Тимофій, колишній веселун і завсідник усіх гульбищ на селі, поступово майже перестав з'являтися з дружиною на людях.
"Так надійніше" - повторював сам до себе.
А то якогось разу йшов вулицею, аж глип - а Скипа, отой гидкий слинявий Скипа, стоїть серед вулиці з його Валею і показує їй якусь хустину, ще й сміє усміхатися при тому.
Незчувся, як опинився поряд.
- Що, знову за гульки? - визвірився до Валі.
- Тімох, ти що, сказився? - блимав вицвілими очицями Скипа. - Я їй показую, які хусточки в магазин завезли.
- А вона що, сама до магазину дороги не знає? - ревів Тимофій. - Я вам... Я вам... - не знаходив слів, вирвав у Скипи з руки хустину, роздер її навпіл і заходився топтати прямо серед дороги, мов надумався вимісити асфальт, як ту глину на толоці.
Скипа не вступав у суперечку, не вимагав повернення хустини, швиденько ретирувався, а Тимофій волав ледь не на всеньке село:
- Шлюха, знову за старе?! Я тобі!... Щоб я тебе більше на вулиці не бачив! У хату, в хату! Негайно, назавжди в хату!
За якихось пару місяців жителі села зовсім забули, що в Тимофія Добровольського є дружина. Ніхто її ніде ні бачив, ні чув, хіба що сусідка яка забіжить у хату солі чи ще чогось позичити та й погомонить з Валентиною.
- Тимофію, я ж не тюрмачка, щоби весь вік у норі сидіти, - пробувала заперечувати Валентина.
- Ти не тюрмачка, а домогосподарка, - відповідав Тимофій. - Стережи дім, нічого по вулицях шлятися.
- Дурню! - кричала колись, як уже ввірвався терпець. - Та якби я хотіла тебе зрадити, то й на подвір'ї під дровітнею зрадила б, нащо мені та вулиця.
- Ти можеш і під дровітнею, - зло усміхався.
І почав замикати, йдучи на роботу, Валю в хаті. Теща до цього часу померла, тесть подався в прийми, тож Тимофієві закони діяли на повну силу.
Якогось разу запримітив, що, не зважаючи на замкнені двері, його дружина жне на городі кукурудзу.
"Кудою вилізла, як?" - майнула думка.
Обійшов хату, знайшов відчинене вікно. Наступного ж дня усі вікна в хаті були забиті величезними цвяхами.
Та жінка продовжувала вислизати із замкненої хати.
- Ти чого надворі? - визвірявся. - Хто випустив? Як посміла?
- Випустила сусідка, - спокійно відповідала Валентина, - я ж не черниця, не схимниця, щоб у печеру себе живцем закопувати.
Тимофій почав забирати ключі з собою.
Бісився, подумував навіть, щоб облишити роботу і бути завжди дома, біля Валі, бачити кожен її крок, кожен порух, вберегти від гріха, подібного дівочому, колишньому. Стримувало лишень те, що не буде за що жити. Ночами погано спав, часто прокидався, мацав рукою поряд, чи не втекла, не помчала дружина в кущі до "хлопчиків-нальотчиків". Сни важкі бачив, серед яких гола його Валентина пролазила крізь замкову щілину в дверях і довго віддавалася на милість заслиненого Скипи. Кричав у тих снах, борсався в ліжку, аж доки Валентина не включала в кімнаті світло і не будила змученого непристойними видіннями чоловіка.
- Валю, - обіймав, прийшовши до тями, дружину, - я так тебе люблю, так люблю, що не можу...
Валя заспокоювала Тимофія, вкладала спати далі, і він дивився новий сон, де Скипа, знайшовши ключі, відмикав спокійно хату і, завівши до господи зграю "хлопчиків-нальотчиків", відверто сміявся з Тимофія, насолоджуючись любов'ю його дружини.
"А дійсно, - думав Тимофій вранці, - це ж хату можна спокійнісінько відімкнути, варто лишень ключа підібрати."
Мучився тим своїм відкриттям, подумував над удосконаленням системи захисту дружини.
Додумався - почав підключати до ручки дверей електрострум. Одного разу ледь не вбило сусіда - сімдесятилітнього старого Гаврила.
- Це вже не життя, - плакала Валентина, - це якесь божевілля.
- А чого той Гаврило сюди приперся? - не вгавав, не звертав уваги на сльози Тимофій.
- Згвалтувати мене хотів, - гірко жартувала Валентина.
- Е-е, недаром, значить, я захист поставив, - не розумів подібних жартів Тимофій.
- Чоловіче мій, схаменися, - благала Валентина, - я ж тебе не зраджую і не думаю зраджувати. А якщо надумаю, то ніякі замки, ніякий струм не допоможе.
- Е-е, не кажи, - не погоджувався Тимофій.
- Ти ж збожеволієш зі своїми підозрами, коханий мій, - шепотіла, змочувала сльозами його лице.
Не відповідав, мав своє на гадці, беріг любов, чистоту любові, перемогу свою юнацьку беріг.
Мати зрідка дровець у вогонь підкидала (батько сердився, зовсім не розмовляв), нашіптуючи інколи:
- Як там твоя красуня? На замку? Стережеш вовка, щоб у ліс не дременув? Ну-ну, а Наташа Іваницька заміж вийшла, чоловік, кажуть, дуже задоволений, не нахвалиться Наташею.
- Ой, мамо, хоч ви не гарчіть, - відмахувався Тимофій і заздрив потаємно людям, яким не треба стерегти своїх коханих-ненаглядних, а можна жити спокійно і не носити при собі повсякчас ключі від клітки з вовком, що мріє про ліс.
- Тимофію, якщо ти не зміниш свого ставлення до мене, я тебе покину, - заявила Валентина після трьох місяців життя під замком.
- Уб'ю, - пригрозив Тимофій.
- Але ж так не може тривати вічно! - скрикнула Валентина.
- Не може, - погодився Тимофій.
Задумався - а може, дійсно, дати Валентині спокій. Гляди, і самому полегшає. А якщо і внадиться якийсь "нальотчик" до Валентини на годинку, то не така то вже й біда буде, їх, тих "нальотчиків", у неї он скільки колись було, і нічого, вистачило Валентини і на двох дітей, і на нього, чоловіка законного її. А то ще дійсно сказиться, забере дітей, майне невідь-куди, йди, шукай потім дружину свою, шукай дітей, шукай з такими труднощами здобуту колись перемогу на особистому фронті.
Але чому це Валентина зібралася тікати? До кого? Чи не до Скипи слинявого? В того якраз з жінкою не ладиться, гризуться щодня, як собаки. Гай-гай, Валю, та невже ти так просто хочеш обкрутити, обдурити Тимофія, цього кремінь-чоловіка, який знає науку перемагати і не здатен на поразку? Та куди ти підеш з батьківської хати, жінко-лисице? О, ні, ти нікуди не підеш. Ти просто наганяєш чоловікові страху, сієш у його душі паніку, щоб пом'якшив своє табу, щоб дав можливість хоч раз на місяць облизати слину нещасного в сімейному житті Скипи. Та не буде цього! Закритий замок, ключ у кишекні, іноді на дверній ручці двісті двадцять вольт напруги (хоча ні, з цим досить гратися, гляди, діти раніше належного з дитсадка повернуться) - ці охоронці Тимофієвого щастя ще довго стоятимуть на варті біля його дружини. Довго. Стільки, скільки потрібно буде. Місяць, то місяць, рік, то рік, двадцять років, то й двадцять. Тимофій сам пертиме плуга сімейного достатку, сам дасть раду всьому і всюди, але хтиві погляди Скипий іже з ним ніколи не залізуть під кофтину його дружини і хай навіть по пам'яті, але не торкнуться грудей тієї, яку виборов у нелегкій борні з тим же самим Скипою Тимофій Добровольський для свого життя. Якщо Тимофій переміг усе село в боротьбі за свою долю, то вже носія тієї долі переможе і поготів. Годі, дружино моя мила, косо поглядати на замок на дверях. Той замок - ключ до сімейного щастя, де немає місця зраді, посторонній думці, де є лише чоловік, дружина, їхні діти, а більше немає нічого й нікого, бо нічого більше й не потрібно.
- Покайся, Тимофію, - ще пару разів благала-молила Валя.
Обнімала, цілувала, довічну вірність і безмежне щастя обіцяла в обмін на відкриті хатні двері.
Не піддався.
- Коли я вдома, - відповідав, - усе подвір'я і весь город біля твоїх ніг. А коли я поза домом, ти також повинна бути подалі від людських очей. Так надійніше.
Не вберіг. Одного дня, повернувшись з роботи, знайшов біля дверей вирваного скобеля, в кущах неподалік знайшов понівеченого замка, а в хаті не знайшов нікого, повіялась його люба дружинонька у світи, повіялась не зі слинявим Скипою, якого чомусь найбільше остерігався Тимофій, не з кимось з колишніх "хлопчиків-нальотчиків", які хтивими поглядами псували Тимофію нерви, а з отим ріденьким геодезистиком, що квартирував у сусідки через хату і цілий місяць тинявся, немов проклятий, зі своїм теодолітом та якоюсь лінійкою по селу, та ще щовечора навідувався до садиби Добровольських за молоком, якого, напевно, дуже потребувала його худорлява, немічна постать.
- Ех, треба було жінку взагалі надвір не випускати, - тяжко зітхав Тимофій у вмить осиротілій хатині.
- Бачиш, Тимофію, до чого ти Валентину довів отими замками, з рідної домівки втекла від чоловіка-узурпатора, - гудила переможця-невдаху сусідка Орися, ставна, але підситаркувата вже вдова, гудила і манірно обсмикувала кофтину на відвислих грудях, мов запрошувала Тимофія до помсти зрадливій дружині.
Тимофій пісним поглядом скочувався по відвислих грудях і, гірко спльовуючи, йшов геть, бо Орисині груди в порівнянні з квітуючими персами Валі спонукали скоріше не до помсти зрадливій дружині, а до постригу в ченці або ж добровільного переходу в стан євнухів.
- Я ж казала, що сплюндруєш з тією вертихвісткою життя, - зловтішалася з Тимофієвого горя рідна мати.
Навіть батько, що роками дувся на сина за побиту мармизу, простягнув був руку для привітання і промовив повчально:
- Краще пізно, ніж ніколи, зрозуміти ту істину, що повія в хаті гірша навіть за самотність.
І запросив переходити жити до батьківської оселі, де, як говорив, "твій, сину, пуп прикопаний, від якого й до смерті не відірватися".
Тимофій не проміняв хатини своєї збіглої дружини на пропоновані батьком апартаменти, а подався натомість на пораду до тестя.
- Втекла? - проплямкав губами не то запитання, не то здивування вічно п'яний тесть. - Не журися, буває. Пий сто грам - і все буде хо'кей. А Валя вернеться. Баби, вони, як ті сучки, тічку за собою водять, але власної буди ніколи не цураються.
- Куди вона поїхала? - допитувався Тимофій.
- А мені звідки знати?! - витріщив очі тесть. - Де жеребець, там і кобила. Шукай, сину, стайню.
- Тьху! - плювався Тимофій на дурне тестеве базікання.
Зустрів колишнього свого вчителя, поділився наболілим, поскаржився, що не знає, куди сподобилася втекти дружина, а то він їй того геодезистика на лобі тушшю вималював би, аби всі люди знали, з яким непотребом вона злигалася, пообіцяв, що однак знайде оте пристановище-кубло і примусить горе-жінку любити вірно і віддано свого законного чоловіка до останнього дня її, бо інакше не був би він Тимофієм Доровольським, людиною, що збагнула науку перемоги.
Вчитель уважно вислухав Тимофієву мову і сказав тихо, але твердо:
- Гарячий ти дуже, Тимофію. Гарячий, упертий, але в науках, як себе не хвали, а слабуватий. Не знаєш, чи не хочеш знати, що на світі підвладне чиїйсь перемозі все, крім любові, бо ця дама як прийде - не встоїш, а як піде - не вернеш. Запам'ятай це і добре подумай перед тим, як ставати з нею на прю. Бо можеш і життя в борні покласти, а все задарма буде, все за ніщо.
Послухав Тимофій вчительської балачки, згадав настанови майора Плахотнюка і розсміявся.
- Любов непереможна? - перепитав. - Дурниці. Та їй будні часто-густо крильця обламують, а людина то й поготів це зробить. Як прийде, не встоїш, кажете? Теж дурниця. Як найбільше горе людину звалити не в змозі, куди любові братися? Не вернеш, як піде, мовите? Та повернути хіба що вчорашній день не можна, все ж інше - аби розум та сила волі були, щоб страх перебороти, в паніку не впасти.
- Хай буде й по-твоєму, - не став сперечатися вчитель. - Але знай, що там, де горе безсиле, радість може розум відібрати, а там, де ти безстрашний і паніці непідвладний, час здатний не згірш за найдосвідченішого злодія тебе пограбувати - не зоглянешся, як і остання надія розтане у вчорашньому дні, не говорячи вже про любов, що в часі здатна пурхати, як та пташка в синьому небі.
(Продовження буде).
