Тимофій не звертав уваги на голосіння всіляких "слабаків". Він уже намірявся скупатися у сміливих карих очах.
Але очі сухо й насмішкувато дивилися на нього.
- Що, сильний, еге ж? - перепитували.
- А хіба не бачиш, - відповідав гордо.
- Та бачу, - піднялася, стала поряд дівчина. - Тільки хто тобі дав право лізти в моє особисте життя?
- Оце життя? - засміявся. - В цих мочених-перемочених п'яною сечею кущах - життя? Соромилася б таке казати.
- Слухай, проповіднику, - прошипіла йому в очі дівчина. - Вали звідси, якого хрена придовбався. Чогось хочеш? То на.
Розстебнула кофтину, виставила напоказ свої прекрасні, звабливі груди.
- Чого стоїш? - засміялася. - Імпотент, чи слиною вдавився?
Тимофій нахилився, поволі, ніжно обцілував дівочі перса, відвів від кофтини дівочі руки й акуратно ту кофтину застебнув. Валя від здивування аж оніміла, тільки дивилася нерозуміюче на парубка.
- Це що за фокуси? - ледве пролепетала.
А Тимофій її щосили по щоці долонею. Раз, другий.
- Щоб я більше цього не бачив, - мовив твердо. - Як мені треба буде, я сам розстебну, де потрібно, і подивлюся, на що захочу.
- Ойо-йой, а хто ти такий? І чого ти б'єшся? - сердилася, ображалася.
- Той, хто любить, - відповів. - Тебе любить і хоче мати за жінку, а не за наложницю.
- Мене?! - аж очі витріщила.
- А кого ж іще, - усміхнувся. - Тут більше нікого немає, хіба що жаби он у калюжі, але ж я не з казки, щоб царівну-жабу за жінку брати.
- А ти знаєш... - хотіла заперечити.
- Знаю, - не здавався. - Але що було - загуло. А що буде - побачимо. Але такого, - тикнув пальцем на місце недавніх любощів Валі, - з кимось іншим, окрім мене, більше не буде.
- Якесь дурне, - знизала плечима, зібралася йти. - Їй-богу, якесь дурне, - мовила невпевнено, мов її карі очі назавжди втратили сміливість.
- Який уже вродився, то такий і є, - усміхався, збирався йти слідом, вести дівку додому.
Впивався перемогою. Можливо, ще й не зовсім повною, але близькою, близькою - всім єством це відчував у тоні останніх мовлених дівчиною слів.
В кущах позаду щось загуло, зашелестіло.
- А-а, осьо він, - випірнув з кущів Вовка.
За ним заявилося ще з десяток постатей.
- Що, сильно борзий десантник? - почулося з того десятка.
- Валюха! - дер горло Вовка. - Йди відштукатурю, поки хлопці дубаситимуть цього пришибленого! Валюха! - волав, немов востаннє в житті бачив перед собою жінку.
Тимофій стиснув зуби, напружився.
- Валю, тікай звідси, - мовив.
- А чого це ти нашою шльондрою розпоряджаєшся? - почулося з гурту. - Хочеш скуштувати, запишись у чергу, а не командуєш тут. Ми її хазяї, ми нею й розпоряджаємося. Як гарно попросиш, то можемо й на ніч дати, а як будеш плигати супроти, то поб'ємо пику, а Валюхи не дамо взагалі.
- Скипо, заткни халяву, - раптом вихопилася вперед Валентина. - Ви..., - раптом зірвалася, бризнула сльозами, - ви за кого мене маєте?
- А ти ніби не знаєш? - реготнув Скипа. - За ходячий бордель.
- Птєнчик, лети сюди, - потягнувся до Валі Вовка.
І пожалкував за цим. Тимофіїв важкий кулак вдруге відправив його в мандри поміж кущами.
- Ах ти ж падло! - плигнув до Тимофія Скипа. - Та ти за цю гудзюльку ще пацанів битимеш?
Скипа отримав ногою в живіт. А далі хрускотіли кущі, летіли в небо і падали на землю матюки і зойки, подекули капала кров, був збитий двома десятками рук на землю Тимофій-каратист, парубочі черевики утюжили його міцне тіло, і над усім цим стояв відчайдушний крик-прохання Валі:
- Хлопці! Хлопчики, рідненькі мої, не бийте його, не бийте!
Вовка, очухавшись від удару, все-таки не полишив мрії оволодіти Валею. Він тягнув до неї руки, хапав за кофтину, ліз до грудей.
- Ні, не смій! - відпихала Валя нахабу. - Не смій, кажу!
Але довкола реготіли хлопці. Вони схопили дівчину у свої міцні руки, поклали на землю, а Вовка, плутаючись у власних штанях, нашвидку роздягався.
- Хлопці, покиньте, бо ще посадять за це, - застерігав хтось найобережніший.
- За що? - шкірився Скипа. - Вона вже сто разів це пробувала. З нами всіма, - і реготав.
- Не смійте! - стогнав Тимофій. - Не смійте!
Він ліз поміж черевиками, що несамовито товклися по його тілу, повз до сміливих карих очей, що борсалися в стогоні і крикові на землі, ліз, мов на Голгофу сходив у муках, і зійшов-таки, і відштовхнув усе ще заплутаного у власних штанях Вовку, і накрив тілом, мов від куль, свою кохану, і ніякі черевики, ніякі міцні й не дуже руки не змогли його відірвати від Валі, не змогли пробитися до тіла тієї, що належала віднині лише йому.
Два тижні відлежувався опісля і харкав кров'ю.
Допитувалася мати, допитувався батько, допитувався дільничний інспектор, хто й за що його так побив - не сказав, не відкрив таємниці.
- Нащо воно вам, - відповідав, - це наші парубочі справи.
Заглядали й хлопці крізь вікно, вибачення просили, благали, щоб не видав.
- А ти, Тімох, мужик то шо нада, - підлабузницьки усміхався Скипа.
- А Вальку ми більше ні-ні, - запевняв Вовка, хоча в його очах стояло відверте глузування з Тимохи-дурня, що спокусився на "ходячий бордель".
Відлежався, відхаркався, видужав колишній десантник.
Пішов до клубу, випив з хлопцями мирову.
На танцях підійшов до Валі, протанцював з нею вечір і повів додому.
Розказував їй усілякі небилиці, оповідки зі свого життя, але вона перебила дурне базікання.
- Хватить, - поклала долоню на його вуста, - це розкажеш потім, а зараз я хочу тебе поцілувати, бо я люблю тебе, люблю.
- Ти перший побачив у мені людину, а не онучу, - горнулася до його могутнього тіла, пестила ніжними пальцями шию, груди, - бо я вже й сама не вірила, що людина. Змирилася, звиклася з тим, що ходячий бордель для всенького села. Боже, як же ти мені простиш усе це, як же жити зі мною зможеш?! - жахалася.
- Я сильний, я закоханий, я зможу і жити, і не дорікати, - усміхався.
Святкував повну перемогу на особистому фронті. Не знав, що бої за власне щастя допіру лише в зеніті.
Фронт відкрила власна мати.
- Шльондру за дружину? - втрачала свідомість. - Не дозволю! Не дозволю такому красеню, як мій син, купатися в помиях!
Ображався за такі слова, не розмовляв з матір'ю днями.
Бурчав і батько:
- Сором на все село. Тьху!
- Бери Наташу Іваницьку! - наполягала мати.
- На чорта вона мені, - відмахувався Тимофій.
- Вона ж гарна!... - заломлювала мати руки.
- Ну й що.
- Вона ж дівчина.
- А ви звідки знаєте?
- Вона ж господиня. Вона ж совісна, вона ж дитина, а не чорт гулящий.
- До лампочки.
- Сплюндруєш вік собі, сину, вгробиш себе передчасно з тією Лисіною потаскухою.
- Дурна, мамо, ваша мова.
- Ти ще згадаєш мої слова, ти ще гірко каятимешся.
- Не буде цього.
- Буде. Ти ще не знаєш життя, воно жорстоке і помилок не прощає.
- Хай не прощає. Я сильний, я все переможу. Я знаю ту науку, з якою все і всіх перемагають.
Батько вперся, як віл:
- Або береш Наташу, або про весілля й не мрій.
- Чхати я хотів на ваше весілля.
Батько, напившись, як свиня, пішов був до Лисіних, влаштував там справжнісіньке побоїще з вічно п'яним Валентининим батьком. Впоравши старого Лисіна, заходився розказувати зморщеній, змученій сухотами Валиній матері, яка вона відьма і тварюка, що занапащає дочкою-помийницею його синові життя. Хто його знає, доки плакала б безпомічно стара Лисіна, якби не нагодився в хату Тимофій.
Він озвірів від почутих батькових речей, він ухопив рідного батька за шкірки і поволік до дверей, а коли той почав опиратися і поліз у бійку, віддухопелив, як умів, і вигнав назавжджи з подвір'я майбутньої тещі.
Батько того ж вечора геть і речі синові з хати повикидав.
- То не син мені, як за відро помиїв ребра рахує, - гримів на всенький куток.
Більше Тимофій у батьків не жив. Він тихенько розписався з коханою і назавжди отаборився в хаті її батьків.
- А ти справжній переможець, - гордилася чоловіком Валя, - ладен битися за своє до останнього ледь не з цілим світом.
Двоє діточок, подарованих Тимофієві Валентиною, цілющою живицею впали на серце Тимофія-батька і впевнили його в тому, що недарма він прагнув будь-що перемогти на особистому фронті.
Бісився лишень, коли бачив поряд з дружиною її колишніх "хлопчиків-нальотчиків", як вона сама називала їх під час хоч і рідкісних та неприємних, але все ж маючих місце згадок про минуле. Чи то назустіч Валі йде вулицею хтось з тих "нальотчиків" та привітається, як заведено в селі, чи то на якійсь вечірці хтось навпроти за столом сяде, мліє, обливається кров'ю серце Тимофієве, а розбурханий мозок кипить, парує думкою: "Це ж він, сука, на неї зараз дивиться і не бачить ні її квітчастої кофтини, ні чорної шикарної спідниці, а споглядає бачені декілька років назад прекрасні перса і все інше належне нині Тимофієві жіноче добро. Згадує, падло, як витоптував колись землю попід кущами з моєю Валюхою. А може, на щось і на майбутнє сподівається."
Кипить мозок, чешуться руки, щоби врізати поміж очей отому споглядачеві, врізати так, аби ніколи більше не смів, не мав змоги витріщати баньки на Тимофія Добровольського дружину.
Єдине, що стримувало, так це можливий людський осуд та ще неприємності з міліцією й іншими правоохоронними органами. Тож мовчки піднімався Тимофій з-за столу і тоном наказу, який не знав заперечень, говорив дружині:
- Пішли додому, бо що дітям твоя мати, вона ж їм ради не дасть.
Валя здивовано стенала плечима і йшла, мов нитка за голкою, за чоловіком додому.
(Продовження буде).
