Коли я спіймав першу в своєму житті рибу, – чехоню, – то батько одразу ж сказав: „Будеш рибалкою!”.
А чим вирізняється рибалка з-поміж інших людей? Все дуже просто – у рибалки вудка є і він своєю вудкою вміє ловити рибу. Головне ж – що навіть якби у рибалки в потрібний момент і не трапилось вудки під рукою, він завжди зможе змайструвати її для себе і голодним не залишиться. Хоча снасть, здавалось би, і нехитра, але щоб її зробити, теж уміння потрібне. Для малого хлопчини виготовлення вудки – то ціла наука і чи не перший досвід самостійної роботи. Один нашвидкоруч, бо нетерплячий, зробить щось таке, до вудки лише подібне, і все, він вже задоволений, – аякже, можна ловити, нехай хтось скаже, що це не вудка. Та й навіщо йому краса, головне, щоб риба клювала, еге ж?
Але ще більше таких завзятців, хто у перший свій рукотворний витвір вкладає все уміння, на яке тільки здатен, бо так людина влаштована: любить, щоб обов’язково було красиво. І, попри все, не думайте, що справжню вудку можна отак просто: раз-два і готово! – змайструвати.
Перш за все потрібен матеріал для вудлища. Найкраще підходить молода берізка або ліщина. Ліщину в нас ще треба пошукати, а от берези вистачає. З неї виходять найкращі вудки – міцні та пружні, хоча і не такі довгі, як з ліщини. Аби вудка була не лише міцною, а й якомога легшою, вибирають берізки, тонкі в комелі і, звісно ж, найрівніші. Я розкрию вам одну таємницю, що нею поділився зі мною батьків друг – дядько Василь, з котрим ми колись у Коржовому карасів ловили: найстрункіші берізки ростуть під електричними дротами. Коли електрики (а дядько Василь сам електрик) рубають вздовж лісових доріг берези, що мали необачність вирости якраз під електричними дротами, то наступного вже року із тих пнів, котрі від беріз залишились, починають відростати цілими пучками нові тоненькі берізки і вони „зазвичай, такі виростають – залюбуєшся”, казав дядько Василь. І за те, що зріжеш таку берізку, лаяти тебе ніхто не буде, бо рано, чи пізно, все одно електрики вкоротять їй віку – не можна деревам під дротами рости.
А одного разу, коли ми весною на шкільному подвір’ї порядок наводили, впала мені в око одна, торік висаджена, берізка. Всі її сестрички зеленіли, викинувши молодесенькі, клейкі ще, листочки, а вона, бідолашна, хоч би тобі одним могла похвалитись. Тож згодом хтось із вчителів просто взяв, та й зрубавши, викинув її, аби звільнити місце для нової посадки. А я подивився-подивився і підібрав: думаю, ось я з неї вудку зроблю. Хоч вона і не надто довга, і трьох метрів у ній не було, і тоненька, як для дорослого рибалки, та все ж дуже мені сподобалась тим, що виросла рівненькою, мов та струна. І Сашко Леоненко, однокласник мій і товариш по парті, поглянувши, одразу ж її оцінив:
– Себеляночка, – каже.
Це він мав на увазі, що кого-кого, а вже ж себелів цією вудкою можна буде тільки так тягати. А що, хіба вже себель вам не риба?
Отож, взявши до рук зрізану рано-рано навесні, або восени, коли вже й листя опаде, берізку, перш за все потрібно пообрізати на ній всі гілочки, а потім ще й зняти з неї кору. Не завжди це швидко виходить навіть з ножем, бо інколи буває, що від нього і пальцям лівої руки дістається. Проте, знаю я одного такого рибалку, товариша мого, вже ж не казатиму, кого саме, котрий робить це ... зубами, неначе бобер! Ото сміху мені було спостерігати за ним! Під корою відкривається жовтувато-біла, від пасоки аж мокра, свіжа деревина. Там, де були гілочки, залишаються коротесенькі сучечки.
– Не поспішай їх обрізати, – вчив мене батько, – нехай деревина висохе, інакше коротко, при самому тілі обрізані сучки, потріскаються і вудка не буде міцною.
Інколи буває так: доки берізка росте, вона начебто така вже рівна, така рівна, а як зріжеш її, та від кори очистиш, подивишся: е-е, не така вже вона і рівна! Проте цьому горю зарадити можна. Береться довга-предовга міцна шворка і майбутня вудка цією шворкою туго, по спіралі, примотується до рівної струганої дерев’яної рейки достатньої довжини, а потім все це підвішується десь у клуні якомога вище до крокви, аби комель не діставав землі, та ще й до нього прив’язується вантаж, чим важчий, тим краще. Повисить отак вудка місяць, чи й півтора, – зніме її рибалка, шворку розпустить, – і ось, вона, красуня, рівна-рівнесенька, немов з магазина.
Отепер можна брати шевського ножа (бо хіба якийсь інший зрівняється з ним по гостроті та зручності в роботі?), і акуратно, без поспіху, починати обрізати сучки. Тут теж є свої хитрощі – краще, щоб обрізаний вже сучок виглядав, як ледь помітний на дотик горбочок – так вудка ще міцнішою буде. Як не виходить зробити таке ножем, тоді краще рашпилем довершити цю роботу, аби не зіпсувати необережним рухом майже готове вудлище. Коли відчуває малий рибалка, що все у нього виходить, тоді він у своє вудлище мало не закохується; на додаток, як знайдеться вдома старенька наждачна шкуратинка, то ще й нею пройдеться по вудці, аби була вона зовсім гладенькою на дотик. Тепер залишається ще ножем загострити комель, щоб можна було при потребі вштрикнути вудку в берег. Гостряк цей має бути досить довгим, сантиметрів, можливо, й сім чи вісім, бо чим він гостріший, тим потім легше буде з ним вправлятись. Що більше вкладає хлопчина у свій виріб вміння, часу та любові, то він йому дорожчий. І думка тоді в нього: а щоб ще таке зробити, аби його вудлище було найкращим? Може, змастити лляною оліфою, аби води не боялось, чи, можливо, машинним мастилом? Ви ще не знаєте на що здатна хлоп’яча вигадливість!
Ну, оце, здається, і все... Та ні ж бо, то лише вам так здається. А жмачок?! Що воно таке? О-о-о, то така красива штука на вудці, вигадка наших деснянських рибалок, на яку намотується волосінь від вудки після риболовлі. Скрізь кажуть – мотовильце, а у нас – жмачок! І треба ж було додуматись їм із чого той жмачок зробити!
Робиться він із торішнього стебла куги, ситняку по-нашому. Росте ситняк по озерах: стримлять з води на метр-півтора гладесенькі темно-зелені його стебла, неначе ліс вудок – чим вище вгору, тим вони тонші. Стебло ситняку всередині неначе губка, і коли восени відімре та на морозі висохне, то на весну воно стає легесеньким, майже невагомим. Зовнішня оболонка стебла, хоча і ніжна, але воду крізь себе не пропускає, сама стеблина на дотик пружна – стиснути її між пальцями до плаского стану зовсім легко, а коли відпустиш, то вона знову попередньої форми набуває. Як задумає рибалка жмачок зробити, то візьме на озері кілька старих стебел ситняку, наріже з них коротеньких цурупалочок сантиметрів по вісім-десять завдовжки, хто як любить, на півгодини вкине їх у воду, аби вони розмокли і не ламались, а сам тим часом підготує дві міцні недовгі шворки, десь так, по півметра кожна, гострого ножа і, звісно, вудлище, для якого той жмачок призначається. Коли матеріал розмокне, береться в один жмуток з десяток цурупалочків, вода з них рукою вичавлюється і з обох кінців цей жмуток міцно та туго перев’язується двома шворками, так, щоб ще й по два вільні кінці від кожної шворки залишались. Виходить пузата така штукенція, всередину якої воді потрапити не так вже й легко, бо ж кінці туго перев’язані, а зовнішня оболонка воду не пропускає. Тепер вже залишається цей жмачок міцно притиснути до вудлища, десь так, на півметра вище від гострого кінця комеля, та й туго примотати вільними кінцями шворок до вудки. Ох же ж і красиво виглядає березова вудка з таким пузатим жмачком, особливо, коли ти її сам і зробив, тим більше – коли вперше в житті!
Вдосталь на свою роботу надивившись, вудкою налюбувавшись, похвоськавши нею перед собою в повітрі, аби пересвідчитись зайвий раз в тому, яка вона гнучка та пружна, легка і в руці слухняна, береться рибалка до останньої, завершальної роботи.
Потрібно прив’язати до вудлища волосінь. Але прив’язувати слід не до самого кінця гінчика, а необхідно зробити запас. Хтось починає прив’язувати волосінь на півметра нижче від гінчика, а хтось, особливо, з хлопчаків, і на цілий метр, бо вірить, що саме йому колись попадеться найбільша риба, тож, якщо вона навіть і зламає вудку, і не сам гінчик, а нехай би і ще нижче, то все одно він завдяки своєму, передбачливо зробленому, великому запасові, витягне здобич неодмінно, хай би що там не було. Все ж таки березова вудка, це вам, на жаль, не бамбукова, вона не така міцна, як магазинна, тому запас просто необхідний.
Отож, прив’язавши товстою ниткою кінець волосіні до вудлища, починають нею по спіралі обкручувати вудлище до самого гінчика і на самому його кінчику ще раз прив’язують волосінь ниткою. Тепер буде надійно – аби ж тільки клювала! Залишається визначитися із довжиною волосіні, а вона, як заведено у наших рибалок, має бути довшою від вудлища сантиметрів приблизно на тридцять чи сорок, хто як любить, тож відкусимо її в потрібному місці молодими гострими зубами та й візьмемось лаштувати поплавець, а тут знову повно і копіткої роботи, і своїх секретів.
Як вдасться роздобути корок від винної пляшки, то з нього можна виготовити, хоча і невеликих, зате цілих два поплавці. І тут знову потрібен шевський ніж-косячок. Корок – матеріал пружний, тупим ножем нічого певного зробити не вдасться, тому він має бути гострим, немов та бритва. Обережно, аби не поранити пальці, бо їм і так, як не старайся, від ножа дістається, робить рибалка з короткого циліндрика маленьку акуратну кульку або яєчко. Ще помучитись треба, щоб поплавець вийшов правильної форми, не був перекошеним на якусь одну сторону. Потім можна буде і наждачною шкуратинкою пройтись по кульці, аби на ній не залишалось слідів від ножа.
„Гарно вийшло, нічого не скажеш!” – любується на свій витвір рибалка. Тепер головне – точно по осі кульки зробити шилом, або цвяхом отвір для волосіні. Коли ж це все-таки вдається, тоді у отвір заводиться волосінь і в нього ж вставляється сірник, або стриженьок із очищеного кінчика гусячого пера. Пір’яний стриженьок – то вже особливий шик, бо такий поплавець до того красиво на воді виглядає – рибалка просто очей від нього відвести невзмозі.
Коли ж нема корка і нема пінопласту, не простого, а дуже жорсткого (бозна де беруть його дорослі рибалки), тоді хлопчаки вдаються до дідівського перевіреного способу – роблять поплавці із товстого червоно-коричневого шматка соснової кори. А ще можна хіба ж такого поплавця зробити із великого махового гусячого пера. Такі поплавці і в магазині продаються, але... такі, та не такі. Наші пір’яні поплавці готуються особливим чином. Очищене перо, у тому місці, де його трубчаста частина переходить у суцільний стрижень, перерізають навпіл. Потім відрізають товстий кінчик, яким перо тримається у тілі гуски і в нас виходить така собі трубочка. У цю трубочку пропускають спочатку волосінь, а потім стриженьок, товстим кінцем донизу. Все, поплавець готовий! І ніяких тобі дротинок з вушком, чи кілечок із велосипедного ніпеля. Один лише гострий ніж і потрібен.
От вже й до грузила черга доходить. Досвідчений рибалка лише тільки гляне яке грузило на вудці і одразу ж скаже: деснянська вона чи озерна. А все просто: на Десні течія і тому легеньке грузило вона одразу ж знесе бозна куди, через що для деснянської вудки на волосіні ставлять навіть не одне, а цілих два грузила – одне рухоме, важкеньке,а інше – звичайне, але якнайменше. Призначення маленького грузила – не дати рухомому опуститись до самого гачка; призначення ж рухомого – утримувати гачок з насадкою на річковому дні в потрібному місці. На вудці, що нею збираються ловити на озері, або в проводку на Десні, зазвичай ставлять поплавець із пір’їни та одне маленьке грузило, аби снасть була чутливішою. Хлопчина, котрий понад усе прагне стати справжнім рибалкою, свій поплавець ще й випробує у відрі з водою, аби переконатись, що грузило якраз таке як треба: і не занадто легке, і не занадто важке.
Ну, тепер вже можна і гачок прив’язати. Аби це зробити, потрібно вміти в’язати спеціальний, рибалками винайдений, вузол. Отож, взявши гачок у ліву руку, а вільний кінець волосіні в праву, пропускають її у вушко гачка, потім, за вушком, згинають волосінь вдвоє і притиснувши великим пальцем утворену петельку до гачка, вільним кінцем волосіні роблять навколо цівки гачка з притиснутою до неї петелькою п’ять, чи шість обертів, після чого залишок вільного кінчика волосіні просовують в ту ж таки петельку. Тепер, притримуючи кінчик волосіні між пальцями лівої руки, правою обережно тягнуть за основну волосінь і вузол сам собою затягується. Як натренуєшся, то зробити такий вузол виходить швидше, аніж розповісти про це. Зайвий кінчик біля самого вузла молодий рибалка гострими зубами – кусь! – тут же й відчикрижить, ну а старий має вдатись до ножа чи ножиць, що вже там опиниться першим під його рукою.
Готова вудка! Ось вона – гордість рибалки: скільки часу пішло, аби її змайструвати, але тепер не соромно будь-кому і показати – все зроблено так, як треба, по старому деснянському закону, незмінному бозна скільки вже десятиліть, чи й століть.
Потрібно лише змотати вудку – ось так, по спіралі намотуючи волосінь від гінчика і до жмачка, а тоді ще й навхрест покласти в кілька рядів волосінь з грузилом та гачком на жмачок і гачок ввіткнути в м’яке пружне його тіло. Завтра ж і випробувана буде нова снасть, але й без цього видно – риби переловить вона видимо-невидимо. Ну, то й з Богом!
Весь під владою перших вражень, ти починаєш досліджувати цей, ще невідомий тобі, світ. Твоїх п’яти органів відчуттів тобі не досить, навички далеких-далеких пращурів безповоротно втрачені. У таких випадках на допомогу людині приходять винайдені нею знаряддя.
Кажуть: хочеш допомогти непристосованій до життя людині – не давай їй спійману рибу, дай їй краще вудку, аби вона ту рибу могла спіймати сама. Дурниці... Правильним буде навчити її самостійно робити вудку, бо якщо отримана за просто так вудка зламається – чи зможе ця людина зробити нову?
Спілкування з Природою неможливе без уміння людини працювати власними руками: лише самостійно змайструвавши вудку, ти робиш хиткий, невпевнений, хай і маленький, але свій перший крок у пізнанні світу.
