Учора розбили свої намети під Слов'янськом. Тут їхній блок пост. Іще не встигли як слід перезнайомитися, тільки імена й запам'ятав. Люди різного віку й звідусіль, та найбільше із західних областей України.
Марко від'єднав червоний дріт. Для сапера це - абетка. Який тепер? Звісно, зелений! Час перестає існувати. Він ніби завмирає, чи навіть зникає зі спраглої свідомості. І просто пливеш за течією, байдуже якою. Так трапляється, коли безтямно когось чекаєш і не можеш діждатися. І зачароване чекання це, аж кам'яніє, перетворюється у холодний, прогірклий смалець. Фу-у! Пронесло. На щастя, це досить примітивний пристрій, та часами місцеві кулібіни такого накрутять... Звісно поспішив відкушувати зелений дріт - могла бути пастка, - відзначив подумки. Після душевного й фізичного напруження наступає хвиля релаксації - стужавілої порожнечі, розслабляється, як усохла груша на холоді.
Він уже мав справу із англійськими, американськими й італійськими смертоносними (де тільки їх беруть сепаратисти? Звідки вони у росіян?), виробами, звичайними, з сюрпризом, керованими по радіо і по дротах, пластиковими, яких не відрізнити від звичайного пластиліну. Зараз, зазвичай заряджають С-4 - жовтий пластик. Справжній дідько! Його іще називають тисячею смертей. Та більшість із цих схем знані. Треба лишень розгадати, що є що. Саморобки - зовсім інше - мусиш передбачити хід думки творця смерті...
Словом, до кожної міни треба ставитися з повагою, та, зрештою, такі шаради йому, програмісту, до снаги. Звісно, є тут доля ризику, та що це у зрівнянні із фугасами? Передовсім які різні умови роботи: тут сиди собі у затишку та теплі й кумекай. Фугаси, а їх, найбільше в районі "зеленки", звідки стріляють сепаратисти. Там мусиш працювати часами по вуха в болоті, хоча ти не жаба й не кікімора, й до таких умов незвичний, а іще коли під вухом дзижчать голодні кулі...
Важко знешкоджувати фугаси. Підлість цих пристроїв у тім, що вони спрацьовують однаково, як під гусеницею танку, колесом так під ногою людини. Так само цілком добре можуть вибухнути досягнені твоїм щупом... Тут мало безмежного терпіння й нелюдської спостережливості. Мусиш заручитися підтримкою Того, що вгорі...
- Але ж і фах ти собі вибрав - кожен день зустрічатися лицем в лице зі смертю, - з на пів здивуванням на пів захопленням каже батальйонний, коли після чергового розмінування втомлений Марко повертається на командний пункт, аби доповісти про успішно виконану роботу.
Марко не відповідає, лишень зрушує плечима. Наші гвардійці йдуть у бій - перемагають, чи терплять поразку, але нікому і в голову не стрелить назвати це фахом, роботою... Цього не каже уголос, усе ж відповідає жартливо.
- Можливо, близькість смерті відкриває мені світло життя... Один філософ казав, що це однаково, що пережити просвітлення, - Марко тепер вже широко посміхається.
- Ти його переживаєш? - з цікавістю допитується зовсім молодий підполковник.
Його щира цікавість видає, що пороху він ще й не нюхав. Вірить у колись прочитані байки...
- Ти втомився, - констатує співчутливо батальйонний, - та точно порадиш собі з тим, адже ти вибрав "шлях воїна". Маркові стало ніяково. Чому всі уважають його не тим, хто він насправді? Ніколи навіть гадки не мав, обирати "шлях воїна". Робить тут те, що уміє - тільки й усього...
***
Перші дні солдатської служби особливо нестерпні: солдат невільний робити, що хоче, не вільний висловлювати, що думає. Він не вільний у всіх сенсах, оскільки перестає належати собі, втрачає індивідуальність, лице, голос, волю... Солдат - ніхто. Це неможливо винести, коли не знайти у цій ситуації вагомого позитиву. Адже саме такого стану домагались християнські аскети.
Знову ж, якщо не навчишся бути нижчим за траву, не відкриється тобі премудрість йоги. Ні на крок не просунешся в мистецтві східних єдиноборств. Такі роздуми добра підтримка, та на перших порах це неймовірно гнітить. Усі негативні почуття складаються в одне нестерпне відчуття приреченості. Та хіба найбільше підтримує переконання - з тієї війни не повернеться таким як був. Яким? Іще й сам не знає. Ніхто його не змушував - пішов сюди із власної волі. Чимось дуже вже сам себе не влаштовував... А от що прагне змінити? Зрештою, нема чого розводити антимонію. Куди б не йшов, все одно кудись потрапиш, - каже народна мудрість. Отже, неважливо, яким саме він буде, але іншим!
Є типи, які не вкладаються у традиційну схему, а з грюкотом із неї випадають. Люди, які мислять, діють і живуть на власній хвилі, як, скажімо, бравий вояка Швейк Гашека. До цього героя Марко іще в юності прив'язався усім серцем. Навіть чеську мову вивчив, аби читати улюблений твір в оригіналі. Не любив анекдотів, зате Швейка й інших героїв роману міг цитувати до без конечності під регіт й насолодну задоволеність товаришів. Кумирів наслідують, то ж потрапивши в зону бойових дій часто залюбки наслідував свого героя. Тим паче в його становищі добровольця й класного фахівця, без якого не обійтись, в рідкі хвилини відпочинку можна було й лаха подерти...
***
Слабенька жарівка дрижить, ніби в неї старечий кашель. Читати при такому освітленні гірше ніж при свічці. Сидить й тупо креслить відомі йому схеми мінувань, далі різноманітні схеми детонаторів. Ротний до нього не присікується - шепнули йому, що Марко єдиний путящий сапер у батальйоні. Узагалі ж, влада ротного, який жив разом з ними у наметі, мала певні рамки й дуже мало важелів. Натомість влада старшини була необмеженою. Ото ж, коли при вході вималювалась вайлувата фігура Вортухеєва, якого до них тільки-но призначили, солдати мов по команді вмовкли. Покинули свої зайняття й поквапливо почали защіпати гімнастьорки. Той мов змія обводив усіх своїм гіпнотизуючим поглядом вибираючи жертву. Та виглядати її не було особливої потреби - усі застигли в очікувальних позах. Один лишень Марко сидів, як і раніше. Видавалось й гадки не мав підійматись.
- Не видиш - чоловік працює, - відповів той спокійно.
- Ти в армії чи на дискотеці? - налетів на Марка, що сидів в одній майці, ще й повернутий до Вортухаєва спиною, й щось там викреслював у своєму блокноті.
- Встати! Чому не за уставом одягнений?! - заходився бризкати слиною розлючений старшина. Марко спокійнісінько повернувшись до нього, й не підвищуючи голосу, але однаково так, що почули це усі, мовив.
- Ви є мурга і штурпак, пане старшина!
- Що-о??? - Вортухаєв не вірив своїм вухам. Не второпав, якою це мовою до нього той тип балакає?
- Пішов би ти хрін терти! - спокійно уточнив Марко.
Обличчя старшини налилось фіолетовою барвою, якби уся кров зібралась йому у голову. Лице перекосилося від люті.
- Встати! - загорланив Вортухаєв , так, ніби його голим задком посадили на розпечену пательню.
Марко ані руш.
- Встань, коли з офіцером розмовляєш!
Марко навіть вухом не повів, продовжуючи щось викреслювати, тільки уста розтягнулись у широку посмішку.
- Це ти офіцер? - Марко склавши руки знизу уверх іронічно поглядав на старшину.
- Бздюха ти, а не офіцер, - цвіркнув крізь зуби тоненькою цівочкою слини Марко.
Вортухаєв шарпнувся до Марка, з явним наміром відпрасувати писочок нахабі, видати останнє слово він таки добре второпав, хоча, той навіть не ворухнувся. Щось у його вигляді зупинило не в міру гарячого старшину. Крутнувся, мов дзиґа й сиплячи погрозами кинувся у бік командирського намету.
- Зараз наведе... - кинув хтось із бійців, - ціла бригада припре, - підтримали з дальнього кута. Сутичка поміж старшиною і Марком перестала здаватися їм веселою пригодою. Хтось потихеньки чкурнув з намету, та й ті, хто залишилися, видко було по всьому, не дуже підтримували Марка. Той лиш скептично посміхнувся: - від кулі б так ховалися, як від того вилупка, - буркнув доброзичливо.
Вони не помилились. За декілька хвилин Вортухаєв з'явився з солідною підмогою - супроводжував його лейтенант, що постійно крутився при штабі й був щось на зразок ад'ютанта у командира полку, якого Марко називав не інакше, як хруньоподібний лизодупенко, іще двоє рядових із ним.
- Ось він, вказав старшина на Марка, що встиг уже натягти гімнастерку й виструнчитися, як і належить в розмові з командним складом. Офіцер зміряв вояка оцінюючим поглядом, та доскіпатися не було причин.
- Прізвище, - рявкнув звично.
- Рядовий Продивус, - ще більше виструнчився Марко, демонструючи не лишень відмінний вишкіл, а й запопадливість. Присутні, гасячи посмішки, спостерігали за спектаклем вже не шкодуючи, що залишились.
- Пред'яви документи.
- Мої документи знаходяться у командира роти капітана Ярового.
Назвавшись чужим прізвищем, Марко продовжував брехати, дуже чітко відповідаючи на кожне поставлене запитання.
- Слідуй за нами, - перервав його на півслові лейтенант, - видко відчувши, що рядовий вирішив подерти з нього лаха.
- Не можу, товаришу лейтенанте. Командир роти заборонив мені відлучатися навіть на крок, - плів мандрони рядовий Марко.
- Допоможіть йому, - звелів тепер уже заведений солдатом лейтенант.
Ті підступила до Марка, намагаючись взяти його попід руки.
Посмішки збігли із уст присутніх в наметі, відчували, зараз почнеться...
- Стояти! Всім струнко! - могутній бас капітана Ярового, що прозвучав наче грім з ясного неба, змусив усіх вклякнути на мить. Лисуватий, років сорока п'яти капітан теж призваний із запасу, зі своїми вусищами, не передбачуваними жодним уставом, будив пострах не лише у тільки-но мобілізованих, старослуживі теж його побоювались.
- Мать вашу розтуди! Що тут відбувається?
Лейтенант приклав руку до козирка, аби доповісти, аж тут знову порушуючи субординацію втрутився Марко.
- Дозвольте доповісти, пане капітане, у пана старшини не лади з головою. Він тут гонориться, намагається спантеличити рядовий склад, доводячи, що старшини в нашій армії підняті до офіцерської гідності.
- В українській армії звертання "пане" відмінене. Хіба ви цього не знаєте? - мовив капітан не приховуючи свого доброго настрою.
- Ні, пане капітане. В час коли я проходив строкову службу було прийняте саме таке звертання - якнайспокійніше відповів Марко.
- Я зараз же телефоную полковнику. Хай присилають патруль! - аж вийшов із себе лейтенант, спостерігши, що в капітана ані гадки немає карати винного.
- А в зеленку теж замість нього відправишся? - іронічно запитав капітан, - а може фугаси знешкоджуватимеш? Полковником щиголь мене лякає. Клав я на тебе й на твого полковника! - накручував себе все більше капітан.
- Аби такі витівки та зійшли з рук? Цього не може бути! - тьохкає у головах як присутніх добровольців, так і солдатів строкової служби. Це не може бути правдою! Коли відбували службу, схожих фанаберій чути їм не доводилося. Життя на цій неоголошеній війні видається їм чимось позареальним, якимсь сном, який переживають лежачи в гарячці.
***
Марко - програміст. Любить працювати на самоті. Хіба тому, цей військових фах прийшовся йому до снаги. Сапер завше залишається наодинці з небезпекою. От і зараз щупом визначив точне розташування міни. Прибрав землю зі смертоносного подарунка й довкола нього. Перевірив навпомацки чи немає де під'єднаних дротів і витягнув міну на поверхню. Ху! - видихнув з полегкістю. Це - остання. Іще уважно вивчив заглиблення - чи немає там пастки - іншої міни. Намацав. Таки поставили гунцвоти! Мене не обдуриш, - констатував із задоволенням. На нині усе.
Коли прямував сюди по дорозі бачив дуже вже спокусливе озерце укрите в заростях верболозу. Не завадить освіжитись, бо ж після спілкування з фугасами, навіть при нульовій температурі, гімнастерку хоч викручуй. Вона, клята, прилипла до тіла й він борсався, намагаючись увільнитись із полону, та коли стягнув мало не закляк з несподіванки. В кількох кроках од нього стояла жінка. Її нагість біля цього лісового озерця ударила його мов ляпас. Стояв і не знав що з тим робити. Одночасно постидливо втягав кожну деталь її тіла. А тіло у неї було гарне. Не таке, як у його першої дружини, а зовсім інакше. Він не знав, як описати це тіло. Воно було наче безсоромніше, наче безоглядніше, можливо тому, що вона навіть не намагалась прикритись. Але дивно - від того не здавалась доступнішою. Жінка теж не відводила від нього погляду, дивилась йому прямо у вічі, й він, відвернувся. Тоді вона миттю накинула на себе легеньку суконочку. Міг піти далі своєю дорогою, та чомусь припинився - загіпнотизувала його незнайомка чи що?
- Як пройшли ви сюди? адже лісосмуга була замінована? - запитав здивовано.
- Можливо, звідси я нікуди й не виходила, - відповіла ухильно.
- Живете у цьому ставку? Русалка, чи що?
- Ставку... У нас так ніхто не говорить. Кажуть озеро. Ви напевно із західної України.
- Еге ж, бандерівець... - посміхнувся широко.
- То мусите бути дуже старий - бандерівці, знаю, під час війни були - посміхнулась з лукавинкою у відповідь.
- Я чула про вас. Ви - той сапер за яким полюють сепаратисти. Кажуть нюхом чуєте засідки... Хоробрий.
- Ниций я! Дивіться - кинув на мокру гімнастерку, - страх із мене вилазить. Не дається його укрити...
- Хоробрість вартує того, чого вартує сама людина. Готовність пожертвувати собою ніколи не буває ницою. Жінка ласкаво торкається його щоки, проводить пальцем по підборіддю і підводить його вгору. А потім трохи нахилившись, дарує короткий, цнотливий поцілунок від якого Марка усього аж судомить. І знову йому, дорослому чоловікові, це не дало права обійняти її у відповідь, поцілувати. Відчув, що жінка ця має над ним владу. Над ним, який ніколи й нічиєї влади над собою не визнавав.
- Навіщо? А головне хто все це затіяв? - продовжувала незнайомка, - навіщо вам ризикувати життям? Навіщо нашим хлопцям віддавати життя за ілюзорну республіку, якої ніхто не визнає? За що вкорочуєте життя один одному? Чому не розійдетесь?
- Війна п'янить, - мовив замислившись. Видко іще не час на похмілля... Прочитав у Поля Сартра: "Якщо я мобілізований на війну, то це моя війна, я винен у ній, і я на неї заслуговую. Я заслуговую на неї передовсім тому, що завжди міг ухилитися, дезертирувати, або покінчити з собою. Якщо я цього не вчинив, отже, я її вибрав..." Війна це - я!
- Жорстокий ви до себе, - мовила у глибокій задумі.
- Можливо, та найголовніше, що слова ці - правда.
Вона зупинилась й довго, уважно подивилась на нього.
- Куди ви мене ведете?
- Я? - зобразив здивування на обличчі чоловік, - думав це ви мене ведете...
Вона посміхнулась.
- Гаразд. Покажу вам де тут найглибше місце.
В цей саме момент шостим почуттям, яке виробляється у справжніх саперів, відчув, що попався... що це і є та прихована пастка, перед якою не зберігся. Пізно. Вони підійшли до найглибшого місця.
Не зчулись, коли запала ніч. Неземне сизо-голубе світло ледь-ледь виділяло їх серед очеретів і заростей лозняку. Клуби туману лащилися об їх ноги, і то був зовсім інший час час, інший вік. Нічого окрім цього ставка не було тепер на світі. І лише десь далеко-далеко, може, в небесах, ледь чутно лилася чи то музика, чи то звуки пропливаючих хмарин.
