Ми живемо на окраїні. Одразу за нашою вулицею починається поле з людськими городами, потім аеродромом, з якого злітають, як каже наш дід, „єроплани-кукурузники” на Бахмач та Чернігів, а ще далі розташувались ниви риботинського колгоспу з картоплею та коноплями. Вузькі, в два-три ряди дубків, лісосмуги крають ті ниви на рівні прямокутники. Поле мені не подобається. Тут спека, від якої не сховаєшся, пилюка, що під вітром лізе прямо в рота, і немає нічого ані цікавого, ані красивого. Інша річ – луг з його зеленою травою, квітами, кущами та вербами, озерами і, звісно ж, Десною.
Ну чим, скажіть мені, можна зайнятись на полі у літню спеку? Хіба що в лісосмузі вирізати пружну та міцну дубову гілку для лука, або вряди-годи, після дощу, назбирати піддубників – лапатих таких світло-коричневих грибів. Коли ж дощі припиняються, то земля під гарячим літнім вітром швидко висихає і в лісосмузі знову стає пусто та нецікаво, лише сухе минулорічне листя шелестить під ногами.
От якби біля нас не поле було, а ліс – густий, таємничий, яким його малюють на своїх картинах художники: із всілякими звірами та птахами, щоб можна було на них полювати з луком та стрілам, яке б то цікаве життя було!
Ліс починається на протилежному кінці Коропа. Високі сосни підступають до самісіньких хат, а лікарня та пологовий будинок взагалі стоять посеред лісу.
Варто лише десь в середині червня пройти доброму дощу, як по Коропу починає ширитись звістка: „У лісі повно грибів! Люди вчора йшли – по два кошики несли!”
Мама виросла біля самого лісу, на Бору, так зветься той куток, тож до лісу її тягне не менше, аніж батька – до Десни.
– Підемо завтра по маслючки? – запитує вона, хоча могла б це і не робити.
– Авжеж підемо!
Хата, в якій мама народилась і де ще й зараз живуть її батьки – мої дід Федір та баба Ганна, стоїть за кілька хвилин ходу від лісу. Верхівки сосен зеленіють за дахами сусідських хат.
Кожного разу, побувавши в лісі, ми гостюємо у них – відпочиваємо після тривалих лісових походеньок. Дві дороги, що виходять із Коропа і прямують одна до Тарасівки, а інша – до Вільного, ділять наш ліс на три частини. Наймолодша і найменша з них – між дорогою на Тарасівку та полем. Мабуть, не дуже давно цю частину засадили молодими соснами та березами. Рівними рядами стоять молоденькі, всього лише по кілька метрів заввишки, сосонки, що низько поросли лапатими гілками. Інколи між густими зеленими рядами сосен трапляється один чи два рядки струнких білокорих берізок. Піщаний грунт під соснами вкритий шаром опалої хвої. Коли йдеш, вона приємно пружинить під ногами, неначе ти ступаєш не по землі, а по сіро-зеленій товстій ковдрі. А от між берізками земля вкрита легеньким шаром сухого березового листячка, крізь який витинається негуста тоненька травичка.
Перші мої гриби – маслючки та підберезовики, котрі у нас звуть бабками. Маслючок – гриб нехитрий і товариський, не дуже й ховається і рідко коли росте поодинці. Попервах через неуважність та метушню мені нелегко було вгледіти під шаром хвої виводок маслючків: не вистачало терпіння та спостережливості. Грибники ж по лісу ходять повільно, уважно дивлячись собі під ноги та трохи по сторонах. Мені, малому, не так вже й просто опанувати цю, здавалось би, нехитру науку.
...Ми йдемо з мамою по молоднячку поміж двома рядами невисоких сосен і пильно вдивляємось у глицевий килим: мама зліва, а я – справа. В маминому кошику вже чимало маслючків, у моєму ж – хіба з десяток, зате в мене всі – більшенькі. Ось знову прямо переді мною виткнулись ще два – з блискучими коричневатими шляпками, до яких поприлипало кілька хвоїнок. Присівши, я обережно, як вчила мама, підрізаю маленьким ножиком їхні ніжки. Гриби вкриті густим липким слизом, від якого наші з мамою пальці на лівих руках почорніли і теж липнуть.
Ці маслючки досить підросли, бо їхні шляпки розгорнулись, білі спіднички на ніжках потріскались і оголили ніжні жовті решіточки зісподу шляпок. Я вже зібрався іти далі, та мама, яка час від часу поглядає в мій бік, зупиняє мене:
– Пропускаєш гриби. Ану, подивись уважно.
Я дивлюсь на те місце, де щойно зрізав два грибки, бачу світлі кружечки – залишки від їхніх ніжок, але на товстому шарі хвої більше нічого не впадає мені в очі.
– Присядь, нахились до землі і подивись ще, – радить мама.
Ти диви! Як це я раніше не помітив? Отой товстий шар хвої якась сила відірвала від землі і він неначе завис у повітрі. Нахилившись ще нижче, я бачу під цим шаром не одну, – кілька молоденьких злегка жовтуватих, майже білих, ніжок маслючків. Ач, які хитруни! Я хочу одразу ж згребти цю купу глиці, та мама мене зупиняє:
– Не поспішай. Обережно заведи руку під низ і перевертай повільно, дивись, щоб не поламав грибів.
Ого! Та їх тут з десяток, ні, з два десятки! Ти ба, як поховались. Обережно відклавши набік зняту шапку хвої, з бозна-яким задоволенням починаю насолоджуючись, по одному, зрізати молодесенькі маслючки. Шляпка у них зовсім світла, ще не нагадує розгорнуту парасольку і спіднички прикривають не лише низ шляпки, але й частину ніжки. Все дно в кошику враз вкрилось невеличкими, блискучими від слизу, грибками.
Яка все ж таки цікава штука – шукати гриби! Вони ж бо неначе ховаються від мене: „ Ану, спробуй, знайди!”.
– Ти, мабуть, багато їх попропускав. Вернись та ще раз уважно подивись – не може такого бути, щоб не було.
І дійсно, мама права. Знаючи тепер, як ховаються маслючки, я досить швидко знаходжу на тих місцях, де раніше зрізав по одному, чи по два грибочки, тепер ще по кілька штук молодесеньких, захованих під шаром соснових колючок.
Отак, не поспішаючи, швендяючи нога за ногою між рядами сосонок, ми виходимо на невеличку галявинку, вкриту замість опалої хвої зеленим, а місцями – сріблястим коротеньким мохом. Вийшли та й завмерли: молодесенькі, щойно вирослі маслятка були розкидані майже на половині галявинки, один кращий від іншого: тугі, блискучі, з світло-коричневими, майже пісочного кольору, шляпками, що повитикались з-під моху, вони ваблять око і тішать душу.
– Оце так! Дивися ж, не поспішай, бо не стільки збереш, скільки потопчеш.
І, повстававши навколішки, ми беремось до роботи. Яке ж то задоволення – збирати гриби, коли їх так багато і ти, повільно посуваючись, один за одним перекладаєш їх до кошика, який стає все важчим та важчим.
Довгенько ми трудимось на цій галявинці і кошик мій після неї так поважчав, що відтягує вже мені руку, але ж і приємнішої ноші я в своєму житті ще не знав.
Ми доходимо до двох рядків берізок. Тут іти зручніше, голки не сиплються за комір, не колють обличчя, тут світло та сонячно, навіть якось весело та радісно іти поміж біленьких, з чорними плямами-смужками, стовбурів.
Раптом мама рвучко хапає мене за руку:
– Дивись під ноги! Ледве на бабку не наступив, – і показує рукою прямісінько переді мною, за якийсь лише крок попереду.
Я ж так пильно вдивлявся в покриту сірим торішнім листом піщанисту землю, на якій росте ріденька травичка і ще мить тому нічогісінько не бачив! Де ж він взявся, оцей високий, міцний гриб із високою товстою ніжкою та сіруватою, під колір старого листя, м’ясистою шляпкою?
Дива та й годі! Ну і хитруни ці гриби – немов на них якісь шапки-невидимки вдягнені... Мені жах, як кортить зрізати підберезовика, хоча це і не я побачив його першим.
Та мама неначе вгадала мої думки:
– Зріж його, тільки обережно. Спочатку навколо ніжки розгреби акуратно землю, подивись як глибоко вона сидить в землі., а потім уже зрізай при самому кінчику.
Оце гриб! Важкий, неначе десяток маслючків, тугий, ніжка висока, доволі товста, вся вкрита продовгуватими темними цяточками, неначе лусочками, шляпка світлого сірувато-коричневого кольору, м’ясиста, без слизу, але на дотик ніжна, немов оксамит, зісподу майже біла. Ох і гриб, не гриб – красень! Поклавши його в кошик поверх маслюків, я вже збираюсь підвестись, але мама мене зупиняє:
– Зачекай. Ану подивись уважно навкруги, чи немає ще десь грибів.
Я похапцем, аби хоч на цей раз побачити першим, пробігаю очима навколо – ні, нема.
– Дивись уважніше.
Невже знову не побачив? Та ні ж, немає, що тут дивитись, треба далі вже йти! О, а що ото виглядає з-за берізки? Точно, гриб, підберезовик!
Раптом щось немовби перевертається в моїх очах – та он же ще два! Але ж їх не було на цьому місці ще якусь хвилину назад – я ладен на будь-що побитись про це об заклад... Ох і гриби, ох і вміють же ховатись! Яка тільки цікава штука – їх збирати! Це ж бозна яке задоволення: нема, нема..., коли ж, здається, нізвідки, – один, другий, третій!
В мене не просто настрій гарний, я – щасливий. Відтепер збирати гриби – моє нове захоплення, та ще й яке!
Кошик мій – ого який важкий і вільного місця в ньому залишається не так вже й багато. Доки я любуюсь на свої знахідки, мама знаходить ще кілька бабок і, дивно, але мені нітрохи не заздрісно, я щиро радію з того, що тепер у нас обох в кошиках є такі красиві великі гриби. Ми знову переходимо до сосен і отак, мандруючи поміж рядами дерев взад-вперед, непомітно для себе наповнюємо наші кошики доверху і змушені вже повертати додому. Змушені, бо, по-перше, збирати гриби вже нікуди, по-друге ноги в обох потомились і, як каже мама, „гудуть”, а по-третє, мені раптом так їсти захотілося, що й вовка з’їв би.
Добре, що до діда Федора та баби Ганни від лісу рукою подати, тому через якихось півгодини ми, потомлені, але задоволені, приплентуємось нарешті до рідної маминої хати, в якій вона колись народилась та зросла і де на нас вже чекає смачний, прямо з печі, бабин обід.
Дивна річ – наша пам’ять. Часто ми забуваємо найважливіші для нас речі, не можемо пригадати багато віддалених в часі подій, але дещо назавжди залишається в ній безцінним скарбом і гріє душу та веселить серце однією лише яскравою згадкою. Ці спогади не тьм’яніють із часом, залишаються свіжими, соковитими, мальовничими картинками з минулого і коли ти зосереджуєшся на них, то, – хіба ж це не диво, – відчуваєш навіть смак, навіть запахи з усіма їх відтінками та нюансами!
Дід Федір – відомий всьому Коропу пічник, гончар та мисливець. Піч та грубу з лежанкою, з якої можна було, гріючись на ній взимку, спостерігати у вікно за тим, що діється на білому світі, бо проглядалась вся вулиця аж до Червоної школи, він майстерно спорудив сам. В печі баба Ганна варила такі духм’яні, запашні страви, що зараз вони беззаперечно склали б честь найшанованішому ресторанові. Оті запахи томленого на гарячій черіні в глиняному, дідових рук, горщику, чи то борщу, чи то супу з локшиною, чи картоплі на молоці, або хоча б бабки „шарлотки”, спливають у пам’яті, на якусь мить стають реальністю і, поманивши думкою в далеке дитинство, зараз же й розчиняються безслідно до наступного разу.
Ех, що то за їжа була з печі! Зварена ще зранку, вона стоїть до самого обіду, потроху упріваючи під глиняною покришечкою, збоку в пічному закутку, стає густішою, темнішою, з густим, знову ж таки, хоч ножем його ріж, духом, який, варто лише вийняти на вилошникові-рогачеві горщик з печі, враз наповнює хату і крізь прочинене, коли це влітку, вікно ще й вихлюпується на вулицю та й там полонить все навколо. Не знаю, чи знайдеться людина, яка б встояла перед цим духом і щиро відмовилась від частування.
А окрім духу ще й смак! Хоч і довго млів суп у горщику, але й картопелька цілою лишилась, і домашня локшина не переварилась, кожна її смужечка окремо одна від одної лежить, і м’ясо саме відділяється від мозкової кістки та тане в роті, а мозок з тієї кістки, як його майстерно вийняти, та, присоливши, з сірим хлібом, та ложечку супу слідом, – м-м-м!.. Смакота!
...Тож не дивно, що вмовляти мене не потрібно, тарілки порожніють напрочуд швидко, не те, що вдома.
Пообідавши, мама береться чистити гриби і, ясна річ, я поруч з нею, аби, перебираючи гриби, ще раз пережити незабутні миті насолоди.
Мама повчає:
– Подивися уважно, чи немає в ніжці черв’яків. Червиві місця треба викидати. От дивись, – і, взявши до рук мого найбільшого підберезовика, вона показує на кілька маленьких темних дірочок на білому зрізі ніжки, – цей гриб червивий.
І починає безжально вкорочувати ніжку мого найбільшого гриба: кільце за кільцем, аж доки з тіла гриба не зникають дірочки – ходи отих клятих черв’яків. Але ж і від ніжки майже нічого не залишилось! Мені до сліз жаль такого красеня, а мама, не звертаючи на те уваги, береться до наступних бабок. В тих, що анітрохи не зіпсовані черв’яками, вона злегенька шкребе ножем ніжки, знімаючи верхній шар з темними цяточками.
Нарешті доходить черга і до маслюків.
– Маслючки не так чистяться. Як перевіриш ніжку, чи немає в ній дірочок, тоді потрібно зняти з неї оцю плівочку, бачиш, неначе спідничка, а далі чистимо шляпку.
Мама, затиснувши краєчок шляпки між лезом ножа та великим пальцем, починає знімати з неї слизьку коричневу шкуринку, під якою колір шляпки змінюється на жовтувато-білий.
Та ні, збирати гриби куди цікавіше, аніж їх чистити. Хіба що посмакуєш згадку про те, як знайшов оцього, чудернацької форми, маслючка, що був ховався під двома шишками. А так – робота довга та нудна, ще й пальці почорніли і стали липкими від маслючкових плівочок. У мами все виходить якось швидше та доладніше, ніж в мене.
Коли ж, все-таки, ми закінчуємо цю марудну справу, грибів явно поменшало і наші кошики повними назвати ніяк не можна, хоч бери та знову йди до лісу. Але ми збираємось додому.
„Як же так, – думаю я, – скільки грибів ми зібрали і ні, щоб пронести їх через увесь Короп, втішаючись заздрісними поглядами зустрічних перехожих, так на тобі – понесемо неповні кошики з якимись оцупками, неначе все це не можна було зробити вдома”.
Але, нічого не кажучи мамі, я мовчки йду собі за нею, несучи свого, хоч і набагато легшого, але ще досить важкого кошика...
З кожним нашим наступним походом до лісу в мене все краще виходить шукати маслючки, але з кожним разом їх стає дедалі менше, аж доки одного разу не доводиться нам повертатись додому майже з порожніми руками.
– Відходять маслючки. Та нічого, – втішає мене мама, – скоро вже почнуться білі гриби; хай ось тільки добрий дощ пройде, так і підемо у великий ліс.
І таки дочекались – кілька днів підряд добряче дощило. Мені вже і в хаті набридло сидіти: все дощ та дощ. Нарешті розпогодилось. Сяє яскраве сонечко, трава та дерева, немов навесні, виглядають соковито зеленими, по вулиці повно глибоких калюж, важкий вологий дух іде від мокрої землі, а ночі теплі, аж до задухи.
– Це вже гриби в лісі ростуть..., – замріяно каже мама. – Йдемо завтра по білі гриби!
...У великому лісі, куди ми зайшли, сосни височенні, з голими стовбурами, лише на верхівках мають негусте, вкрите рідкою хвоєю гілля, крізь яке проглядає чисте блакитне небо. Сонце, піднявшись над землею, своїми променями пронизує наскрізь негустий ліс, утворюючи на поверхні лісової землі смугасті малюнки. Під яскравими променями верхні половини соснових стовбурів з сонячного боку відливають чи то міддю, чи квітковим медом; низ же стовбурів, вкритий товстою порепаною корою, з протилежного від сонця боку має вигляд суворий та непривітний, земля під соснами притрушена місцями хвоєю, місцями поросла мохом, а де-не-де – негустою лісовою травою, на якій дрібнесеньким намистом тремтить і виграє блискітками вранішня роса. Пташиний спів у лісі тоненький, мелодійний, майже несміливий у порівнянні з луговим багатоголоссям, але він робить вранішню картину урочистою та святковою.
Гарно в сосновому лісі. Пахне мокрою хвоєю, післядощовою сирістю і особливим, грибним, запахом, який тільки в лісі і можна почути. Навколо стільки цікавого: високі округлі пагорби, розкидані довкола, надають лісові додаткової таємничості – звідки їм тут взятись на рівній, немов долоня, місцині; скрізь пухнастим зеленим хутром лежать острівці моху; немов спини велетенських змій виглядають із землі товсті, покручені соснові корені; небачені мною досі рослини зустрічаються то тут, то там. Вони невеличкі, хирляві, але й на них видно де червоні, а де – чорні ягідки, ще менші, ніж на дідових порічках.
– Не чіпай цих ягід, – застерігає мене мама. – Їх людям їсти не можна, вони отруйні – а сама при цьому ще й уважно раз по раз поглядає собі під ноги.
– Ти б краще гриби шукав, – завершує вона, побачивши, що я лише роззираюсь на всі боки.
Гриби... Де ж їх тут шукати? От в молодому лісі там все мені було зрозуміле: ідеш поміж двома рядами сосонок і під них заглядаєш, чекаючи, доки на очі не втрапить маслючок, або шар хвої не видасться настовбурченим, ховаючи під собою виводок молодесеньких грибків. А тут... Хвої дуже мало, немов її навмисне хтось вигріб, вона не настовбурчиться, тут і грибові заховатись ніде, та й де ж йому тут рости, на оцій голій місцині?
О1 Ось якісь маленькі грибочки на тоненьких ніжках, тільки от колір у них неприглядний – коричневато-сірий, та й вигляд якийсь нещасний.
– Це жаб’янки. Їх брати не можна, – отруїшся. – Повчає мама. – і в руки навіть не бери. Не чіпай їх, краще далі ходімо.
– А онде – що то за гриб? – я показую на великого високого гриба майже білого кольору.
– То бліда поганка! Боже тебе збав коли-небудь її брати – потруїмось усі, і лікарі не врятують.
Оце так! Що ж це за ліс такий: повно отруйних грибів. Я й раніше чув про бліду поганку, а мухомори навіть бачив, але ж у цьому лісі куди не ступи, одні лише жаб’янки: і те брати не можна, і це не можна. Ще жодного певного гриба не знайшли, а скільки вже тих жаб’янок побачили!
– Ти на них уваги не звертай, от і все, – радить мама. – Краще іди сюди, – вона саме відійшла вбік, тепер зупинилась і кличе мене до себе, щось уважно розглядаючи на землі.
– Ану, дивись, – побачиш гриба?
Я в нетерплячці нишпорю очима по землі, вкритій у цьому місці низеньким, ріденько присипаним хвоєю мохом, і нічого не бачу.
– Дивись уважніше, – закликає мама.
Як тут ще уважніше? Ну ось соснова гілочка із залишками голок, ось шматок старої кори, а це – зовсім тоненька, немов папірець, вся мідно-червоного кольору, молода соснова кора..., ось шишка лежить..., якась, схожа на маленьку кульбабку, жовта квітка...
Сміється мама наді мною, чи що?
– Немає тут ніяких грибів!
– Шукай отут, – не здається мама і окреслює паличкою на землі невелике коло.
Мох.., мох.., хвоїнки лежать.., мідно-червоний папірець молодої кори.., чомусь він не лежить просто на мохові, а з одного боку неначе щось його підтримує в повітрі.., який він тоненький.., а що то за ним?.., якась темного кольору кулька наполовину виткнулась із землі і щось біленьке під нею... Невже?!.
– Білий?! – здивовано, не вірячи своїм очам, навздогад вигукую я.
– Білий! – мама нахиляється до нього: – Ось дивись, як треба.
І вона починає акуратно, пальцями обох рук, розсувати мох та розгрібати пісок під ним навколо ніжки гриба, все глибше та глибше. Ніжка у гриба, виявляється, загнулась у один бік, неначе буква „Г” і хоча шляпка сама по собі невеличка, зате ніжка вдвічі, а то і втричі більша від неї. Звільнивши ніжку від піску, мама акуратно підрізає її ножиком якраз у тому місці, де вона приросла до землі, а потім, вийнявши грибка, загортає піском ямку та кладе на своє місце розсунутий мох.
Мама дає мені гриба і я, розглядаю його, тримаючи на рівні своїх очей. Який красень! Темно-коричнева, півкулькою, шляпка з неправильної форми краями, не блискуча, а матова, як оксамит, біла зісподу, на товстій, білій, твердій, мов дерево, ніжці, що потовщується до свого загнутого кінця: білий гриб одразу викликає до себе повагу як своєю кремезною статурою, так і вагою.
Так, оце гриб! Куди там до нього маслючкам, чи навіть підберезовикам.
– Який красивий! І важкий!
– Це ще маленький. Бувають ось такі, – показує мама якого розміру зустрічаються білі гриби, а мені навіть не віриться, що вони можуть вирости такими великими.
– Гриби рідко ростуть поодинці – продовжує мама. – Давай подивимось довкола, чи, бува, не знайдемо ще.
„Ого! Та ми зараз як назбираємо білих – і класти буде нікуди. Та-ак, це тобі не маслючки... Нічого, як будуть повні кошики, кластимемо мені в пазуху!” – я почуваю себе задоволеним від того, що знайшов таке просте вирішення проблеми.
– Іди-но сюди, – кличе знову мама. – Ану, шукай знову гриба.
Ех, прогавив... Ну, добре, буду шукати.
Мама вже одразу обводить своєю паличкою коло на схилі невисокого горбочка поруч з лісовою стежкою.
Так..., і тут низенький мох..., трішки хвої на ньому..., ні кори, ні гілочок, ні квіток..., лише один мох...
Ну де ж ти тут заховався? Одноманітна похила площина, вкрита мохом..., хіба що в одному місці мох піднімається невеличким горбочком.
Озирнувшись на маму, я присідаю і ще раз оглядаю місцинку.
– Шукай, шукай – підбадьорює мама.
А чому цей моховий горбочок неначе надірваний в одному місці? Я нахиляюсь ще нижче і бачу крізь той надрив, як під мохом щось біліє. Обережно піднімаю мох – ага! Отут, виявляється, якраз і заховався невеличкий, весь білий, – і шляпка, і ніжка, – грибок. Шляпка зовсім маленька, як п’ятнадцять копійок, а ніжка, хоча і коротенька, зате така пузата, що схожа на кульку, якій хтось вдягнув, трохи набакир, капелюшка. Отакий пузань!
Я так радий, що самостійно, хай і з маминою підказкою, знайшов хитро захованого грибка:
– Це теж білий?!
– Теж.
– А чому в нього шляпка зовсім біла і така маленька?
– Бо ще сонця не бачила. Як вилізе з-під моху, тоді на сонечку з часом засмагне, стане темно-коричневою.
Смішний грибок. Обережно, як вчила мама, я підрізаю його і, тримаючи на долоні, знову розглядаю. Білий... Тепер зрозуміло, чому їх так називають: розріжеш – всередині білий-білісінький, і назовні, доки сонця не побачить, – теж.
Я таки не витримую, ділюсь із мамою своїми переживаннями:
– Куди ж ми їх складати будемо? У нас і кошиків не вистачить.
Мама посміхається:
– Зачекай. Батько як каже: не сідай на лошатко, бо спинку йому зламаєш? Білі – це тобі не маслючки. Спробуй ще так просто повний кошик їх назбирати! Зате два десятки отаких, як перший гриб, на кошик маслят навряд чи хто проміняє.
„А ми назбираємо! Я знаю тепер, як їх шукати!” – вперто думаю про себе, та голосу не подаю.
