Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44259
Рецензій: 86426

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ТУДИ Й НАЗАД (Повна версія)

© Юрій Кирик, 18-06-2014
Куди б не йшов, все одно кудись потрапиш...
(Мудрість Чеширського кота)

Цього дня їхня група програмістів з Pivotal Labs, яка відкрила своє відділення у Львові, працювала дуже мляво. Усі жили страшним видінням першої зачистки Майдану в Києві. В очах кожного миготіли кадри беззахисних молодих людей, які намагалися утекти, знайти бодай якесь укриття, та оточені зусібіч потрапляли під кийки "Беркуту". Безжальні удари і кров, кров... Далі добивання уже лежачих... Маркові увесь день вчувалися крики відчаю якоїсь студентки: "За що? Побійтесь Бога!" Ніхто не боявся - били безжально. Не міг повірити, що це трапилось таки у нас, в Україні, на майдані Незалежності...

Дочекались кінця робочого дня уся їхня невелика група відправились до пам'ятника Шевченку. Львівський Майдан вирував. Такої вибухової сили пристрастей не спостерігав тут іще ніколи. Він, той вихор, увірвався у їхнє на загал спокійне й розмірене життя айтішників. Акурат закінчували писати велику й складну програму, то ж, звісно, слідкували за тим, аби ніщо не порушувало їхній дорогоцінний душевний спокій.

- Підтримаємо столицю! Не залишимо  киян один на один із вовкулаками! Усі на Майдан! - вигукують промовці - сивочолі й зовсім юні, що один за одним підіймаються на подіум. Пристрасті вирують. Люди прибувають у центр Львова колонами, мов бурхливі річки вливаються у людське море, яке гуде, мов розтривожений вулик. Марко й не помітив, як у цій тіснявині загубив товаришів. Людський вир відніс його до намету, де формували загін молоді, які вже сьогодні, прямо зараз мали вирушати у Київ, аби підтримати протестувальників.

- Ти теж записуєшся? - глипнула на нього очицями смаглява чорнявка. Промовчав. Вона тієї ж миті відвернулась, бо хтось з бажаючих їхати потягнув її за рукав. Йому стало якось образливо. Що ж я знову залишуся за бортом Ковчегу, як це не раз уже бувало? Мов немічний дідусь вболіватиму на тапчані? - болісно вжалила думка. Іще пригадались рядки з віршів Арсенія Тарковського: "Пускай простит меня Ван Гог, за то, что я помочь ему не смог".

- Записуй, мене записуй! - розвертає до себе дівчину.

- Ти що твориш, Марку? - звідки й нагодився його колега, - завтра приїздять наші англійські шефи. З усіх нас у тебе найбільший шанс очолити групу, отримати суттєве підвищення платні.

- Мені й нинішньої з горою вистачає, - кидає сміючись. В одну мить відчув себе вільним від дому, службових обов'язків. Майдан став головним у житті. Такі спонтанні кроки не в його натурі. Своє життя завжди будував дбаючи про певну сюжетну довершеність, але в цю хвилину почув вільним, як ніколи. Такої легкості в житті не відчував.

- Коли вже так прикортіло, їдь! - благословляють товариші, яких до намету організаторів Майдану знову винесла жива хвиля. Звісно, коли б це відбувалося в офісі, керівник їхньої групи так швидко б його не відпустив, адже на виході кількамісячна праця їхньої групи. Саме Маркові належало вносити останні штрихи, "підчищати" програму. У нього в офісі й нік такий - Чистильник.

- Пам'ятай - туди й назад! - застерігає їхній керівник, - сам знаєш - у нас стислі терміни... У разі чого місце за тобою ніхто зберігати не буде.

***

До київського Майдану добрались відносно спокійно.

- Турист? - запитує Марка приблизно його віку чолов'яга у військовій плащ-накидці. Видати він тут старший, чи черговий.

- Турист? Чому турист? - здивувався той, і лише зараз поглянув на себе. У своєму костюмчику від Вороніна, коротенькій курточці "Аляска" й замшевих черевиках, насупроти хлопця в камуфляжі справді виглядав мов якесь одоробло.

- Не турист, то заїжджий - як співаки чи журналісти, що полюбляють до нас завернути, - впевнено констатує старожил барикад.

- Не полюбляєш журналістів? - не ховає іронії Марко.

- Сам колись працював в газеті, - зізнається той. Знаю - журналіст може бути на війні, бути на передовій, може виявляти велику сміливість і жити зовсім як солдат, проте в нього зовсім інша війна. Тому, що врешті-решт, забирається звідти. У нього інші обов'язки. Він тимчасово на війні. Солдат же на фронті постійно. А це зовсім інші враження і відчуття.

- Чекай, друже, - щиро сміється Марко, намагаючись зупинити говіркого чолов'ягу, не з тієї опери співаєш. Тут не війна, та й ти не солдат.

- Поживеш тут, зрозумієш, війна чи не війна... Звідки сам?

- Зі Львова, - відповідає, так і не встигнувши погасити іронічну посмішку.

- То трафив за адресою - ми акурат формуємо Львівську сотню, - мовить й уважно зорить за реакцією прибульця. Марко знітився, вгледівши, що великого поспіху той не виявляє, став переконувати.

- Якщо ніде не записаний, тебе ніхто не поважає, ти - ніхто! Навіть на Майдані нікуди не пропустять... - смисл слів майданівського опікуна й благодійника іще не зовсім доходив до свідомості Марка. Запальний агітатор того не знав, тому не зупинявся.

- Тебе не поважатимуть. Будеш мов, безхатченко. Такий собі майданівський бомж. Ніхто серйозно з тобою не рахуватиметься.

- Як виглядатиме, коли впишуся, а сам завтра поїду? - роздумував подумки Марко, хоча чого ж завтра? Сьогодні п'ятниця, то ж має принаймні три дні...

- Гаразд, записуй мене до вашої сотні, - прорік слова, які мали бодай на тих три дні змінити його життя. Принаймні, наступної миті не зможе розвернутись і рвонути на найближчий потяг до Львова...

Звісно, не слова Богдана (так звали його майбутнього командира), переконали його. Попросту ні за що не хотів бути осторонь. Бажав зануритися з головою в життя Майдану. Бодай ненадовго стати "одним із них". Чи вірив у те, що справа ця свята й Майдан обов'язково переможе?  Так глибоко з певністю не копав. Звісно, розумів, що Україна не Росія, і народ не дасть знущатися над собою купці виродків. Та добре знав і те, що Україна не Таїланд, уряд якого після подібного Майдану в Бангкоку, подав у відставку. Такого від нашого не дочекатися -  до кінця чіплятимуться за владу. Відтак, можливо, Київський Майдан тільки починається...

***

Саме в перший свій день на Майдані він побачив справжніх, відданих своїй країні  людей. Дуже різними були вони: Дівчина, класичний дакфейс, біла норкова шуба, підбори: несла якісь бруднющі дошки, притуливши їх до білосніжного хутра. А іще бабуся, років 90, песик такий само старий з нею, бабуся принесла цеглинку, "на, доцю, я біля дому знайшла, вам пригодиться" і руки трусяться від слабкості. Були підлітки, були вагітні жінки. Таксист, всю ніч возив людей на Михайлівську безкоштовно з усього Києва. Здається, що кожен, хто був в той день на Майдані, зробили кожен свій особистий подвиг, перемогли кожен свої особисті обставини і були там, де вони могли щось зробити кожен для всіх.

Постійно точаться сутички з ОМОН. Відтак досвідчені хлопці почали тренувати "молодняк".

-Треба міцних хлопців, - мовив, Богдан, натякаючи, що у Марка цілком не геркулесівська статура, та й відкіля їй взятись людині, яка нічого важчого за комп'ютерну мишку в руках не тримає?

- Бог не вибирає сильних, а дає силу тим, кого обирає, - Марко вибовкнув фразу, яка засіла в голові після недільного Богослужіння. Богдан уперше глянув на нього з повагою.

- Благословляю! Іди тренуйся! - мовив якось навіть урочисто. Той одразу ж пошкодував про своє "красномовство" чи краще словоблудство.  Адже усе набагато простіше - для нього, "білого комірця" це хіба єдина можливість стати "крутим".

Дідько потягнув за язика! - злиться тихцем уже в перші хвилини, коли у фанерний щит, яким його екіпірували, вдарили так, що замалим не відвалилось плече. Дивний я все таки тип: діагностує Марко, - чому завше прагну бути не тим, ким є насправді? Ну який із нього воїн?.. Після першого ж вибуху шумової гранати був переконаний, що зараз же помре.  Вже з певністю не Бог ставив його на це місце.

Вечір проходить більш менш спокійно, інколи омонівці (хоча, насправді іще не розрізняє де ОМОН, де "Беркут"), кинуть у них гранату, інколи вони коктейль запустять.

- Щоб ні ми, ні вони не засинали, - жартує Богдан. Він може жартувати, Марко ж здригається і холоне від кожного вибуху чи гучного окрику назовні. Чому не здогадався узяти транквілізатор? Без нього не засне...

На ранок до них прийшло іще з десяток хлопців - зі Львова і околиць. На їхньому фоні Марко вже почувається старожилом...

Ближче дев'ятої "Беркут" пішов в атаку.
Одному хлопцеві, років шістнадцяти, "Беркут" влучив каменем в голову, малий став кричати: "Дайтє шльом, дайтє шльом!", Богдан йому й каже: "Піди і забери". То він підбіг до кордону Беркуту і почав стягувати з одного із вояків шолом, інші його дубасили з усіх боків, але якось йому вдалося зірвати ту каску і втекти. Сміється Марко. Сміється решта хлопців. Не усім так везе - в одного захисника барикади зламана нога. Чортихається: "Шкода, повоювати не встиг..." Нічого синку, - заспокоює його Богдан, на твій вік, гадаю, воєн вистачить... В іншого пробита гумовою кулею щока й вибиті зуби. Не може говорити й тільки плаче. "Нічого, хай поплаче, менше сцяти буде" - незворушно посміхається наш командир. Марко уже зрозумів: Богдан не злий. Таким своїм відношенням дає зрозуміти хлопцям, що це "ягідки". Добре, що саме його обрали за командира - характер у нього рішучий, наступальний. Марко відчуває, що потихеньку втягується в життя цього різношерстого колективу.

На третій день вже трохи відчув себе бійцем. Навіть спати почав, повіривши в іделічне облудження, що їхня барикада - твержа. Не чує гучних вигуків, не здригається від кожного вибуху гранати. Навіть яскраві червоні виграви від спалених шин, й сопушний сморід від них не заважають. На їхній барикаді затишшя, та він увесь день в русі. Перемістились до Будинку профспілок, опісля на Інститутську. Кидає у бік "Беркута" все, що можна кидати - каміння, коктейлі, але намагається бути обережним. Наближається до крайньої лінії лише в моменти поміж залпами гранат, що ними їх пригощає "Беркут". Ті, що тільки прибули на Майдан, й шал бою засліплює їм очі, вибігають  на удачу, без “рекогностування”, аби точніше закинути пляшку з коктейлем, таких відчайдухів майже завжди поранять гумовою кулею, чи контузять вибухом шумової гранати. Бувало й зовсім кепсько - бачив, як хлопчині голову відірвало гранатою. Так сталося, що граната за капюшон йому впала… Той хлопець із Золочівщини. Запам'ятався йому своїм дивним іменем - Пилипко. Воно мало присутнє у його свідомості, що вже казати про людей з інших регіонів? Це Марки тепер стали з'являтись в Галичині, як гриби після дощу... Дивився на понівеченого хлопця, який декілька хвилин тому був Пилипом, а зараз труп, якого іще треба позбирати докупи. Дивна річ - цілком відмінний стосунок до мертвих і до живих. Ніби він і є, але насправді його вже тут немає... Цього бодай знали, та є й такі, що вибувають із  рядів захисників барикади майже одразу, навіть не встигши ні з ким познайомитись.

Зволікає з поверненням додому. Інші так само - боялися залишатись на барикадах, тепер же бояться їх залишити... Йому ж взагалі який резон поспішати? -  З дружиною пару місяців, як розлучився. Робота? Це його найменше турбує - програмісти в дефіциті. Та й у сотні тепер від нього багато залежить, як виявилось, найвлучніше кидає перцеві гранати. А декілька таких влучно кинутих гранат гарантують хлопцям вдалу атаку - "Беркути" на якийсь час стають сліпими курчатами, що годні лише чихати та протирати очі, які нестерпно печуть. Перець бо потрапляє не лише в очі, а й легені. Боєць на тиждень гарантовано виходить зі строю... Сам їх продукує. Якийсь бізнесмен підвіз їм пару ящиків молотого перцю. Скручує у лампочці патрон, насипає туди перцю опісля клеєм "Момент" закріпляє патрон і - граната готова! Його військова спеціальність сапер, міг би із підручних матеріалів виготовити справжню бомбу. Та вони поки що намагаються обходитись малою кров'ю. Хоча де у кого вже з'явились мисливські рушниці. Супроти "калаша", це, звісно, не зброя, а все ж, декілька пострілів картеччю миттю зупиняють Беркут, який прилаштовується атакувати.

Зброя потрібна. Вона створює ілюзію невразливості - здається, що зі зброєю ти спроможний контролювати ситуацію, тому кожен намагається бодай якось озброїтись. Якийсь хлопчина запропонував йому за смішні гроші дві гранати - РГД-5 і Ф-1.  При першому ж наступі не стримався і метнув у натовп наступаючого "Беркуту". Розбігалися у всі боки. Скількох ранило, якщо чесно – він не бачив… Колись його потрясла думка Ремарка, що війна робить кожного солдата вбивцею (він вже як Богдан називає Майдан війною), можливо, це неспроста... Маркова мати з певністю не вірила б,  що він здатен спричинити каліцтво чи смерть стільком людям. А якби дізналася? Розплакалася б, заламала руки... А потім знайшла б цій страшній історії пояснення й виправдання, як і його командир - війна...

Усе це трохи нагадує Маркові їхні зимові ігри у "войнушку" в далекому дитинстві. Там вони теж зводили барикади зі снігу. Починалось весело. Та поволі ожорсточувались, готували снігові гранати з льодовою корочкою й почувались героями, коли їхній "ворог" розмазуючи кров із розбитих носів та лобів утікав. Тоді почувались справжніми героями. Зараз не дуже що й змінилось. Беркут відступає - вони герої! Колись прочитав, уже не пам'ятає у кого,  що базовим принципом, що лежить  в основі будь-якого виправдання війни з погляду людської особистості, є героїзм. Війна дає людині можливості пробудити героя, що сидить усередині неї...  

Тоді, в дитинстві, вони "воювали" довго. Аж поки не прибігали розлючені батьки, чиї діти приходили домів з розбитими лобами та носами й не зносили чобітьми їхніх укріплень. Коли бувало вкрай сутужно, вони тихцем виглядали добрих, чи навіть розлючених батьків, які б прийшли й розборонили їх - самим заперестати "войнушку" було соромно. Нині теж з надією дослухаються, про що там домовились політики...

Замиритися - почесно. Та ніхто їх звідси не вигонить, навіть "Беркут". Усі налаштовані стояти доки не впаде ненависний режим бандюків, і Янукович не забереться геть.
Справи у Марка цілком кепські - знову не спить. Вибух гранати, яку кинув, поранив, а може й забрав життя кільком. Тепер той вибух уявляється йому в найменших деталях, як в час уповільненої зйомки. У перші дні відчував ненависть до людей у формі, бо вони причиняли їм зло. Нині і він став злим. Якщо розібратись, то на ньому навіть більша вина - їх сюди послали. Він же прийшов по добрій волі... Докори сумління? Звісно - скорпіон... Але це тільки слова. Він перейшов межу. Став втрачений. Не такий, як раніше. Цей тягар, мов торба Марка проклятого назавше залишиться з ним. Він бо теж носить це зловісне ім'я - Марко... Довго думав, але так і не зміг підібрати слів, аби окреслити свій стан. Дуже складно в людській мові  знайти слова для передачі нелюдських станів. Врешті віддав другу гранату Богданові - знав не спроможеться на другий кидок...

***

Декілька годин перед ними маячили міліціонери, та хвилин п'ятнадцять тому їх змінив  "Беркут". Хлопці думали, що це перезміна. Проте тільки-но беркутівці вишикувалися, одразу зробили «черепаху» й пішли у наступ. Вони відбивалися як могли – тими ж коктейлями та  камінням. Беркут щільніше прикрився й просувався маленькими крочками, не зупиняючись ні на мить. У ці хвилини, що повзли мов черепахи, пошкодував, що віддав гранату. Зараз точно метнув би! На барикаді усього чоловік тридцять. Вони протримались  усього нічого - якихось п'ятнадцять хвилин...

- Хлопці, відступаємо! - почулась команда. Прикриваючись щитами, почали відхід та вже в наступну мить Марко помітив, що щось не так - біля нього упав здоровий, мов бик хлопака із Самбора. Припинився, схопив його під руку, та тіло безвольно обвисло. Тільки тут помітив на шиї невеличку цяточку. Вогнестрільне поранення. Він мертвий. У ту ж мить біля його ноги куля поцілила у бруківку.  Повернув голову у бік кабміну - вочевидь стріляють звідтам. Хтось кричить: " Не обертайтесь! просто біжіть уперед." Побіг не просто - петляв, як учили у перші дні. Знав, у таку мішень, особливо зверху, важко поцілити. Заховався за будинок і вже звідтам спостерігав. Хто озирнувся, намагаючись визначити звідки стріляють - одразу ж падав. Не треба бути великим фахівцем, аби зрозуміти - працюють снайпери. В той день його хіба врятувало те, що свій фанерний щит він покинув, а бронежилетом  іще не розжився. То ж міг плигати мов заєць.
Пізніше, вночі, коли врешті підібрали своїх загиблих, бачив, що справжні, омонівські щити кулі пробивали мов картон, бронежилети теж пробивало на виліт. Акуратна дірочка спереду і акуратна дірочка ззаду, а всередині м'ясо, органи, кістки... Це був саме той, кривавий четвер двадцятого лютого.

Ворог, який кількома десятками смертей намагався їх залякати, знову помилився. На Майдан прибували нові люди з усіх куточків України.

Опісля дізнались, що Верховна Рада звільнила Януковича з поста президента України. Ця новина, що усіх підняла на дусі, трохи згладила почуття вини перед Богданом, та й перед іншими хлопцями теж, за те, що не утримали дорученої їм барикади. Та зараз вирішальним було інше - звільнити від нападників будинок Профспілок.  Кілька груп хлопців з різних угрупувань, в тому числі з Правого Сектора, зі зброєю, яку вони всякими правдами і неправдами добували, пішли в палаючий вже будинок Профспілок і почали стріляти в ментів, котрі намагалися зайти в будівлю зі сторони Європейської площі. Казали, що одна така група протестувальників розстріляла вісім чоловік. Інша – дванадцять. Здається забава у "войнушку" переросла у справжню, люту війну. Мовить так, можливо тому, що відбувається вона саме у лютому...  

Від тепер без "броніків" на Майдані вкрай небезпечно. Їм пощастило — знайшовся спонсор, якийсь київський бізнесмен. Підійшов до них: «Хлопці, чим я можу допомогти? Знаю, що гроші зі скриньок пропадають...». Порахували, що не вистачає дев’ятнадцять бронежилетів. На наступний день він їх купив і кожному дав особисто в руки. Не думаю, що був бодай віруючим - пересічний киянин...

Вогнепальної зброї ні в кого на їхній барикаді не було. Та тут й не дуже намагалися її здобути. Не перший день на Майдані, знали, лише найбільші відчайдухи ходили зі "стволами" на передову. Зброя на Майдані була, здебільшого, мисливська. Яка там шкода буде від шроту на такій відстані? А для снайперів вони - законна мішень. Знову ж коли б у майданівців не було стволів - менти б не зупинилися...

Бачили, як в одній із сутичок поранили нашого командира. Санітари відтягли у безпечне місце, та про подальшу його долю нічого не знали. Марко пішов на вивіди у храм, де добровольці-лікарі влаштували польовий госпіталь. Вразило, коли в одному місці побачив таку кількість покалічених хлопців. Іще більший подивок викликало те, як вони сприймали власне каліцтво - без суплік, осуду й нарікань, як щось належне й виправдане. Була це звичайна покірність  чи приречення - не збагнути. Якщо й так, то якась їх вища форма. Можливо, за тим стояло самозречення, відмова визнати за собою право на власне життя? Уже збирався йти - серед поранених Богдана не було. Порадили іще спуститися в пивницю - туди заносили померлих від ран. Там і надибав на командира. Стояв над тілом побратима. - Дорогий Богданчику, - хотілося сказати йому, - от уже перемога - ненависний президент утік з країни, а тобі нічого не треба...

Йому іще повезло - проноситься думка - на слуху придумані кимось слова: "Небесна сотня". Він потрапить у той список. Будуть вшановувати. Це так по-українськи - у наших народних піснях кожен козак, що йде на війноньку мріє про смерть і червону китайку. Бо тільки мертві заживають слави. Це так не по-українськи - любити живих героїв і мучеників...

Майдан дещо опустів але багацько людей, йдеться не лише про безробітних чи безхатченків, а навіть багатодітних бізнесменів, не захочуть повертатись назад. Щиро кажучи, він теж не дуже хоче. Чим довше він тут, тим більше питань ставить собі. Питань про сенс нашого часу. Звісно усі б дуже хотіли повернутися в оновлений світ, але хто їм дасть його?..

Почалась колотнеча в Донецьку Луганську та Маріуполі.  Дуже швидко на Майдані второпали, що ніякі це не повстанці, не сепаратисти, а страшна, іще й тому що не оголошена війна сусідньої держави. Вони думали ворог один, і вони його збороли. Вороги ж різні. Їх багато. "Старші брати" - росіяни навіть гадки не мають відпускати нашу країну з миром. У Марка  новенький бронежилет а іще відчуття, що знаміреного діла не завершив... Часу на роздуми обмаль. Звісно, на Майдані більше нічого робити. Формується батальйон Нацгвардії з "Майданівців". Його військова спеціальність - сапер. Отже, зараз там його місце...


Далі буде.














Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Пост фактум

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 23-06-2014

Звичайно, сучасникам треба про це писати

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Nina, 21-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-06-2014

Майдан змінює свідомость.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 18-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 18-06-2014

Та крапля

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 18-06-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69757604598999 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …