РОЗДІЛ 2
ПАДІННЯ ДОМУ ДЕВІР
Дайнін з задоволенням відмітив, що ні блукаючі чудовиська, ні представники будь-яких інших рас Мензоберранзану, включаючи дроу, не наважилися затриматись у нього на шляху. Цього разу другий син Дому До’Урден був не сам. Близько шістдесяти воїнів дому йшли за ним, вишикувані щільними рядами. За ними, так само вишикувана, але з куди меншим ентузіазмом, марширувала армія рабів із нижчих рас – гоблінів, орків та чудовиськ.
У тих, хто їх бачив, не виникало сумнівів – дім дроу вирушив на війну. Це не було буденним для Мензоберранзану, але і не було неочікуваним. Щонайменше кожне десятиліття один з домів вирішував, що може покращити своє суспільне становище, знищивши інший дім. Це було ризиковано, тому що всі благородні дому-жертви мали бути вбиті швидко і тихо. Якщо хоч один виживе і зможе подати обвинувачення проти злочинця, дім-вбивця буде негайно знищений безжальною «системою правосуддя» Мензоберранзану.
Але якщо наступ буде виконаний блискуче, все місто, навіть правляча рада – матері восьми найвищих в ієрархії домів – буде таємно аплодувати загарбникам за їх відвагу та хитрість, і ніхто більше не говоритиме про цей інцидент.
Дайнін обрав обхідний шлях, не бажаючи йти напролом від дому До’Урден до дому ДеВір. Через півгодини він вже вдруге за ніч підкрався до південного кінця грибного гаю, до скупчення сталагмітів, що підтримували Дім ДеВір. За ним воїни нетерпляче готували зброю і оцінювали місцевість.
Раби не так квапилися. Багато з них шукали якогось шляху до втечі, оскільки відчували, що приречені. Вони боялися гніву темних ельфів більше самої смерті, тому все ж не осмілювалися втікати. Кожен вихід з Мензоберранзану захищений безжальною магією дроу, тож куди їм іти? Кожен з них так чи інакше колись був свідком того, як жахливо дроу карали дезертирів. Тож за командою Дайніна вони зайняли свої місця навколо загорожі.
Дайнін дістав зі своєї великої сумки нагріту металеву пластинку, що яскраво сяяла в інфрачервоному спектрі. Він тричі посвітив нею назад, даючи сигнал загонам Нальфейна і Різзена, що вже наближалися до них. Потім, зі звичною зухвалістю, Дайнін підкинув пластинку в повітря, зловив її і опустив в свою екрановану від тепла сумку. За Дайніновим сигналом дроу його загону прилаштували дротики до своїх маленьких ручних арбалетів і націлилися на означені мішені.
Кожен п’ятий гриб був крикуном, але кожна стріла містила магічний двеомер, здатний приглушити рев дракона.
- Два…три… - рахував Дайнін, його рука показувала рахунок, оскільки в сфері магічної тиші, якою були огорнуті його воїни, не було чути слів. Він міг додумати собі клацання, з яким натягнута стріла його маленької зброї вивільнилася, випускаючи дротик в найближчого крикуна. Так вони зробили довкруж всієї загорожі Дому ДеВір, систематично знешкодивши першу лінію захисту трьома десятками зачарованих стріл.
На іншому кінці Мензоберранзану Мати Меліс, її доньки та четверо простих жриць зібралися в нечестивому колі Ллос. Вони стали навколо ідола свого жорстокого божества, зробленого з дорогоцінного каменю у вигляді жінки з обличчям дроу, і почали закликати Ллос, благаючи допомоги у своїй битві. Меліс сіла на чільному місці, в кріслі, призначеному для пологів. Бріза та Віерна стали обабіч неї, Бріза стискала її руку.
Жриці почали читати закляття в унісон, об’єднуючи свою енергію в єдине руйнівне заклинання. За мить, коли Віерна, ментально пов’язана з Дайніном, зрозуміла, що перша атакуюча група на місці, коло восьми спрямувало першу хвилю ментальної енергії на дім-жертву.
Матір Джинафе, її дві доньки та п’ять священиць з армії дому ДеВір збилися в темній молитовні п'ятиколонного дому. Вони збиралися тут кожну ніч і молилися, відколи Матір Джинафе дізналася, що втратила прихильність Ллос. Джинафе розуміла, яким вразливим буде її дім, поки вона не знайде шлях вмилостивити Павучу Королеву. В Мензоберранзані було шістдесят шість інших родин, щонайменше двадцять з них могли атакувати ДеВір, користуючись їх відкритою слабкістю.
Вісім священиць були дуже занепокоєні. У них було передчуття, що ця ніч буде неспокійною.
Джинафе відчула це перша – крижаний удар чужої волі, що змусив її затнутися на півслові своєї молитви прощення. Інші священиці Дому ДеВір нервово озиралися на Джинафе, чекаючи підтвердження.
- Нас атакують, - видихнула Джинафе. В її голові бився тупий біль, наростаючи разом з грізним натиском священиць Дому До’Урден.
Другий сигнал від Дайніна призвів армію рабів до руху. Вважаючи хитрість своїм союзником, вони безшумно кинулись до грибної огорожі і врізалися в неї широкими лезами мечів. Другий син Дому До’Урден з насолодою спостерігав, як легко армія проникла на територію ДеВір. «Не так вже й добре підготовлений захист», - саркастично прошепотів він гаргульям, що мовчки сяяли червоним на високих стінах. Коли Дайнін дивився на скульптури цієї ж ночі раніше, вони здавалися йому мовчазними і зловісними охоронцями. Тепер вони лиш безпомічно спостерігали.
Дайнін відчував стримувану нетерплячість воїнів навколо нього, що все наростала; свою типову для дроу жагу битви вони вже ледь-ледь могли тримати в собі. Час від часу то тут, то там, спалахували вбивчі заклинання, коли раби наступали на охоронні гліфи, але дроу лише посміювалися над спектаклем, що розгортався перед ними. Нижчі раси були лише витратним матеріалом в армії Дому До’Урден. Єдиною причиною, з якої вони привели гобліноїдів до Дому ДеВір було знешкодити смертельні пастки і виявити магічний захист по периметру території, щоб відкрити шлях ельфам-дроу, справжнім воїнам у цій битві.
Огорожа вже була знешкоджена, і раби рвонули вперед, не дбаючи про таємність. Воїни Дому ДеВір зустріли чужинців вже у дворі споруди. Ледве Дайнін підняв руку, даючи знак атакувати, як шістдесят нетерплячих воїнів дроу виструнчилися і підготували заклинання. Їхні очі сяяли лиховісним блиском, так само як і зброя, готова до бою.
Вони не кинулися вперед лише тому, що їх стримував наказ, і пам’ятали головну мету цієї ночі. Кожен дроу, благородний чи ні, володів певними магічними здібностями. Викликати сферу темряви, таку ж, якою Дайнін вкрив чудовиськ на стежці цієї ж ночі, було легко навіть для найпростішого темного ельфа. Тож тепер шістдесят воїнів дроу, сфера за сферою, оточили Дім Девір по периметру непроникною темрявою.
Хитрий і обережний, Дім До’Урден знав, що багато очей спостерігатимуть за атакою. Свідки не були великою проблемою, їх зазвичай не хвилювало викриття атакуючого дому. Але звичай і закони передбачали хоча б певні спроби приховати злочин, це було щось на кшталт правил етикету битв між дроу. Дім ДеВір вмить став лише темною плямою для будь-кого, хто в цю мить дивився на Мензоберранзан.
Різзен став поруч з наймолодшим сином. «Чудова робота», - сказав він мовою жестів. – «Нальфейн уже тут».
«Легка перемога», - зухвало відповів Дайнін. – «Думаю, Матір Джинафе та її священиці тремтять від страху».
«Покладись на Матір Меліс», - була відповідь Різзена. Він поплескав сина по плечу і рушив разом зі своїм загоном крізь проламану огорожу.
Високо над Домом ДеВір Закнафейн вичікував в руках повітряної елементалі Брізи, спостерігаючи за драмою, що розгорталася внизу. Завдяки заклинанням Зак міг бачити крізь темряву і чути в кільці магічної тиші. Загін Дайніна перший ступив на територію і зустрів опір в кожних дверях, тому йому дісталося найбільше.
Нальфейн, що вів загін найкращих в армії магів, наступав з іншого боку комплексу. Блискавки та кислотні сфери вибухали в дворі біля підніжжя Дому ДеВір, вбиваючи і охоронців, і власних рабів.
На передньому дворі вели бій Дайнін та Різзен з найкращими воїнами Дому До’Урден. Благословення Ллос без сумніву було з ними. Зак бачив, як в розпалі битви магічні атаки воїнів Дому До’Урден били швидше, ніж атаки ворогів, завжди знаходили ціль і завжди були смертельні. За лічені хвилини боротьба вже точилася всередині будівлі. Зак спробував струсити з себе докучливий магічний холод і наказав елементалі діяти. Він пірнув вниз разом з вітром і коли залишилося декілька футів, зістрибнув на терасу, що тяглася вздовж центральної будівлі. Двоє охоронців, чоловік і жінка, кинулися зустрічати гостя. Вони завагалися, надто довго намагаючись розрізнити форму дивного сіруватого марева.
Вони ніколи не чули про Закнафейна з Дому До’Урден. Вони не підозрювали, що сама смерть від них за крок.
Нагайка Зака злетіла вгору, зловила і прорізала горло жінки, поки інша рука з мечем кількома блискавичними рухами вибила чоловіка з рівноваги. Зак покінчив з ними одним швидким, ледь помітним рухом, скидаючи придушену нагайкою жінку з тераси і штовхаючи чоловіка ногою в обличчя, так що він попрямував за нею.
В самій будівлі Зака зустріло знову двоє охоронців, але…за мить вони вже лежали під його ногами.
Зак прослизнув попід стіною сталактитової вежі, його охолоджене тіло бездоганно зливалося з каменем. Воїни Дому ДеВір метушилися навколо, намагаючись організувати хоча б якийсь захист від загарбників, що вже захопили перший рівень кожної з веж, і дві вежі вже взяли повністю.
Зака вони не хвилювали. Він не зважав на дзвін адамантитової зброї, гучні команди та передсмертні крики. Він зосередився лише на тому, що приведе його до мети – скажений хоровий спів заклинання, що читалося десь неподалік.
Закнафейн знайшов порожній коридор, прикрашений різьбленими павуками та побіг вперед, прямуючи до центру вежі. Як і в Домі До’Урден, коридор закінчувався високими двостулковими дверима, прикрашеними, як і стіни, павучим орнаментом. «Це має бути тут», - пробурмотів Зак сам до себе, накидаючи капюшон.
Гігантський павук вискочив зі свого сховку прямо на воїна.
Зак впав на підлогу і прослизнув під почвару, занурюючи меч глибоко в роздуте тіло монстра. Липка рідина ринула на майстра зброї, і павук скорчився в агонії.
- Так, - прошепотів Зак, стираючи гидку гущу з обличчя, - це має бути тут. Він штовхнув вже мертвого монстра назад в його сховок, і причаївся там само, сподіваючись, що ніхто не помітив короткої сутички.
Шум битви став ближчим, і Зак зрозумів, що воїни вже майже дійшли до цього поверху. Але Дому ДеВір, здавалося, таки вдалось організувати оборону, тож певний час вони могли втримувати позиції.
- Ну, Меліс, - прошепотів Зак, сподіваючись, що Бріза, пов’язана з ним на час битви ментально, відчує його тривогу. – Не дай нам спізнитись!
Там, в молитовні Дому До’Урден, Меліс та підлеглі їй жриці продовжували свій жорсткий ментальний наступ на священиць ДеВір. Для Ллос молитви Меліс звучали гучніше, ніж молитви її ворогів, тому її закляття були куди сильніші в цій сутичці. Їй досить швидко вдалося обернути ворогів в захисну позицію. Одна з молодших жриць кола восьми ДеВір не витримала натиску Брізи і тепер лежала мертва в кількох дюймах від ніг Матері Джинафе.
Але імпульс раптом ослаб, і битва, здавалося, пішла на рівних. Матір Меліс щосили боролася з переймами і не втримала концентрацію. Без її голосу закляття нечестивого кола на мить ослабли.
Стоячи біля матері, Бріза стисла її руку так, що вся кров відхлинула від неї – єдина холодна пляма в очах дроу на тілі напруженої жінки. Бріза спостерігала за переймами і за увінчаною білим волоссям маківкою дитини, що на мить з’явилася на світ, і намагалася вирахувати час до народження. Техніка переведення пологового болю в силу атакуючого закляття ще не була ніким випробувана, про це лише ходили легенди, і Бріза знала, що час тут може бути їх ворогом.
Вона зашепотіла в материне вухо, продовжуючи слова смертельного закляття.
Матір Меліс слабко відгукнулася, задихаючись, намагаючись опанувати себе і виплеснути свій гнів та біль в силу ментального удару.
- Діннен довард ма бречен тол, - майже благально шепотіла Бріза.
- Діннен довард…мааа…бречен тол, - гарчала Меліс, так відчайдушно намагаючись сфокусуватися крізь дикий біль, що прокусила собі тонку губу.
Голівка дитини знов з’явилася, цього разу майже вся, і вже нікуди не зникала.
Бріза затремтіла, вона вже сама ледь не забула слова закляття. Вона прошепотіла останнє слово в материне вухо і зрозуміла, що майже боїться того, що станеться потім.
Меліс глибоко вдихнула і зібрала всю свою мужність. Вона відчувала тремтіння закляття так само чітко, як і свій біль. В очах своїх доньок, що стояли навколо ідола богині і не вірили своїм очам, вона здавалася скупченням живого і лютого вогню, струминки поту, що розкреслили її шкіру, сяяли майже так само, як кипляча вода.
- Абек, - почала дроу, відчуваючи, що тиск наростає, мов крещендо. - Абек!
Вона відчувала власний жар, а потім несподіване полегшення, коли голівка дитини нарешті повністю з’явилася на світ, несподіваний екстаз народження.
- Абек дж`н`а` БРЕГ ДОВАРД! - закричала Меліс, випускаючи свою агонію в сліпучий вибух чистої магії, що збив навіть жриць її дому з ніг.
Викликаний потужним ударом Меліс, двеомер прогримів в молитовні Дому ДеВір, розбиваючи коштовний ідол Ллос, розтрощивши двері, які розлетілися шматками погнутого металу, і кинувши Матір Джинафе та її жриць на підлогу.
Зак вражено похитав головою, коли уламки дверей пролетіли повз нього.
-Гарний удар, Меліс.
Він посміхнувся і розвернувся до входу в молитовню. Користуючись інфразором, він швидко виявив і порахував присутніх в темній кімнаті – семеро живих. Вони намагалися звестися на ноги, їх одяг висів на них клаптями. Знову похитуючи головою, дивлячись на результати роботи Меліс, Зак низько опустив капюшон на обличчя.
Коротке клацання нагайки – єдине попередження, яке він дозволив собі зробити, коли кидав маленьку керамічну кульку на підлогу. Кулька розбилася, розсипавши гранули, які Бріза зачарувала спеціально для подібних випадків, гранули, що сяяли світлом наземного дня.
Для очей, звичних до темряви, звичних розрізняти тонкі теплові відбитки, спалах такого сяйва був ніби згусток чистого сліпучого болю. Крики болю лише надихнули Зака, що вже йшов молитовнею і посміхався щоразу, коли його меч знаходив ельфійську плоть.
На півдорозі він почув слова заклинання і зрозумів, що хтось з ДеВір отямився достатньо, що становити небезпеку. Майстру зброї необов’язково було бачити, щоб знаходити ціль. Нагайка засвистіла і за мить вирвала язик з рота Матері Джинафе.
Бріза поклала новонародженого на спину павучого ідола і підняла церемоніальний кинджал, зупинившись лише щоб помилуватися його майстерним оздобленням. Його руків’я було зроблене в формі павучого тільця, вісім лап були вкриті гострими ворсинками і загиналися донизу, слугуючи лезами. Бріза підняла зброю над грудьми малюка.
- Дай йому ім’я, - сказала вона матері. – Павуча Королева не прийме жертву без імені!
Матір Меліс спробувала підняти голову і зрозуміти, чого хоче від неї донька. Верховна матір віддала всі сили на закляття і пологи, тож зараз вона ледве була в свідомості.
Дай йому ім’я! - наказала Бріза, якій вже не терпілося вмилостивити голодну богиню.
- Ми близькі до перемоги, - сказав своєму брату Дайнін, коли вони зустрілися в нижньому залі однієї з менших веж Дому ДеВір. – Різзен вже пробирається до верхівки і немає сумніву, що Закнафейн блискуче виконав свою темну роботу.
- Декілька воїнів Дому ДеВір вже присягнули нам на вірність, - відповів Нальфейн.
- Вони знають, що це кінець, - засміявся Дайнін. – Один дім чи інший, звичайним воїнам не хочеться помирати за жоден. Наше завдання скоро буде виконане.
- Надто швидко, щоб хтось помітив, - мовив Нальфейн. – Тепер До’Урден, Дармон Н’а’шезбернон – Дев’ятий Дім Мензоберранзану, а ДеВір знищено!
- Обережно! – скрикнув Дайнін, налякано вирячивши очі і дивлячись кудись за плече брата.
Нальфейн відреагував миттєво, готовий зустріти небезпеку за спиною… лише щоб отримати справжній ніж в спину. Бо в ту мить, коли Нальфейн зрозумів обман, меч Дайніна вп’явся йому в хребет. Дайнін поклав голову на плече брата і притисся щокою до щоки Нальфейна, спостерігаючи, як гасне вогонь в його багряних очах.
- Надто швидко, щоб хтось помітив, - перекривив Дайнін останні слова брата.
Він кинув мертве тіло на підлогу.
- Тепер Дайнін – старший син Дому До’Урден, а Нальфейна знищено!
- Дзирт, - видихнула Матір Меліс. – Ім’я дитини – Дзирт!
Бріза міцніше перехопила кинджал і почала ритуал.
- Павуча Королево, візьми це дитя! – почала вона, занісши кинджал для удару. – Дзирта До’Урдена даємо тобі, як плату за славну пере…
Віерна зацікавлено глянула на сестру. Тоді ж, коли Майя відчула смерть Нальфейна, Віерна, пов’язана з Дайніном, відчула сильний наплив емоцій. Захват? Віерна приклала тонкий палець до стиснених губ, міркуючи, чи Дайніну справді вдалося убивство.
Бріза все ще тримала кинджал у формі павука над грудьми дитини, бажаючи віддати його Ллос.
- Ми обіцяли Павучій Королеві третього живого сина, - почала Майя. – І вона його отримала.
- Але не як жертву, - заперечила Бріза.
Віерна пересмикнула плечима.
- Якщо Ллос прийняла Нальфейна, значить, це була жертва. Якщо ми дамо їй ще одного, це може викликати гнів Королеви.
- Але буде гірше, якщо ми не дамо того, що обіцяли! – наполягала Бріза.
- Тоді закінчуй, - мовила Майя.
Бріза стиснула кинджал і почала ритуал знову.
- Зупинись, - наказала Матір Меліс, намагаючись сісти в своєму кріслі. – Ллос задоволена, ми перемогли. Тож привітай свого брата, нового благородного Дому До’Урден.
- Це всього лиш чоловік, - мовила Бріза гидливо, відходячи від ідола та дитини.
- Наступного разу зробимо, як ти хочеш, - слабко посміхнулася Матір Меліс, запитуючи себе, а чи буде наступний раз. Вона наближалася до кінця свого п’ятого століття, а ельфи-дроу, навіть молоді, не надто плодовиті. Меліс народила Брізу в дуже молодому віці, приблизно в сто років, але майже чотири століття відтоді принесли Меліс лише п’ятьох. Навіть ця дитина, Дзирт, була для неї сюрпризом, і Меліс дуже сумнівалася, що зможе народити ще.
- Досить про це думати, - Меліс прошепотіла до себе, виснажена до краю. – Я матиму для цього повно часу…
І вона опустилася в крісло, занурюючись в неспокійні, але дуже приємні сни про владу, що росла з кожним днем.
Закнафейн йшов через центральну вежу комплексу ДеВір, його каптур був відкинутий назад, а нагайка і меч зручно прилаштовані на поясі. Тут і там лунали звуки боротьби, але вони вже стихали. Дім До’Урден наближався до остаточної перемоги, десятий дім захопив четвертий, і все, що тепер лишалися зробити – це знищити докази та свідків. Група молодших жриць пройшла повз нього, допомагаючи пораненим До’Урденам і оживляючи трупи, які ще можна було зібрати докупи, так що мерці самі могли покинути місце злочину. Їх треба було привести до Дому До’Урден, щоб найбільш цілі знову могли стати до роботи.
Зак відвернувся, помітно здригнувшись, поки священиці рухалися від кімнати до кімнати, а кількість зомбі все зростала за їх спинами.
Хоч ця картина і була Заку неприємною, але те, що відбувалося далі, було ще страшніше. Священиці проводили від кімнати до кімнати групу воїнів, використовуючи закляття, що мали виявити схованки живих ДеВір. Одна жриця зупинилася за декілька кроків від Зака, її очі закотилися, поки вона намагалася відчути еманації свого заклинання. Вона повільно витягла руку вперед, ніби невблаганний і зловісний жезл, що вказував на дроу.
- Там! – оголосила вона, вказуючи на панель в стіні. Воїни стрибнули вперед, мов зграя голодних вовків і ввірвалися крізь таємні двері. В маленькій кімнатці тулилися одне до одного діти Дому ДеВір. Це були благородні, і їх не можна було залишити живими.
Зак прискорив крок, намагаючись швидше пройти повз, але безпомічні дитячі крики наздогнали його, поки воїни виконували своє завдання. Зак зрозумів, що біжить. Він промчав якимось коридором і ледь не налетів на Дайніна та Різзена.
- Нальфейн мертвий, - повідомив Різзен спокійно. Зак підозріло зиркнув на молодшого сина До’Урден.
- Я вбив воїна ДеВір, котрий це вчинив, - запевнив його Дайнін, навіть не ховаючи знущальну посмішку.
Зак прожив вже близько чотирьох століть, і встиг гарно вивчити шляхи і засоби своєї амбіційної раси. Брати замикали свої загони, тому їх і ворога розділяли воїни До’Урден. На той момент, коли вони могли б зустріти воїна не зі свого дому, більшість живих ДеВір перекинулися на бік До’Урден. Зак навіть сумнівався, чи брати навіть бачили битву.
- Чутки про різню в молитовні вже поширилися далеко, - сказав Різзен майстру зброї. – Твоя робота була бездоганною, як і завжди, ми цього очікували.
Зак нагородив батька дому презирливим поглядом і продовжив свій шлях до воріт комплексу і геть з кола магічної темряви і тиші, в темряву світанку Мензоберранзану. Різзен був на даний момент лише коханцем Меліс, одним з багатьох, і не більше. Коли Меліс він набридне, вона просто поверне його в ранг простих воїнів і забере в нього ім’я До’Урден та всі права, які він має зараз, або ж просто позбудеться його. Зак не зобов’язаний поважати його.
Зак вийшов за межі грибної огорожі, видершись на найвищу точку, яку міг знайти, і там впав на холодний камінь. За декілька хвилин він спостерігав процесію - армія До’Урден, батько та син, воїни та жерці, і два десятки дроу-зомбі, що повільно сунули назад додому. Вони втратили майже всіх своїх рабів, але армія, що покидала Дім ДеВір була більшою, ніж армія, що йшла в наступ. Рабів стало вдвічі більше, ніж раніше, за рахунок спійманих слуг ДеВір, та ще й поповнення у вигляді п’ятдесяти, а то й більше воїнів, що показали типову для дроу відданість, і добровільно перекинулися на сторону нападників. Цих зрадників піддадуть магічному допиту жриці До’Урден, аби довести їх щирість.
Вони легко пройдуть цей тест, Зак знав. Ельфи-дроу підкорялися принципу виживання, і жодних інших не мали. Воїнам дадуть нові імена і таємно триматимуть декілька місяців в Домі До’Урден, допоки падіння Дому ДеВір не стане старою і забутою казкою.
Зак не квапився йти за ними. Навпаки, він пішов грибним гаєм і, знайшовши затишну і непомітну лощину, впав там на латку м’якого моху. Там він вдивлявся в вічну темряву склепіння печери і непроглядну темряву свого існування.
Зараз було б розсудливіше помовчати, адже він знаходився в найбільш владному районі усього міста. Ельф думав про можливих свідків його слів, тих самих дроу, які могли бачити падіння Дому ДеВір, які щиро насолоджувалися спектаклем. Перед лицем такої поведінки і різні цієї ночі, Зак не міг стримати емоцій. Його слова, повні болю, звучали як крик якомусь невідомому богові, чийого імені він не знав.
- Що за місце – мій світ, в якій темряві живе мій дух? – шепотів він гнівні слова заперечення, яке завжди було частиною його. – На світлі моя шкіра темна, в темряві вона палає жаром того гніву, якому нема полегшення. Якби я мав відвагу покинути цей світ чи це життя, або ж стати відкрито проти тієї брехні, якою є світ мого роду… Я б шукав існування, що не йде врозріз з тим, у що я вірю, і проти того, що є правдою для мене. Закнафейн До’Урден – моє ім’я, і я не дроу, ні за вибором, ні за вчинками. Хай би вони зрозуміли, хто я є. Хай би вилили свій гнів на ці старі плечі, такі обтяжені безнадією Мензоберранзану.
Не думаючи про наслідки, майстер зброї звівся на ноги і прокричав:
- Що ти за пекло, Мензоберранзан?
Хвилину потому, не отримавши відповіді від тихого міста, Зак зігнав рештки начаклованого Брізою холоду з натомлених м’язів. Йому стало трохи легше від відчуття, що його нагайка досі на поясі - знаряддя, що вирвало язик з рота верховної матері.
