигле море замість своєї непорушної стіни. Так вони довго-довго сиділи кожен на своєму місці. Довго розмовляли, нервувались, сварились, аж поки їм не вдалось трохи зсунути свої світи до купи і побачити море і стіну об’єднані в одне ціле. Тоді Спун взяв пензлик і намалював на стіні двері. Обережно відкрив їх, переступив поріг… і загубився в темряві.
- Малюй сходинки і ліхтарик! – пролунав звідкись рятівний голос Гвіздка.
Спун намалював сходинки, ліхтарик, а потім не придумав нічого кращого як намалювати ще й себе самого, потрібно ж якось знайтись. Отже, він взяв свій ліхтар і, домальовуючи сходинку за сходинкою, поліз нагору.
Пройшов якийсь час і чоловічок вирішив, що вже потрібно знову малювати двері. Гвіздок ствердно закивав. Спун вийшов на зустріч другові, вони поздоровкались і посміхнулись наскільки кожен зміг. Чоловічок посміхався дуже відкрито, ніби повітряна кулька, що от-от лусне від надутого в неї щастя. Гвіздок, який був завжди стриманий і сумний, лише трохи підтягнув кутики рота догори. На цьому можна б було вже й поставити крапку в цій історії, але все цікаве насправді тільки й починається після крапок.
Отже, Гвіздок і Спун почали дружити. Кожен взяв у іншого щось гарне собі на згадку: Спун став більше думати, Гвіздок - посміхатись. І якщо раптом їх море зі стіною зламалися б і вони посипалися б разом із зірками кудись вниз, у самотність, обидва могли б згадати, що ось це я взяв від друга.
Тепер їм стало зовсім не сумно, світ навкруги розширився й здавався величезним. Вони слухали море, домальовували нові зірки на стіні, поливали дахи будинків масним сріблом, спускались в блискучих відрах вниз, а тоді знову мчали вгору.
Аж ось одного разу до них прикотилось Велике біле яблуко. Був тихий теплий вечір, вони сиділи і слухали свій світ, раптом весь простір навкруги наповнився пахощами яблунь, навіть срібний сік, що стікав у незбагненність краплинами з чиїхось великих повільних пальців, і той став солодко-терпким на смак. Почувся страшний гуркіт – це на зустріч їм викочувалось біле яблуко. Оскільки воно котилось по стіні, а не випливало з моря, друзі вирішили, що саме Гвіздок повинен мати з ним справу. Всім своїм виглядом яблуко дало зрозуміти, що далі котитись аж ніяк не збирається, тому Гвіздок виколупав зі своєї стіни довгу міцну нитку, а Спун прив’язав нею яблуко до Гвіздка.
Тепер їх стало троє. Від свого нового друга Спун із Гвіздком дізнались, що виявляється весь їхній простір здається яблуку ніяким не морем і не стіною, а величезним садом, в якому зростають багато-багато яблук. Вдень вони набираються сил, в теплих вечірніх сутінках ростуть, вночі наповнюються солодким прохолодним соком. Друзі стали по різні боки моря і стіни і добряче потягнули їх кожен у свій бік. Світ розширився, вони впустили в нього неосяжні яблуневі сади і почали разом їх вивчати. Згодом Гвіздок і Спун зрозуміли, що всі яблука навкруги зростали для того, щоб колись добряче гупнути додолу, при цьому кожне мало своє особливе призначення, бо десь далеко хтось обов’язково чекав на своє яблуко.
Велике біле яблуко було особливо довгоочікуваним. Його чекав Гвіздок, чекав Спун…а може і ще хтось чекав, бо десь далеко-далеко внизу жила собі Маленька біла гусінь. Поки що вона не знала на що чекати, тому що у неї не було мрії. Маленька біла гусінь йшла за своєю долею на осліп, ні на що не сподіваючись, нічого не прагнучи. Так одного разу вона і дійшла до самого краю світу, на якому стояло багато великих блискучих відер зі сльозами Гвіздка. Вмившись чужими сльозами, вона в перший раз підняла очі до неба і впізнала своє Велике біле яблуко. На краю світу було безліч довгих срібних драбин, кожен, хто раптом потрапляв сюди, міг взяти будь-яку з них щоб піднятись нагору. Отже, гусінь приєдналась до друзів і почала жити всередині свого яблука. Вона з’їдала його до тоненької скибочки, а воно виростало знову і знову.
Всі разом вони утворювали будинок, в якому самі й жили. Їх дім виснув далеко-далеко вгорі серед моря, зірок, садів, стін і потоків масного срібла. Від вікна до самої землі тяглась товста нитка світла. Вночі вона шукала істот, яким необхідна допомога. І таки знайшла. Бо….
2.
….десь на Землі в невеликому будиночку жила собі приємна тиха жінка. Всі вважали її трохи дивакуватою і ніхто ніколи не здогадувався, що насправді вона взагалі і не людина, а Квітка. Сонце світило їй найтихіше і найтепліше, срібними нитками проходили по ній дощі, потім якось раптом починало падати листя, і вона божеволіла від цього шерхоту і шелесту, далі тихо лягали сніги, і вона пригнічено лягала разом з ними, а весною знову народжувалась.
Так і жила Квітка на Землі під великим Сонцем, багато раз помираючи, а потім знову народжуючись, аж поки не погубила все сонце, вітри і зірки. Раптом з тиші з’явилось кохання. Воно піднялося непомітно, зовсім поряд з нею і було також ніби квітка. Вперше в житті відчула запах, а потім побачила колір, кольори. І почала малювати. Їй здавалось, що все навкруги тихо пролітало повз неї, а вона сиділа і малювала одну червону вільну лінію биття свого серця. Квітка не хотіла, щоб він знав про її кохання. Теплими літніми ночами лежала і раділа з того, що можна отак просто дихати, чекаючи світанку, і відчувати, що десь є ще одне таке ж сильне глибоке дихання. І більше вже нічого не було потрібно.
Але прийшов час знову народитися, бо він помер. Ще одне життя було таке ж як і попереднє – тихе. Не стало кольорів, щезли запахи, скотилось додолу сонце. Не вміла лікуватись, ходила на цвинтар, жалкувала, що він не знав. Аби хоч частинку того простору назад, щоб повернути собі весь цей світ. На кладовищі було хороше, пусто і тепло. Могила пахла життям, на ній росли квіти. Раптом вони дістають своїми кінцівками і до нього? Раптом це і є він? Вирвався на волю з темряви і тиші. ЇЇ пальці пішли вниз та вниз, щоб сплестись в єдине живе з корінням. Вона сиділа на колінах, завмерши, вона дихала. Хотіла дістати квіти повністю, забрати їх з собою. Роздерла брудними руками собі груди і посадила туди квіти. Світ сміявся з неї, вона плакала.
Далі сиділа вдома. Зачинена, зажурена. Всі сказали: збожеволіла, здичавіла…А тим часом на ній дуже болісно і гарно росли квіти. Жінка любила їх, лягала на підлогу і слухала, слухала, слухала як вони ростуть. Дуже боялась, бо не знала вже як їх відпустити, як витягнути з себе і пересадити назад, на волю. Поряд з ними в ній зростало ще щось. Якась залежність. Квіти вросли в саме серце, стискали його міцно і боляче, але коли б відпустили, воно розпалось би на шматки. Не хотілось, щоб хтось крім неї ділив це відчуття з ним і тому ходила виривати квіти з його померлого тіла знову і знову. Всі навкруги бачили, щось дивне діється. Люди вже боялись і тієї могили і самого кладовища. Але не всі.
Ці діти часто збирались тут, щоб погратись в хованки. Всі жили неподалік і звикли до незвичайного сусідства. Якось вирішили підстерегти крадійку. Знайшли її розпростерту на землі поруч з могилою, пересаджувала квіти і тому не мала сил підвестись. До цієї миті все навкруги здавалось більш менш зрозумілим. Але раптом світ став потворним. Напівроздягнена жінка з тіла якої росли квіти. Вона з мукою дивилась в небо, байдужа та безпомічна перед присутністю будь-кого. Діти почали знавісніло видирати з неї квіти. Вони були такі ж теплі як і саме тіло і пахли кров’ю. Квітка відчувала як хтось руками рве її судини. Вона кричала, але звук кудись зник, тому голос йшов з широко роздертих очей у саме небо. Біль став ніби струмінь. Він дзвінко вдарив в якийсь інший простір зверху. І раптом побачила, що звичне людське небо, в яке колись дитиною годинами вблукувалась, лежачи в пахучій траві, насправді є неосяжним дзеркалом. В ньому й жив весь знаний нею світ кольорів та пісень, а все інше, що було тут, внизу – просто витвір чужої фантазії.
Діти сховали квіти собі в кишені і вимазані кров’ю розбіглись по домівках.
Коли настала ніч, Спун викотив на небо Велике біле яблуко, прив’язав його до Гвіздка і тоді воно розбудило Маленьку білу гусінь. Весь цей день поки їх всесвіт був вимкнений, їм пахли квіти запечені в крові. Вночі ж хтось невідомий вчепився своїм болем в срібну нитку світла, що росла з яблука, і заповнив весь простір квітами: вони були намальовані на чорній стіні Гвіздка, вони росли в садах Великого білого яблука, море чоловічка сповнилось їх кров’ю, все навкруги кричало їхнім болем.
Це дуже моторошно. Коли звичне уявлення про світ рушиться від чужого болю. Як з цим жити? Ніхто ж не знав раніше, що може так боліти. Але їм не було страшно, вони не вміли думати, чути, бачити, говорити так як це роблять люди. Вони могли лише відчувати і тому весь світ, що лежав внизу, уявлявся їм величезним гарячим серцем. Вночі друзі опускали на нього очищаючий промінь своїх відчуттів, щоб студити його нестримне болюче биття.
Так з’являлось місячне світло. Воно вивільняло з кожної істоти, кожного предмету його почуття і піднімало на своїх хвилях кудись вгору. Всі опинялись в благодатному саду, де срібні яблука гулко гупають в старі затвердлі хмари, де на безкінечній чорній стіні ведуть свої розмови Гвіздок і Спун, де повільно-повільно стікає донизу застигле море.
Кажуть, що коли море перетече повністю з неба на землю закінчиться життя і почнуться довжелезні сни. Вони будуть ходити по світу, ковтати одне одного і таким чином змінюватись, продовжуватись. Тоді всі істоти стануть ще більш самотні. У своїх снах вони зможуть споглядати, ненавидіти, любити лише самих себе і лише інколи, завдяки незрозумілій випадковості, тільки диханням, тільки доторком зустрічатись з кимсь іншим. Кажуть, це будуть найщасливіші миті їх бездумного існування.
Але це буде колись. Дуже-дуже нескоро. А поки що кожної ночі друзі розганяли важкі зловісні сни, шукаючи істот, що прагнули їх світла і їх допомоги.
Отже, коли цього разу зійшло Велике біле яблуко воно зустріло Квітку.
- Чого ти хочеш? – спитали друзі в один голос.
- Хочу щоб мої квіти не померли, хочу щоб вросли в тих дітей… Але не назовні, так боляче й страшно, як у мене, а в їх середину.
І вони всі закрили очі і пішли шукати, бо щоб піти їм було зовсім необов’язково рухатися. Потрібно просто чітко уявити шлях і вони з місячним світлом вже там.
Квітка була на підвіконні. Їй дуже боліло, бо дівчинці знову снився той страшний сон. Ніби біля неї лежить її маленький мертвий братик, за якого вона просила боженьку на кожне його свято: і на народження і на смерть.
«Боженько, вбий мого братика. Ти ж добрий, то вбий його, щоб зосталась тільки я. Нащо він їм здався? Він не живий зовсім. Просто в ньому є пружинка і того весь час плаче».
І він помер. І стало страшно. Раптом зрозуміла, що накоїла. Всі плакали, гладили її по голівці. А зараз він мертвий дивиться своїми скляними очима кудись вбік, і підіймає ручку щоб і собі погладити. Вона сховалась всередині себе і звідти нечутно кричала. Вдень вона забувала про все, бо не було снів, але вночі крик знов повертався.
Квітка цвіла на підвіконні, вся в срібному світлі. І знову братик лежав поруч і простягав руки. Але дівча раптом зрозуміло, що вже не спить. Очки його були живі, а з ротика тікало багато-багато посмішок і всі до неї, до неї, на руки, на плечі, у волосся, щоки, очі. Все в ньому тягнулось до неї, бо вони були схожі між собою ямочками на щічках, очима, волоссям. А сльози бігли-бігли і не виходили до низу, а перетворювались у квітку всередині.
Вона також тікала до нього невеличкою переляканою посмішкою, з тієї посмішки випустила подавлене, маленьке, тремтяче слово: «Пробач».
Страшних снів більше не було. Квітка з підвіконня щезла. А у дівчинки з’явилось нове прохання: щоб боженько знов подарував батькам братика.
Жінка видихнула. ЇЇ стогін пішов струменем у небо. Було зроблено крок. Крок до всесвіту, спокою і смерті. Друзі вхопили її видих і вдихувались ним в себе. Знову закрили очі.
І знову підвіконня. Тремтіла квітка. Тремтіла вим’ята витруїна чужою ненавистю.
Він не спав. Сидів на дереві обпалений місячним світлом і батьковою брехнею. Йому не вистачало сонячних зайчиків, раніше ловив їх у дзеркало і пускав на перехожих. Його маленька юна мама любила дзеркала і сонце. Може навіть не любила, а ціле – кохала, бо була закохана в життя. Шкода, що не навпаки, що не воно в неї. Бо життя пішло собі кудись далі разом з дзеркалами і сонячними зайчиками, за ним прийшлось плентатись і їм з батьком, а мама зосталась десь окремо. Чомусь йому ніхто не сказав де. Лише потім він знайшов слово, яке раніше не було потрібне в його житті – померла. Вона померла.
Раптом у нього з’явилась нова мама. Вона не була маленькою, юною і легкою. Частіше витирала дзеркала ніж дивилась в них. І ось знайшлось ще одне слово: ненавиджу. Таке чисте і таке гаряче. В ньому зовсім немає домішок. Може таке сильне воно буває лише в дитинстві? Чітко. Без пояснень навіть для самого себе, дзвінко – ненавиджу. Так він їй і казав…Спочатку хотів взагалі втекти від них усіх, щоб карались, карались, карались…і вона і батько, щоб знали…Але потім якось тихо і просто прийшла думка: вб’ю. Ходив до них в кімнату пізно вночі. Сидів поруч і ледь чутно шепотів їй на вухо: «Помри. Бо я тебе вб’ю». Тепер вона спала неспокійно. Приходив священик, святив хату. А йому було все одно, йому збрехали: казали, що якщо буває кохання, то воно назавжди. А про смерть ніхто нічого не сказав.
Зліз з дерева. Знову пішов у їх кімнату. І закляк на порозі. Кругом було видко. Багато-багато білого світла. Вона стояла біля вікна, притулившись чолом до скла. Батько прокинувся. Провів рукою по простирадлах. Встав і тихо підійшов, але озватися, наблизитись впритул не наважився. Так і стояв осторонь. Вона відчувала, що він поруч, але не оберталась, боялась порушити. Порушити що, - спитав хлопчик сам у себе. І тихий теплий голос мами відповів йому в саме вухо: Порушити кохання. Так он воно яке, - подумав хлопчик, - таке тихе і тремтяче…І став вдивлятись пильніше. Вона поклала долоні на скло і почала легенько стукати пальцями по поверхні. Вся кімната наповнилась звучанням і вологою, ніби пішов дощ. Батько підійшов ближче, взяв її руку в свої і цілував заспані пальці. Робив це якось зовсім сором’язливо і незграбно.
Хлопчик вже й хотів, але не міг піти, боявся порушити. Так он воно яке …кохання. Зрештою він ліг спати, але довго ще не міг заснути. Йому вчувався тихий тремтячий стукіт пальців.. аж поки раптом не пішов дощ. Ходив і ходив повз вікна їх хати. Довелось визирнути: який же він із себе? бо після побаченого кохання все навкруги стало якимось чудним. Дощ чимось схожий на ту нову жінку батька. Тільки от чим? Хлопчик закрив очі і побачив серед падаючих крапель свою маленьку і легку маму, вона водила в повітрі руками і йому знову вчувався той стукіт. З тих пір він більше не ненавидів ту жінку, навіть трошки з нею дружив. А з мамою навчився розмовляти вночі. Закривав очі пригадував стукіт і тихенько розповідав їй все-все. Вона напевно сиділа десь поруч, але нічого не відповідала, лише слухала і посміхалась, аж поки обоє не засинали.
Квітка відчувала як її кохання вростає в маленьке дитяче серце. Вона знову видихнула. Від раптового болючого поруху повітря Спун Гвіздок Велике біле яблуко і Маленька біла гусінь скотились додолу.
Місто в дощі. Друзі відчули наскільки темрява тепла і волога. Раніше вони довго шукали Небо. Їм здавалось, що це щось незбагнене і самодостатнє. Воно існує саме по собі, з’являється з нічого там, де його ніхто не чекає, і зразу ж наповнює весь простір собою. Той, хто не вміє ним дихати, звичайно помирає, інші живуть з невимовним розумінням того, що у своєму житті хоч раз, але бачили Небо. Якщо вони цього чекали, то стають багатшими, мудрішими, кращими. Якщо ні, то життя тріскається і частинками падає на підлогу. Його збирають і клеять до купи, але тепер вже знають, що все, що сталось – марно, бо раніше ніколи не було правди. Це таке випробування – зустріти і витримати небо. Йому все одно до кого і як прийти. Воно може заповнити собою смітник, де мешкають безпритульні, або тремтячу чорну кімнату, наповнену диханням закоханих. Друзі знали, що люди з землі шукають його тут вгорі, поряд з ними. Але їм вдалось відчути Небо лише скотившись донизу. Вони впали в нього і раптом все навкруги перевернулось: краплини дощу почали підійматись з вологої темряви і повертатись у хмари. Хмари росли-росли і стали білими кіньми. Коні відірвались від чорної стіни й помчали кудись по мокрій нічній траві. За ними по вулицях котились величезні срібні намистини. Друзі ганялись за цими велетенськими кулями, а ті цокали об мокрий хрусткий асфальт і неслись собі далі і далі.
Зовсім поряд звучали кроки. Вона йшла по траві, по дощу, по хмарах. Вулиці хотіли задавити її безнадійною самотністю, як вже задавили батьків і друзів, але під одягом горіла квітка і тому вона не здавалась. Ще ж було багато шляхів куди можна йти не озираючись, до краю світу з його відрами та драбинами було ще так далеко…Всі подивились їй у слід і за мить вже знали, що це за своєю долею пішла завтрашня молода ніч. Отже, сьогоднішня вже закінчувалась.
Жінка видихнула ще раз. Вітер ширше прочинив вікно, на підвіконні якого сидів сліпий хлопчик. Сьогодні друзі принесли йому квітку, яка вміла не просто лоскотітись і пахнути, але й звучати. А він вмів слухати. Голоси брали його за руки і водили по вулицях цього маленького незвичайного міста. Він чув, що кожної ночі, коли викочувалось Велике біле яблуко і десь вгорі далекі друзі починали довгу неспішну розмову відбувалось щось чарівне і дзвінке: над ним шуміло море, наливались срібним соком далекі небесні дерева, багато-багато білих солодких яблук гупали додолу, великою квіткою з-за обрію підіймалось чиєсь терпке кохання, добрі стомлені пальці стукали по склу, приходив теплий сумний дощ, загублена мама приносила комусь в дзеркала нових сонячних зайчиків, чиєсь Небо розтікалось по тихих вулицях, містом котились велетенські намистини, а маленькі добрі істоти бігали наввипередки, щоб зібрати всі на тонку срібну нитку, а потім закинути кудись далеко-далеко вверх. Хлопчик уявив як вони потечуть по чорній стіні молоком і почнуть капати ранковим світлом на завтрашню ніч, що йтиме передсвітанковим містом, залишаючи по собі теплі темні кроки. Він закрив вікно і навпомацки пішов до ліжка. Квітка видихнула востаннє. На світанку вона померла і стала Небом.
