(Фрагмент) Цієї ночі Гаврило очей не зімкнув. Не міг, бідолаха, дочекатися ранку. Перевертався з боку на бік, зітхав, дивлячись із заздрістю на дружину Любку, яка солодко спала під боком, підходив до вікна в надії на скорий світанок. Навіть хотів заграти на скрипці, аби час швидше минув, але в останній момент відсмикнув руку від інструмента. Якби торкнувся смичком струн посеред глупої ночі, дружина сказала б, що геть здурів на схилі літ. А він і справді одурів, сп’янів од пахощів весни. З ним таке відбувається щороку. Взимку його поорана життям душа спить, неначе ведмідь у барлогу. Та тільки-но провесінь на поріг, Гаврилові не до сну. Він – художник. А душа маестро потребує регулярного допінгу натхненням...
