Раритетна чорна Волга, об’їхавши захаращену квітами: високими жовтогарячими чорнобривцями, пишними рожевими майорами, поїдженими гусінню мальвами, кошлатою тумбергією, які мало гармоніювали за кольором і вивалювались за бордюр, клумбу, зупинилася біля Будинку Рад. Раніше на центральному газоні росли старезні ялини і ніхто не переймався тим, що під ними сходить. А коли зелених велетнів перенесли до парку, постало питання – чим засадити клумбу? Працівники місцевого Білого дому принесли що в кого було. Посходило, зарясніло, ось тільки естетична краса сумнівна. «Що маємо, те маємо, - відмахнувся мер, коли місцеві жінки завітали до нього із пропозицією найняти для квітника флориста і навіть привели із собою якогось сухенького дядька у кашкеті. – У мене он в бюджеті дірки, а ви мені про якісь там квіточки».
Дверцята Волги повільно відчинились. З’явилася довга парасолька-тростина, а за нею нога у блискучому лакованому черевику. «Приїхав», - шепотіли перехожі, розходячись. Із машини вийшов невисокий лисіючий чоловічок у коричневому костюмі-трійці, із шкіряним дипломатом у зігнутій руці. Звідусіль посипалось: «Доброго ранку!» і «Доброго здоров'я!» Він скупо кивнув у відповідь і зник за скляними дверима.
Кожне місто має свого господаря. Часто не того, хто лишає на папері свої підписи і печатки. Таким господарем для містечка У. був Петро Васильович Левченко. Потрібна людина, шеф, некоронований цар. Як його тільки не називали. Мовчазний, непримітний на перший погляд чоловік, Левченко не потребував усіх тих титулів і посад. А пропонували, відмовлявся. Він рахувався замом зама і не бажав щось змінювати. Адже влада і так була в його руках. «Велика влада в руках маленької людини», - Левченко сам вигадав жарт, який розважав його в миті поганого настрою.
Він мав свій кабінет, біля якого завжди збиралися люди. На прийом до мера – жодного бажаючого. А тут – затори. Усі в місті знали, що Левченко – остання інстанція. І йшли до нього тоді, коли допомоги вже не було від кого чекати. Спершу до церкви, поставити свічку, а потім вже до господаря міста. Він ніколи не відвертався, ладен був вислухати кожного і, за можливістю, допомогти. Потрібні гроші на лікування – отримай, втратив роботу – з понеділка виходь на нову, проблеми з кредитом – без проблем, нагрубили в соцбезі – розберемося.
Не одна родина щодня за нього молилася, просячи для господаря міста міцного здоров'я. Важко зустріти того, хто ніколи не чув про Петра Васильовича, непросто відшукати двір, в якому б Левченко не хрестив дитини. Ніхто не знав, як йому вдається усім допомогти. І мало хто цікавився. Його поважали і … трохи боялись. Плітки про Левченка ходили. Як без цього? Але… Кожен розумів, що завтра на його поріг може ступити біда, і тоді на нього єдина надія.
З понеділка по п’ятницю у приймальні Петра Васильовича – «паради» відвідувачів. Галина Іванівна, секретарка Левченка, вже не молода жінка, доглянуті фігура і обличчя якої могли дати фору будь-якій двадцятирічній дівчині, вміла створити атмосферу тепла і домашнього затишку. У приймальні на людей завжди чекали солодощі і кава. Добрі слова теж ніколи не були в дефіциті. Усі, хто намагався уявити на цьому місці юну кралю, тільки кривилися. Ні, юна не вписується в інтер’єр.
Підтримку і допомогу тут знаходили усі, хто мав у ній потребу: від підлітків до дещо знахабнілих бабусь. Левченко ніколи нікому не відмовляв. Саме тому усіх так здивував той випадок…
Вона чекала цієї можливості п’ять років. А, може, й усе життя. З дитинства Марта не цікавилась нічим, окрім рослин. Тільки в їхній присутності почувалася затишно, бо відчувала, що усі вони належать їй, а вона – їм. Виборола, викричала своє право вступити на омріяний факультет. Перепони росли наче гриби після дощу: сумніви батьків, брак коштів, конфлікт з вчителями, котрі заприсяглися зрізати її золоту медаль, інтриги вступної компанії.
Тримаючись свого до кінця і отримавши диплом біолога, Марта стала дивитися на рослинний світ не тільки як на досконалий за своєю красою витвір Бога, але і як на могутніх лікарів. Знала, що ще багато таємниць не розкрито, і вірила, що ось-ось відчинить дверцята однієї з них.
Робота над препаратом, який би сповільнив процеси старіння людського організму, велася не один рік. Новина про ту експедицію стала рідкісною вдачею. Тропічні ліси Амазонки з ледь дослідженою флорою і фауною… Мартин науковий керівник вважав, що саме там вони знайдуть мікроелементи, без яких їхній тонік всього-на-всього запашна дистильована водичка.
Вона б з радістю зірвалася з місця і поїхала. Як завжди, не вистачало одного і того ж. Грошей…
Марта від народження ненавиділа у когось щось просити: з першого курсу не брала у батьків гроші, самостійно заробляючи собі на життя. А щоб відправити свою наукову роботу на міжнародну виставку, цілий місяць працювала у лікарні в три зміни. Ходила, наче зомбі, моментами забуваючи найпростіше. В ті дні її переслідувало єдине, нав’язливе і жагуче бажання – заснути. Можна й навічно… Не склалися стосунки і з хлопцем, котрий просив її вийти за нього заміж і сидіти вдома, обіцяючи забезпечувати усім необхідним.
« - Я чоловік. Господар. Я заробляю достатньо», - не раз повторював він.
« - А я жінка. І я теж чогось варта», - вперше і востаннє повторила Марта, уходячи.
Бути чиїмось боржником вважала ледь не приниженням. Цього не приймала її сутність. І тепер, стоячи перед цим чоловіком з бігаючими пронизливими очима, почувалася затисненою у кліщі. Як могла, пояснила, що інститут не в змозі фінансувати всю експедицію і вона змушена шукати спонсорів. Ні, їй не потрібно багато. Скільки він зможе дати…
Деякий час Левченко мовчки на неї дивився. Вона бачила, як звужуються його зіниці, як напружуються груди при кожному подиху (одна з ознак хронічної астми), коричневу родиму пляму на лівій руці, як за формою нагадувала земну кулю. А потім він захлопнув шкіряний записник і сухо відповів:
- У мене зараз аудиторські перевірки. І зовсім немає вільних коштів. Вибачте. Нічим не можу допомогти.
Розчервонівшись, дівчина вибігла до приймальні, де ледь не зіштовхнулася з Галиною Іванівною. «Що вона робила біля дверей. Підслуховувала чи що?»
Секретарка про щось її розпитувала, пропонувала воду. У Марти всередині закипала злість. Перед усім на себе, що послухала людей і змушена була пройти через таке приниження. Злість уже важко було втримати у середині, вона витікала назовні сльозами розпачу. Що з нею? Вона ніколи раніше не дозволяла собі демонструвати слабкість у присутності незнайомих…
«Нічого не сталося. Я все одно туди поїду. Заставлю квартиру, візьму кредит, позичу», - покидаючи будівлю, повторювала вона собі. Просто слова заспокоєння, чи вже клятву…
Не одразу знайшлися сміливі зайти після Марти до кабінету Левченка. Але ті, хто все ж наважився, виходили звідти із щасливими посмішками. Все знову було «по-старому». Ніхто не розумів, чому він відмовив тій дівчині. Ходило багато чуток, але врешті-решт усі зійшлися на тому, що Марта його чимось розізлила. Або попросила неможливого. Нікому не хотілося, щоб казка про доброго чарівника так несподівано скінчилася.
- Це на пили. Без них я не поріжу на зиму дрова. А у нас з жінкою немає газу і п’ятеро маленьких дітей. Одного з них, молодшенького, ми назвали у вашу честь, - долаючи гикавку, говорив сутулуватий чоловік у брудній куфайці. Від нього тхнуло сильним перегаром. Час від часу він тер рукою заспані очі. В такі моменти ніби прокидався і на його обличчі проступало щире здивування, начебто татусь-герой намагався пригадати, як саме сюди потрапив.
- Добре. Я допоможу, - кивнув Левченко, беручи до рук чашку з холодною кавою.
До кабінету увійшов Денис – молодик в окулярах на серйозному, по-дитячому округлому обличчі – перший і єдиний заступник Левченка.
- Підпиши чоловіку чек, - попросив його шеф.
Відвідував посміхнувся щербатим ротом і активно закивав. Левченко спробував приховати іронічну посмішку. Потрібно зателефонувати дружині цього красеня. Нехай забере у нього гроші. Проп’є ж…
- Ну і екземпляр, - випроводивши гостя, Денис поклав на стіл чекову книжку. – Каже, має п’ятеро дітей. Бідні діти.
- У нього тільки один син, - озвався Левченко. - І газ в хаті є. Тільки він за нього не платить. Принесе мені під осінь свої квитанції і співатиме вже іншої.
- Бачу, ви добре його знаєте.
- Знаю.
Він бачив його наскрізь. Він усіх бачив наскрізь. В буквальному розумінні цього слова…
Воно приходить до нього уривками. Незрозумілими образами, розпливчатими частинками, розібраними головоломками. Але це завжди майбутнє. І воно завжди здійснюється. В юності цей дар його лякав. Він щотижня ходив до церкви і навіть просив сільського дяка вигнати з нього нечисту силу.
З часом Левченко навчився підлаштовувати його під свої потреби. Зручно знати таємниці потрібних людей, з ким мати справу, а хто не надійніший за діряву парасольку, куди краще вкласти гроші, а кого обходити десятою дорогою, що на думці у людини, яка посміхається найщирішою із можливих посмішок, звідки чекати наступного удару. Коли ти знаєш таємниці опонента, його легко приручити. Прорахуєш його дії на кілька кроків вперед – завжди будеш попереду.
Його не розуміли, не могли розгадати. Тому остерігались. Острах викликає повагу. Він тис руки найпершим людям не тільки міста, але й держави, збудував навколо себе комфортний світ, такий собі міні-рай, про який завжди мріяв. І допомагає людям, що особливо гріло душу.
Тій молодій дівчині, біологу, він теж допоміг. Просто вона цього не зрозуміла. Вогонь, крики, страх і безвихідь… Ось що він побачив, коли Марта заговорила про ту експедицію.
Але він не міг сказати їй правду. Найбанальніше – вона б просто йому не повірила. Якби й повірила – проблем не уникнути. Бо тоді б він викрив себе і втратив усе. Із господаря міста перетворився б на вигнанця. Люди - дивні істоти. Пам'ять їхнього мозку має обмежену кількість мегабайтів. Легко забувають усе добро, яке їм зробили. Вони не люблять тих, хто чимось від них відрізняється. Не пробачають інакших.
Проте, він її захистив. Захистив, не нашкодивши собі. Не буде грошей, не буде й експедиції.
- Нахабний – страшне, - Денис нахилився і взяв ручку. - Уходячи, вициганив у мене ще дві цигарки. Такі, як він, не пропадають. Та й жінки зараз пішли пробивні. Пам’ятаєте ту дівчину? Біолога. Приходила просити гроші на експедицію, - Денису хотілося сказати: «ту, якій ви відмовили». Не сказав. Випадок і справді був екстраординарний.
- А що? – Левченко подався вперед.
- Кажуть, вона заклала батьківський будинок і їде в тропіки. Вже сьогодні чи завтра.
- Знайди її негайно! – крикнув Левченко. Підводячись, перекинув стілець. Але, здається, зовсім цього не помітив. – І зупини.
- Як зупинити? – здивовано, зовсім по-дитячому кліпав очима Денис.
- Привези сюди. До мене. Швидко!
Зламаний підбор теж може стати трагедією. Особливо коли це твої улюблені італійські туфлі кольору морської хвилі і ти страшенно поспішаєш. Галина Іванівна була рабом звички і не любила змінювати усталений розпорядок дня. Але довелося. Перезувшись у шкіряні балетки, кинула до сумки ключі. Пропустивши сніданок і не дослухавши ранкові новини, в яких саме розповідали про аварію літака з науковою експедицією на борту, приїхала на роботу на пів години раніше. Учора шеф був сам не свій. Нервував, кричав і поводився так, як ніколи до цього.
Протиснувшись крізь звичний натовп, секретарка пройшла до вітальні. Підняла жалюзі, увімкнула комп’ютер, налила у чайник води. Шеф вимагає, щоб щоранку на столі його чекала чашка гарячої кави. Хоча, дивак, п’є її вже охолодженою.
Коли напій із гіркуватим присмаком був готовий, вона зайшла до кабінету Левченка. Слідом за секретаркою у двері засунула голову «Місіс Проблема», як називає її Галина Іванівна. Пенсіонерка з волоссям кольору а-ля Мальвіна, котра приходить сюди практично через день.
- А Петра Васильовича ще немає?
- Немає.
- А коли він буде? – голос, немов наждачний папір, в обійми якого потрапив черговий залізний предмет.
- Скоро. Зачекайте у вітальні.
Мальвіна хмикнула і позадкувала до дверей, усім своїм виглядом демонструючи, що робить секретарці велику послугу. Галина Іванівна поглянула на годинник. Запізнюється. Не типово для шефа. Але що у його вчорашній поведінці було типовим?
Секретарка відчиняє вікно і ставить каву на стіл. Рівняє папки з паперами. Левченко схиблений на надмірному порядку. В цьому вони з ним зійшлися характерами. Все у нього посортовано за кольорами, абеткою, розміром. Один з аркушів вибився з теки і стирчав. Галина Іванівна збиралася заправити його назад, але дещо привернуло її увагу. Почерк шефа, котрий, зазвичай, друкує документи на комп’ютері, а далі слова «заява» і «прошу звільнити мене за власним бажанням»…
