У кімнаті було прохолодно. Відчинене вікно впускало до оселі осінню прохолоду, яка робила помешкання незатишним. Та й сам вигляд з вікна не навіював приємних думок. Навпроти будинку виднілись хрести та надгробки старого кладовища, яке давно було заборонене для поховань, так як вільного місця більш не залишилось (так, люди в цьому місті не надто хапались за життя, тому смерть була частим прохожим на його вулицях). Без смаку підібрані шпалери та оббивка для дивана з кріслами довершувала те відчуття неприємного перебування у чотирьох стінах. У кутку стояв сервант повністю заставлений книгами, що свідчило про те, що господар полюбляв читати і, судячи з присутності Гамсуна, Достоєвського та Маркеса на полицях, у літературі мав смак, на відміну від декорування. У цій кімнаті просто-напросто не було на чому зосередити своєї уваги: жодного яскравого акценту чи дорогої дрібнички на камінній полиці (зрештою, не було і камінної полиці, де ця дрібниця могла б лежати). Усе було пронизане якоюсь сірістю та відвертою буденністю, від яких хотілось утекти і не повертатись. Безумовно, у такій кімнаті не могла жити особа з насиченим життям чи яскравими спогадами - вони просто не личили б одне-одному. Натомість, це помешкання напрочуд вдало пасувало б якомусь дрібному клерку, який цілими днями перебирає документи, а додому приходить лише перебути ніч, і знову на роботу. Ніяких емоцій чи почутів, лише гостре відчуття того, що тут хтось живе, вірніше, існує.
