Ліс. Перші уроки (продовження).
Де ж вони можуть рости? Щоб в ліс піти, ми дощів чекали, бо гриби вологу люблять. Зараз добрі дощі пройшли, видно, як вода цілими рівчаками збігала в низькі місця, змиваючи на своєму шляху опалу хвою. Ось тут низинка вся в нанесеній водою хвої, а там, де до неї спливала вода, видно лише голий лісовий грунт коричневого, майже чорного, кольору. І на цій темній землі, неначе жовті квіти, повитикались чудернацькі грибочки з якимись неправильними, не круглими, ще й закрученими по краях, шляпками. Вони геть чисто жовті – що шляпка, що ніжка.
– Мамо! А тут ось якісь кумедні жаб’янки повилазили – жовті-жовтісінькі.
– Ану де, покажи... Та ні, це не жаб’янки, це – лисички. Це гарні гриби, смачні. Молодець! Ну, ти знайшов, ти і збирай.
Лисички? Це ж треба було їх так назвати! Хоча вони й маленькі, зате їх досить багато і збирати ці грибочки – одне задоволення. Та коли, визбиравши всі, я хочу йти далі, мама мене зупиняє:
– Почекай. Ось візьми оту суху галузку та й акуратно розгреби ці колючки. Там теж можуть бути лисички.
Мама як у воду дивилась. Виявляється, під знесеною водою хвоєю лисичок росте набагато більше, ніж я зібрав, та й розміром вони перевищують своїх попередниць.
Я навтішатись не можу, складаючи лисички одна за одною до кошика. Чималенько часу на це пішло, але ж і в кошику дно вже прикрите грибами на добрих три пальці!
Та поки я був заклопотаний біля своїх лисичок, мама, пройшовши по колу навкруги видолинка, виявляється, знайшла ще кілька красенів-білих. Хоча в моєму кошику тепер грибів і більше, ніж у маминому, та куди ж моїм лисичкам до білих...Свого єдиного пузатенького білого я кладу поверх лисичок і раз по раз дивлюсь на нього, милуючись.
Ми все далі заходимо в ліс – давно вже не видно дахів хат, лікарні, навіть не чути вже і горластих півнів, лише інколи з лівого боку донесеться шум від автомобільного двигуна і знову тихо. Хоча ліс обступає нас з усіх боків, проте мама у ньому почуває себе впевнено та спокійно.
Сонечко піднялось вже доволі високо і потроху меншає в лісі роси, а зранку, хоча, здавалось би, і трави в лісі, як кіт наплакав, а все ж черевики та холоші моїх штанів швидко стали мокрі-мокрісінькі. Вже потроху й припікати стало, тож доводиться зняти курточку та прив’язати її рукавами на поясі. Пахне хвоєю, сосновою смолою-живицею, ще якимись невідомими мені п’янкими лісовими запахами; ми безтурботно, нога за ногою вештаємось лісом, часом додаючи до своїх кошиків нові й нові знахідки. Я вже знаю і сироїжки, і решіточки, і рижики. От тільки з білими мені не везе. Я навіть порахував: мама знайшла двадцять три, а я – лише одного, та й то... Чому вони мені не трапляються? Чи може я їх попропускав, не побачив?
Все! – треба бути уважнішим, вирішую я, та за кілька хвилин безплідних пошуків, обережно ступаючи і роздивляючись на всі боки, раптом вже уявляю себе могіканином на стежці війни. Стискаючи в правій руці ніж, починаю ховатись за сосновими стовбурами від мами; перебігаючи від дерева до дерева саме в той час, коли вона нахиляється, або дивиться в інший бік. Вже за кілька хвилин мама, стурбована моєю відсутністю в її полі зору, починає кликати:
– Агов! Аго-о-в!– аж луна розляглася по всьому лісу.
– А я тут! – начебто здивовано відповідаю, виступаючи з-за товстої сосни в якихось десяти метрах від неї.
– Як ти мене налякав! Не відходь далеко від мене, щоб я тебе постійно могла бачити!
Вдалося! Як справжній індіанець, я знову ховаюсь за соснами, намагаючись непомітно підкрастись ще ближче до неї. Аж раптом щось піддалося під моєю ногою, неначе шишка втиснулась в пісок, але щось не таке тверде, щось... Я глянув – і обімлів... Білий, справжнісінький білий гриб, хай і невеликий, але вже з темною шляпкою, безжально розчавлений моїм черевиком! Зопалу, вжахнувшись скоєного, я ступаю крок вбік і збиваю ногою шляпку ще з одного такого ж красеня. В повному розпачі, впавши на коліна, починаю, як вчила мама, відкривати, розгортати мох та розгрібати пісок, аби покласти до кошика хоча б залишки грибів. Другий збитий мною грибок постраждав не дуже, лише зламана шляпка лежить поруч, а перший... Та все ж, які-не-які, уламки шляпки та шматки ніжки я забираю з собою.
„Скажу мамі, що такого знайшов” – думаю про себе, втішаючись вже хоча б тим, що в кошику, як не крути, все ж не один, а три білих гриба.
І тут, збираючись вже підвестись, аби йти далі, в якихось півтора метрах від себе, на місці, по котрому хвилиною назад похапцем вже пробіг очима, я бачу, немов після помаху чарівної палички, раптову, несподівану появу Гриба!
Його велика темна шляпка, більша ніж мій кулак, піднялась над низеньким мохом серед поодиноких стебел сухої лісової трави на ширину моєї долоні; дебела, вже не чисто біла, а трохи сірувата, ніжка виглядає товщою від мого зап’ястка. Я ошелешено дивлюсь, не вірячи своїм очам, боячись, що все це мені ввижається, боячись, що це – не насправді. Від захвату, радості та щастя всередині мене враз все холоне. Я на мить відвожу очі вбік і помічаю неподалік ще одного, трохи меншого, а майже поряд з ним, он, за сосновим стовбуром, ще одного, такого ж самого!
– Мамо-о-о! – несамовито й радісно, на весь ліс, розлягається мій крик:
– Білі!!
Мама, що була, виявляється, зовсім недалеко, швидко опиняється поруч:
– Тихо! Не кричи, бо зараз набіжать сюди інші грибники; бачиш – ми вже не одні.
І дійсно, вдалині, серед соснових стовбурів губляться кілька людських постатей.
– Аж три! Здоровенні! – враз притишивши голос, пальцем показую я.
– Ні, не три. Я ще трьох бачу. Ну, ти в мене молодець! Справжній вже грибник. Добре, ти знайшов, ти і збирай, а я піду далі подивлюсь – можливо, ще знайду.
Роззирнувшись навкруги, чи бува не набігли інші грибники і пересвідчившись, що ні, і здобич мою ніхто не відбере, я опускаюсь навколішки поряд з велетнем.
Ось він. Мій гриб. Я сам його знайшов. Який великий! Обома руками розгрібаючи пісок, намагаючись вивільнити низ ніжки, я все ніяк не можу дістатись кореня. Ніжка, ні яка там ніжка, нога гриба, до низу все товщає і товщає, і на самому кінці робиться товстою, неначе якась булава. Нарешті при самому низу мені вдається підрізати і вийняти з землі цей скарб.
О, жах! Я помічаю, що на білому зрізі ніжки є чималенько дірочок. Кляті черв’яки–ненажери! Гриб, величезний гриб, мій скарб, лежить у мене на долонях, але він не мій. Примарна слава, котру я мав отримати з оцим грибом, вислизнула з моїх рук і розвіялась, мов дим. Два чи три десятки черв’ячків відняли її в мене підступно і неочікувано. Як мені зараз гірко!
В повному розпачі, розмірковуючи, як далеко вгору по ніжці могли забратись маленькі нахаби і чи не варто мені трохи обрізати ніжку, я вирішую не робити нічого. Нехай гриб полежить в моєму кошику цілим хоча б до повернення додому Що буде потім, нехай навіть мама викине його зовсім, мені про це думати не хочеться. Головне, що цей красень лежатиме в моєму кошику тут, в лісі, і по дорозі додому, і всі бачитимуть, який він великий та красивий, і ні в кого більше такого не буде.
Вирішивши таким чином для себе цю проблему, я приступаю до сусідів свого велетня. Вони хоча й менші, зате чисті, не пошкоджені. З насолодою попрацювавши біля них, я починаю, не підводячись з колін, роззиратись довкола, аби побачити, де ж це мама вгледіла ще цілих три гриба. Я повільно вожу очима по землі, обмацуючи поглядом кожен її клаптик, але нічого, що б хоч трохи вказувало на присутність грибів, не бачу.
Я навіть стомився від тієї напруги, з якою нишпорив поглядом по землі, і вирішивши, що краще вже буде гукнути на допомогу маму, піднімаюсь з колін. Раптом неначе світ перевертається в моїх очах, немов я іншими, не своїми очима, дивлюсь на клаптик лісової землі перед собою, який так ретельно щойно обстежив. Ось же вони – один, другий, а трохи віддалік ще й третій! Невеличкі, молоденькі, але вже з засмаглими шляпками, що повитикались з моху, грибки пестять око своєю грибною красою. Тепер небагато знадобилось мені часу, аби покласти їх до кошика. Я оглядаюсь навколо себе ще і ще, аби зайвий раз переконатись, що більше ніякий хитрун від мене тут не сховався і навіть кілька разів обходжу навколо такої щасливої для мене місцини, не полишаючи надії знайти ще хоча б одного біленького грибка, але, зайвий раз переконавшись, що знайдено все, шукаю поглядом маму.
Он вона, присівши, щось збирає в невисокій травичці і, вочевидь, – не гриби. Ліс у тій стороні погустішав, так, неначе в ньому виріс ще один, тільки набагато нижчий, лісок. Серед високих сосен ростуть досить густо тоненькі хирляві берізки та осичинки, ще якісь невідомі мені деревця, трапляються й маленькі сосонки з рідкою хвоєю на гілочках-патичках і всі разом вони утворюють гущавину, біля котрої і присіла, щось вишукуючи, мама.
– Ось спробуй, – суниці.
Мама простягає до мене свою долоню з купкою маленьких червоних ягідок, схожих на бабині полуниці, тільки в кілька разів менших. Я лише підійшов ближче, навіть ще й не схилився до маминої долоні, аби забрати в рот всю оцю купку заразом, як мене обгорнув чарівний аромат. Сонце вже стоїть високо, в лісі, можна сказати, навіть жарко, і в добре прогрітому сонцем повітрі стоїть тонкий, ненав’язливий, незнаний мені досі запах. Я починаю розуміти, що цей аромат – від суничок, але мені ніяк не віриться, що маленькі червоні ягідки можуть пахнути так сильно.
Смак у суничок виявився простеньким, зате пахнуть вони напрочуд сильно і так ніжно та зворушливо, так тоненько в той же час, що навіть важко сказати, що більше – чи смак мені сподобався, чи цей їхній аромат. Проковтнув ягідки, а в роті все одно так приємно та ніжно смакується і запах нікуди не подівся: стоїть у гарячому вже повітрі – що за диво?
Та це ж вся тутешня місцина, ціла галявинка, по вінця наповнені цим ароматом – ніжним, тонким, невловимим, зовсім не таким задушливим, густим, аж тягучким, як отой аромат квітучого лугу, тут навпаки, немов тонесенька струна мелодійно дзвенить під подихом легенького вітерцю.
Духм’яні сунички припадають мені до смаку і ми з мамою довгенько пасемось на цій галявинці. Мама все шкодує, що не прихопила із собою якої-небудь баночки для суничок, щоб я ще й удома спробував яка то смакота – сунички з молоком, та як на мене – пастись на галявинці куди веселіше.
Отак повільно, як завжди нікуди не поспішаючи, нога за ногою, вештаємось ми лісом і потроху переді мною відкривається ще один, новий для мене, світ лісу. Він зовсім інший, ніж світ лугу та Десни, але не менш захопливий та цікавий. Правда, не побачили ми в лісі ні вовків, ні ведмедів, навіть зайця не зустріли, лише білочка-пустунка з довгим пухнастим хвостиком ховалась від нас за стовбуром сосни, раз по раз кумедно визираючи з-за нього. Мабуть ми чимось її розсердили, бо вона, видершись за якусь одну лише мить на самісіньку верхівку, як пожбурить раптом в нас шишкою! Бач, яка бешкетниця!
А строкатий дятел з червоною шапочкою на голові, підпершись своїм хвостом на сухий, без кори, стовбур сосни, як торохне лункою чергою на весь ліс, немов партизан із німецького автомата! І не болить же в нього голова від того стуку...
Пара величезних чорних круків, мабуть вдвічі більших від грака, ховаючись у верхівках сосен, перегукуються час від часу:
– Кр-р-о-о!
– Кро-о-о-о!
Потім, помітивши нас, перелітають в інше місце і вже звідти знову лунає їхнє картаво-округле „Кро-о-о! Кр-о-о!”.
Сорока-білобока внадилась за нами, скрекочучи на весь ліс, і довгенько перелітала з дерева на дерево, лаючи, мабуть, нас на чім світ стоїть, аж доки ми не покинули її володінь. Чи може то вона, навпаки, переповідала нам останні лісові новини, тільки ми її не змогли зрозуміти?
Щось зашурхотіло несподівано в сухій лісовій траві і вуж чорною мотузкою, звиваючись, дременув від нас подалі, в кущі. Не дали, бачите, йому погріти на сонці старі кістки... І тепер вже я заспокоюю маму, як тоді, на лузі, заспокоював мене батько:
– Не чіпай його і він тебе не зачепить.
Здоровенною купою виникає раптом на нашому шляху лісовий мурашник. Великі червоні лісові мурахи заклопотано снують по землі взад-вперед, на всі боки від своєї домівки – хтось тягне в мурашник якусь хвоїнку, хтось здобич; напружуючи останні сили, кілька десятків трударів намагаються навіть чорного жука доправити до своєї оселі і, дивлячись на їхнє завзяття, я розумію, що рано чи пізно вони це зроблять.
А ось в гущавині між двома деревами великий та пузатий лісовий павук натягнув свою павутину. Незважаючи на те, що ранок вже далеко позаду і в лісі загалом навіть жарко, тут ще відносно прохолодно: на павутині окремими кругленькими дрібнесенькими намистинками виблискує роса і пускає промінці-бісики назустріч сонцю, що лише зараз почало пробиватись сюди крізь густе та лапате листя молодого кленка. Сам павук завмер на краєчку своєї сітки, немов справжнісінький рибалка, що чатує на здобич на березі Десни. І треба ж такому статись: прямо на моїх очах велика зелена муха-роззява з розгону втрапила майже в самісіньку середину павучиних тенет, задзижчала, забилась, струшуючи росяне намистечко і від цього ще більше заплутуючись в чарунках павутиння. Павук-„рибалка” аж стрепенувся від несподіванки, завмер на мить, а тоді хутко подався по своїм снастям до раптової здобичі. Хоча „рибалка” навряд чи виглядає більшим від свого улову, проте, не злякавшись, тут же починає обплутувати здобич своїми нитками. Муха ще якийсь час дзижчить, напружуючи останні сили, смикається, з кожним разом все менше, а потім стихає зовсім, скорившись долі. Я зачудовано спостерігаю за павуком: ну чим він не рибалка?
Цікаво в лісі – все не так, як на лузі. Луг – безмежний, зелений, залитий сонцем, з блакитними озерами та широкою Десною: воля! Хоч вправо, хоч вліво – йди, їдь, скачи конем день, другий, тиждень, – нема кінця-краю... Ліс – суцільна таємниця. Відійшов на десять кроків – і вже за деревом сховався. Відійшов на сто – зовсім загубився, з очей пропав. Тут, на противагу лугові, – сонце з тінню навпіл: смужка світла – смужка тіні. Ось тут сонячний промінь крізь дубове листя б’є прямо в очі, сліпить, а поряд, під кущем, – густа тінь.
Але скрізь: і на лузі, і в лісі повно життя. Тільки коли рибу ловиш – переживаєш дуже: спіймав рибку, тим більше, велику, – від щастя подих перехоплює, зірвалась здобич з гачка – від хвилювання руки трусяться. В лісі не так: знайшов гриба – задоволення і радість неймовірна, а на душі так спокійно, в грудях неначе киця пухнаста лежить і від задоволення очі мружить...
Перейшовши бруківку, якою їздять автомобілі, ми потрапляємо в чудернацьку місцину, що її мама зве Насипом. Раніше, розповіла вона, тут проходила залізниця, але у війну німці її розбомбили і з того часу її вже ніхто і не відбудовував. Тут неначе яр вирито: по дну цього яру лежали колись рейки залізничної колії, по бокам з обох боків протягнулись дві неглибокі канавки – щоб вода стікала – кювети називаються, а від них вже угору здіймається насип. Ми йдемо по цим кюветам: мама справа, а я зліва і уважно оглядаємо їхнє дно та схили – це місце, каже мама, відоме всьому Коропу, як дуже щедре на білі гриби.
І дійсно, час від часу нам трапляються кремезні грибочки: вони витинаються то на самому дні кювета, то на схилі насипу і я вже поволі звикаю до них, сприймаючи кожну нову знахідку майже спокійно, одне лише моє задоволення від цього все більше зростає. Аж ось насип закінчується і ми виходимо на рівну місцинку. Лівіше Насипу, біля самого його кінця, росте висока та густа трава. Видно, що не один грибник толочив її останнім часом. Але, коли і ми пройшлись по тій траві, то побачили там лише білі кружечки від великих білих грибів. Хтось везучіший випередив нас і поклав до свого кошика добрий їх десяток. Я страшенно переживаю з цього приводу, мама ж, навпаки, і виду не подає. Покрутившись тут трохи, ми знову переходимо бруківку, тепер вже у зворотньому напрямку.
Зайшовши бозна як далеко в ліс, далі навіть Вишки – височенної такої споруди із товстих соснових колод, що здіймається набагато вище найвищих сосен, з якої, як каже мама, інколи приїжджі спеціалісти щось таке спостерігають, а що саме, – про те вона і не знає, ми нарешті повертаємо назад. Вишка така височенна, така, що коли, стоячи під нею, я задрав голову, аби подивитися на самісінький її верх із залізним шпилем на маківці, то в мене навіть тюбетейка з голови звалилась!
У нас вже й ноги поболіли, і їсти хочеться, і пити, і кошики, хоча й заповнені лише наполовину, але, як каже мама, прямо таки обривають нам руки. Мені вже, чесно кажучи, не дуже й хочеться нести оцю свою ношу, та тільки куди ж я тепер від неї подінусь? Хіба ж можна відмовитись від оцих красенів білих, на які так заздрісно поглядають зустрічні грибники, цікавлячись, де ж це вдалось мені знайти таких велетнів. Ага, так я їм оце і зізнаюсь, аякже!
Ми втомлено плентаємось додому (а це ж неблизький світ!) і ніяк не можемо відмовити собі в задоволенні і на зворотньому шляху шукати грибочки: то боровичок трапиться, то лисички зваблять своїм веселим жовтеньким розсипом, то біленька сироїжка раптом виткнеться прямо перед тобою, а в молоденькому березнячку, що біля тарасівської дороги, натрапили на виводок маленьких ще бабочок і вони мене так порадували, що я навіть про втому забув. Вона навалюється лише тоді, як тривалий час не зустрічається тобі жоден гриб. Кошик мій все повнішає та повнішає, і хоча грибів у ньому значно менше, ніж в маминому, та все ж їх доволі, щоб у мого задовлення розпустились крила, здатні тримати мене на вкрай стомлених ногах.
Поволеньки ми таки вкотре дістаємось до гостинного столу баби Ганни та діда Федора, до пшоняного кулешу з печі і оладок з топленим молоком.
... І знову, як тоді, в далекому моєму дитинстві, аж слинка котиться від отих запахів з печі, що незрозумілим чином тримаються в моїй пам’яті і створюють враження абсолютної реальності, варто лише прикрити очі. І мама, ще молода та енергійна, вчить мене, як правильно чистити гриби. І втома в ногах настільки реально відтворюється в пам’яті, що зовсім неважко ще і ще раз з насолодою пережити незабутні перші мої походи до лісу, і мамину грибну науку, аби з вдячністю сказати: „Спасибі тобі мамо! Наука твоя не минула марно. Відтоді, і назавжди, наш ліс – то частинка моєї душі. Спасибі!”
Таке розмаїття в Природі: ліси, луки, степи, пустелі, гори та моря – і наскільки все це різне! Ти в захопленні; ти все намагаєшся, але безуспішно, осягнути суть побаченого. Де там; тобі б навчитися бачити, бо навіть спостерігати – не так просто, як може здатися на перший погляд. І ось саме це – навчитися вміти бачити – виявляється першим завданням уроку, що його дала тобі Природа.
(Далі буде)
