Підперши голову рукою, Володька Козленко сидів навпочіпки. В іншій руці вертів «коштовність». Він не знав, як далі бути. Ніхто й не сподівався, що міліція спрацює так вдало й спритно. А до всього того, душевного болю і розпачу додавало те, що експерт мав дуже великий сумнів, щодо цінності цього коштовного виробу.
«Таки обдурили… Гади!!!» - Заволавши, внутрішній голос знову почав боротьбу з розумом. «Не треба було зв’язуватися з циганами» - докучав розум. «Так… Все ж було так добре! Арабське золото… Сказали… Не сомнівайся. А блищить як гарно! Та й сторгувався ж добряче. Мало не половину скинули..,» - не вгамовувався голос. «Та ти ж тоді й сам запідозрив неладне!» - Аргументував розум. «Так з виду ж – справжнісіньке зо-ло-то! Ніхто ж не пойняв, шо це «поддєлка». – Виправдовувався голос. «І жінка довольна, і теща теж. А онде… Вєрка Гузєва… Мало ж не «чокнулась», як побачила в моєї на шиї цю «вещь». Та й взагалі – все по-модньому» - продовжував стверджувати голос…
Він з дитинства завжди привертав до себе увагу. Й не тільки своїм зростом. А й поведінкою, характером. Було щось у ньому...
Сусідському Петрику батьки подарували велосипед – велика рідкість! Вся ватага друзів, що прийшла на вигін ганяти м’яча, з цікавістю оглядала подарунок. Хлопчаки навперебій нахвалювали «велік». Які колеса і сідло! А яка фара з динамкою! Лише один Володька стояв осторонь… Нахнюпившись, він заздрісно блимав з-під лоба на юрбу. Всі по черзі зробили на «веліку» коло. І лише Володька все стояв непорушно на місці. Набігавшись за м’ячем, ватага повернулася до Петрикового велосипеда. І… Вклякла! Колеса були продірявлені шилом. Друзі швидко вирахували капосника і, хоча той був на дві голови вищий за всіх - відлупцювали.
Через деякий час Володька виміняв у заїжджих міняйлів дідового трофейного годинника. На чотири півники на паличці. Дід знайшов у кишені внука залишки останньої цукерки, зметикував де подівся трофей та влаштував допит. Все було марно. Той набурмосився і лишень сопів. Посмикавши трохи за вуха, старий сказав: «Здоровий з тебе, Володько, виросте лобуряка. Ще й сцикун! В кого ти такий полохливий вдався? Не в наш рід! Точно не в наш!» На ранок дідові чоботи були напхані будяками. Скільки капостей утнув малий бузувір – не відомо. Але скиглив він постійно, мало не щодня.
В юності Володьці подобалася Ліда – гарнюня дівчина з веселою вдачею. Але Ліді подобався Михась. Михась гарно навчався в школі і був капітаном футбольної команди. Парубок мав велосипеда з мотором. Коли вони каталися на цьому «супервеліку», у Володьки від заздрощів іскри летіли з очей. Зрештою він таки не втримався і наробив капостей: украв хвіртку з подвір’я дівчини і накидав битого скла біля хати Михася, в надії, що той продірявить гумову шину вело- моторчика. А що, нехай знає, як катати дівчат!
… Коли прийшов час йти служити до війська, то в «дісантники», про яких той мріяв, Володьку чомусь не взяли. Хоча при зрості під два метри, мав добряче здоров’я. Та попри все він, потрапивши до шпиталю з «позорною» дизентерією, всім, особливо «молодьожі», показував шрам на лівому боці. Це було, зі слів «героя», «ранєніє в горячєй точкє». Насправді ж в їхньому будівельному батальйоні при господарчій частині знаходився свинарник, де за старшого був «азер» Ахмед. Хитрий і підприємливий азербайджанець вдало налагодив «службу» і «крутився» в свинячому бізнесі, як щука в ставку. От одного разу у Володьки, який проходив службу в цій «гарячій точці» серед свинячого «спецпідрозділу», щось пішло не так і замість чергового бізнесрейду в «самоволку», йому довелося накивати п’ятами від комендантського патруля. Та не зовсім вдало. Запханий за пазуху добрячий шмат «лівої» свининки, підвів «дісантника». Він повис на огорожі, зачепившись за величезний цвях, яким і обідрав собі весь бік… Хто ж міг знати, що за два тижні до шпиталю на лікування прибуде його старшина і… Одним словом - не поталанило Володьці. Ох, не поталанило!
Після військової служби, «Козел» повернувся до рідного села. Став працювати в колгоспі на тракторі. Зірок з неба не хапав. Одружився на приїжджій заробітчанці… Пішли діти, сімейні клопоти… Життя, наповнене звичайнісінькою буденністю, неквапливо йшло своєю чередою. Та ось настав час. Час, який в народі назвали «прихватизацією». В колгоспі, як і по всій країні почався безлад. Одні «тягнуть», другі цуплять, а треті беруть відкрито. Скориставшись нерозбирихою і тим, що голова колгоспу - п’яниця і гульвіса, Козленко «прихватизував» старенького «Белоруса» і заховав його в очеретах за селом. За деякий час настала черга «дерибану» колгоспної землі. Володьці перепав добрий шмат чорнозему. Та починати самостійно господарювати було лячно. Це ж бо не колгоспне – своє! На Володьчине щастя, з Далекого Сходу до рідної домівки повернувся той самий Михась - товариш з дитинства. Полковник у відставці – Михайло Білий. Він, своєю рішучістю і впевненістю військового, вселив надію і великі сподівання в песимістично налаштованого Козленка. Справа, як то кажуть, пішла. Та коли з’являються гроші, дружба дає тріщину. В чорну душу Володьчину, проник черв’як недовіри і заздрощів. Він заздрив усьому! На полях Білого врожаї вищі, техніка краща і працівники задоволені зарплатою. У Михайла - кращий будинок. У Михайла - вродливіша дружина. Але це й справді так! За вдало проданий овес, купив Михайло «Мерседес». Автівка стала останньою краплею чорної жовчі, що переповнила нутро заздрісника. Через свою жадібність і тупість, Козленко собі такого дозволити не міг. І він, мотивуючи тим, що «не в «Мерсах» щастя», вирішив чимось виділитися. Нічого оригінальнішого придумати не зміг, як придбати для своєї «жони», до якої він тільки так і звертався, коштовну прикрасу - кольє. Про що й не забарився розпатякати. Й справді, вже за два дні село смакувало новину про марнотратство місцевого фермера. Сорок п’ять тисяч за прикрасу! А хтось називав і всі п’ятдесят! Розуму не піддається! Вмить ця новина стала темою номер один в місцевих пліткарів. Навіть затьмарила побрехеньку про рандеву Миколи Жовтяка і Машки-«учьотчиці» в місцевому генделику! Жіночки в магазині, обговорюючи покупку «вєка», заочно радили Козленчисі куди нап’ясти цю прикрасу. А чоловіки, не соромлячись у висловах, радили Козленкові намотати кольє… Ну, самі розумієте …
І ось трапилася така неприємна історія. Місцевий пияк-інтелігент Сергій Борисович, що порався у фермера по домашньому господарству, давно тримав на нього образу за те, що той всіляко обманював, недоплачуючи наймиту зароблену копійку. Не довго думаючи, Сергій Борисович вирішив самостійно експропріювати зароблене у глитая. На очі попалася перша-ліпша коштовність і «больной» поспішив до місцевого «пабу», щоб затушити «пожар в душе» – «труби горєлі»… Козленчиха здійняла небачений ґвалт! Міліція, до її честі буде сказано, спрацювала дуже оперативно. Коштовність була повернута господарям.
…Володька все ще сидів непорушно. В голові шугали здогадки. Думки перепліталися, забігаючи й перечіпаючись одна за одну: «А як бути далі? Що робити? Що як відкриється ця афера з циганським золотом? Що скаже жінка? А теща? Ця стара відьма зі світу зживе… Гикнеться мені! За те, шо не дав грошей… На пам’ятник тестю. А Михайло що скаже?!!»
Він підвівся і з пониклою головою поплівся додому. Несподівано вихід прийшов сам по собі: «Треба завтра ж купити щось подібне, але коштовне. І не жлобитися. Бо засміють. Нічого робити - виходу нема». І він задоволений прискорився в напрямку хати.
Вже в ліжку Володьці нестерпно стало шкода грошей. Все крутився, перевертався… Ніяк не міг заснути… І раптом він згадав знайомого торгаша з району. Звали його Гриша Оронаш. Циган.
08.04.2014р.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design