Бачуха сипала прокльонами, як свяченим маком перед порогом вічності. На межі двох світів: людського і вічного до неба здіймала руки розгнівана жінка.
Замовкли в траві цвіркуни. На старій черешні горличка виливала свої жалі світові. У гайку сперечалися птахи хто краще співає. Скрипіли старі ясени, під якими у високій траві лежала Настя. А бачуха жалілася далекому Богові. Мудрий сивий Бог, як видно, розумів її і, ховаючи добру посмішку у сиві вуса, посміхався з тих прокльонів. Бо були вони незвичайними. Настя ж думала, що і Богові було важко таке слухати. Що й він затуляв вуха.
Настя таких прокльонів ще ніколи не чула. Ну не те, щоб не чула. Читала ж
“ Зачаровану Десну ” Олександра Довженка, в якій він згадує свою прабабцю, для якої прокльони були « творчістю її палкої, темної, престарілої душі ”.
Бачуха, так її називала Настя, бо бабуся померла, а дід через півроку після похорону привів з гірського села на сімнадцять років молодшу статну молодицю, не просто кляла. Вона ті прокльони виспівувала. Вона їх наче малювала. Вона їх висотувала з легеньких білих хмаринок, з голубизни петрових батогів, з вічнозеленого споришу, з і співу пташиного. І за що питається?
За те, що ще вчора спакувала дві торби гостинців, щоби потішити у глухому селі, до якого й транспортом не доберешся, лише пішки через гори навпростець, подекуди крутими зворами, подекуди квітучими долинами, сестру та племінників. З самісінького світанку бачуха прибрала у хаті й на подвір’ї, наварила дідові їсти на кілька днів, і була такою веселою, наче вже бігла тими стежками-доріжками до тих, хто й був усією її родиною, тим світом, в якому жила дотепер. Бо ж і заміж молодою через них не вийшла. Сестра зосталася сама з трьома дітьми, працювала у місті, до села добиралася тільки в суботу , щоб у понеділок знову на цілий тиждень покинути господарку, дітей. Треба було їй допомагати.
Думками бачуха, напевно, вже була там, у рідному селі, де хата від хати через гору. Де, коли вже й пішов до сусідів, то повернешся аж надвечір.
Коли на подвір’я ступив старий приятель діда Михайло. Кинувши оком на величезні і нелегкі торби, на діда, котрий зібрався трохи підпровадити жінку, усе зрозумів і, щоб не повертатися до своєї хатини так швидко , не топтати неблизьку дорогу впроголодь, вирішив пожартувати:
-Е-е-е, Миколо, та де ж ти відпускаєш жінку? Її там, певно, на Буковиці вже чекає молодий електрик. Вчора я видів, як він приглядався до твоєї Ганки.
Дід кинув оком на далеку, повиту туманом гору Буковицю, потім на жінку, котрій годив , як ніколи не годив своїй маленькій покійній дружині, яка подарувала йому чотирьох дітей і ділила з ним всі біди воєнних , та й важких повоєнних літ. Покійна бабуся Катерина була веселою, дотепною, мала високий та чистий голос і часто на подвір’ї, в садку чи в городі, наспівувала старовинних пісень.
Отож обвів дід важким поглядом усе, побачив, що в жінки наче крила виросли - так раділа вона подорожі. В його уяві виріс і той молодий електрик. Невідомо, що там собі дід уявив. Та присуд його був коротким:
-Ганно, ніде ти не йдеш!
-Як?
Бачуха ще не вірила тим словам, ще думала, що ось чоловіки собі пожартували та й забули.
Та дід уже роздягнувся і почав розпаковувати сумки.
..Настя по старій пам’яті ще прибігала сюди після пар в медучилищі. Тут був її рай. Старезний сад, височенні черешні, що нависали над маленькою хатиною, верстати-качалки неподалік, котрі жалілися на гірку свою долю комусь і натужно скрипіли, добуваючи чорне золото із землі, ставки, виповнені кип’ячкою , чорною, як невідомість… Старі легенди про долю нещасних либаків, наче жили десь тут, чи під тими деревами, чи у невеличкому гайку навпроти хати, чи на галявині, де розсипало літо червоні суниці. Три височенні ясени за хатою, де Настя часто проводила час з книжкою у високій траві , наче помережаній польовими квітами, нашіптували невідомі казки.
Саме тут вона сиділа й того дня, згадуючи дитинство та покійну бабусю, котрої їй так не вистачало.
Коли побачила, що важкими кроками наближається сюди бачуха. Настя ще не знала, чого бачуха йде сюди, тому не озивалася. А потім вже й не мала змоги озватися. Бо почула прокльони…
Та такі.. Хай сховається прабабця із «Зачарованої Десни»….
-Ой ти, горе моє, немудре…Та, щоб ти сонейка ясного не увидів ніколи. Аби тобі вустонька заціпило й не відпустило у віки – вічнії . Щоб тобі гадонька слізоньки випила. Аби ти на куснички розлетівся серед того саду ладного. Аби куроньки видзьобали всі твої словечка . Аби місяченько ніколи не тішився твоїм видом. Аби трави вилягли, коли твої ніженьки хтіли би стати на них. Аби ті ніженьки тобі всохли ще коли ти спав. Аби віченьки твої ніколи світу не виділи більше. Аби серденько твоє та не стукало, а кровиця спинилася і зчорніла…Аби хмароньки заступили від тебе небо синеньке. Аби дощик тебе мочив і вранці і ввечері. Аби пес твої губоньки до смерті лизав. Аби ропухи тобі пальчики відтоптали.
Після такого вже й не пасувало Насті видавати себе і вона намагалася аж втиснутися в землю, прикритися високою травою. Бачуха ж не вмовкала. Слова її текли то бурхливим гірським потоком, то чистим джерельцем сліз видиралися нагору, щоб опасти каменем на голову того, хто викликав такий шквал емоцій. Та ті прокльони були такими пестливими, такими пісенно-ніжними. Вона їх не кидала, як кидають прокльонами, гострими та важкими, вона їх, як колискову над ліжечком, виспівувала
-Аби рученьки твої зісохлися, аби тіло змарніло, аби вушка не чули ані єдного словечка того немудрого Михайла..
Далі прокльони посипалися на голову Михайла і на весь його рід аж до сьомого коліна, на хату його, що стояла над урвищем на протилежному березі ріки. На сад його, на кожне дерево, на кожну живу душеньку на тому обійсті...
Вона вкладала у прокляття весь свій біль та внутрішню силу, і ті слова здатні були, на думку, дівчини, заподіяти неабияке зло.
Настя вже уявляла діда - сліпого і глухого, сусіда його і приятеля старого Михайла, який не зможе видертися стежиною до свого обійстя, курочок його, які замість яєць почнуть нестися камінчиками, вороненят, котрі віднині вже не злізуть з даху його хатинки, песиків лютих і вовчиків сіреньких, котрі візьмуть в облогу подвір’я, аби Михайло вже й поткнутися не зміг з нього…
Тоді жінка перейшла до усіх святих, ангелів та архангелів. Спочатку вичитала їм, що допустили таке, аби вона мала розпаковувати сумки. Потім просила, аби допомогли їй відомстити тим двом немудрим , що сидять собі та й димлять під хатою. Просила Бога, аби приглянув за всіма святими, аби вони виконали те, що просить…
Посміхався, напевно, сумно Бог у сиві вуса… Напевно знав уже, що через хвильку проситиме жінка, аби не слухав її дурну. Дивувалися всі святі і втискалася у землю Настя, згадуючи десь вичитане, що є дні, коли небезпечно навіть один прокльон виголошувати, бо буде він гуляти по світі сім літ і, як перестріне кого-небудь на перехресті чи на цвинтарі, особливо, того, хто стоятиме між двома жінками чи чоловіками, то пристане. Відганяла від себе ті думки, захоплюючись умінням бачухи так легко народжувати такі майже ліричні прокльони і думала, що з усіх багатств світу тільки мистецтво належить народу.
