Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Ті, що відходять

© П.Домаха, 11-06-2014
Ті, що відходять

Підсушилися, змаліли дозрілі осінні хмари. Підсушилися в останніх теплих погожих днях. Зібралися, ніби ображені, ті хмари, зібралися на півночі небокраю невеличкою зграєю. Терпляче чекали улюбленої дощової пори. Мозаїка жовто-багряного листя укривала гладко скошені левади, що спадали до ріки. Утікала швидко роса на землі в променях сонця. Утікала від легкого подуву вітру.

Із густих заростей черемхи дріботіли за квочкою десяток щойно вилуплених курчат. Сімейка інстинктивно тягнулася до залитої сонцем галявини. Заклопотана квочка не звертала жодної уваги на журавлиний крик, що долинав із-за верхівок дерев. Кому теплі краї попереду, а кому ― зима…

До дворища Лунька Вериги, густо обставленого височенними берестками й тополями, потяглися звідусіль односельці. Усіх штурляла в спину звістка: «Дід Лунько помер». Учора увечері зайшов до сараю, видно відчув біль у грудях і незвичну слабкість у ногах. Ліг на сіннику, вдихнув наостанку аромат дбайливо висушеної отави й заплющив очі назавжди.

Через годину дружина Вія знайшла його, вже захололого. Ні, вона не голосила. Сучка на прив’язі направду моторошно завивала, а дружина поглядала на задубілі потріскані ступні чоловіка, на ремінні саморобні сандалі, що стояли біля входу. Поглянула, витерла скупу сльозу й прошепотіла: «Що, Луньку, відтопталися босі ноги твої, відходили…»

За дві години потому діда Веригу вже гуртом помили, перевдягли, причепурили, взули в черевики й поклали на широку лаву. У клопотах Вія кілька разів наступала на рудого кота Лемура, котрий крутився біля покійника. Намагалася прогнати його, та все намарно. Зрештою кіт умостився на підвіконні й незмигно дивився на господаря зеленими очима.

Майже опівночі Вія знову зайшла до кімнати, де лежав померлий, сіла поряд. Догорала свіча на покутті, кіптюжила наостанку, перетворювалася на калюжку розплавленого воску на дні череп’яної миски. Кіт сидів на лутці в тій самій позі.
― Пішли, Лемуре, ― стиха покликала. ― Тут тобі не можна. Завтра ще розвидниться…
Кіт навіть вухом не повів. Бабуся взяла його на руки, винесла на подвір’я, обережно відпустила в темряву.

Лементувала опасиста дочка Вериги наступного ранку.
― Мамо! Ходіть туди скоріше! Там дохлий кіт лежить! Розпластався у батька на грудях. Я боюсь!
Вія дивувалася, часто кліпала очима.
― Як він заліз до кімнати? Двері учора причиняла, як виносила його. Вікна зачинені…

Вона спокійно зняла мертвого Лемура, загорнула в квітчасту хустку з китицями, поклала під лаву. Жінці пригадалося, як кіт щоразу зустрічав Лунька з роботи. Супроводжував до хати, терся об ноги, муркотів. А потім терпляче чекав, коли чоловік, поївши, відкинеться на стільці в доброму настрої.
І ось, нарешті, їхні погляди зустрічаються. Лунько стукає долонею в груди, кіт стрибає і завмирає на них розчепіреним. Завмирає на кілька хвилин, і тільки кінчик хвоста ритмічно хитається з боку на бік. У такі миті жінці здавалося, що вони слухають, як стукають серця один у одного.

…Дворище Вериги, насичене різноманітними господарськими механізмами й пристосуваннями, поступово залюднювалося. Гості неспішно і ніби боязко переступали поріг, заходили до хати. А там завмирали біля покійника, поглядали на нього, ворушили губами, щось промовляючи про себе. На подвір’я виходили вже інакшими. Із тавром чужої смерті, що мимоволі проступало у виразі обличчя, поставі чи ході.

Дехто із ровесників Лунька намагався негайно сісти, знемагаючи від немилосердної втоми в ногах. Зручний ослін біля воріт садиби зібрав трьох дідів-односельців, яким під вісімдесят. Посередині ― дід Єфрасій. Невисокого зросту, дрібний і зовсім сивий. Завше балакучий, тепер сидів задумливий і мовчазний.

По боках від нього ― Джува й Теребко. Теребко охопив руками вершечок різьбленого ціпка у формі кулі. Спирався на нього, щоб хоч трохи утамувати виснажливе тремтіння кінцівок. Зліва сидів високий і згорблений Джува, у чорному костюмі, котрий виглядав завеликим. Джува утупився на того вишуканого костура, запитав:
― Гарний ціпок, це Лунько виточив?
― А хто ж іще? Тут п’ять порід дерева, подивіться. Набірний. Десятий рік служить. Такого токаря вже не буде…

Теребко передав костура, а сам стулив міцно долоні, щоб не тіпалися. Єфрасій гладив відполіровану за довгі роки кулю й нарешті спроквола заговорив:
― Приятель серця мого помер… Я розкажу вам історію. Колись давно йшли ми з ним зимою уночі з Лютенських Будищ. А каменку-дорогу тільки будувати почали. Каміння валяється де попало. Снігом притрушене. Морозяка кусючий такий. І от на півдорозі я викрутив собі ногу. Та так, що ступити не можу… Сиджу на снігу і прошу Лунька:

«Ти йди сам. Дома в селі знайдеш коней і саньми забереш мене. Я посиджу тут».
Єфрасій затнувся від спазму в горлі. Його очі переповнилися слізьми. Прокліпався, витер очі й продовжив голосом, що змінився:
― Шість кілометрів ніс мене на собі! Не покинув… Хай і дрібний я, та все ж за півцентнера важив тоді…

― Дебелий був чоловік. І не кажіть, ― утрутився в розмову Джува. ― Улітку стоїть біля токарного верстата і босий. Усе йому жарко в ноги було… Сам бачив, як Верига отими босими ногами трамбував металеву стружку в ящику.
Теребко на знак згоди закивав головою.

Облишимо на хвилину дідівську розмову, щоб дати деякі пояснення. У 1940 році місцева «Сільгосптехніка» неймовірно розбагатіла на токарний багатошпиндельний верстат концерну Круппа із міста Ессен. На додачу до нього Німеччина поставила ще й унікальні запатентовані твердосплавні різці «widia», котрі не тупилися, коли різали найкращу дулевину.
1943 року, відступаючи, війська вермахту прихопили із собою той верстат, бо він, наприклад, міг легко й невимушено виточувати дула найкращої гармати Другої світової ― FlaK41, знаменитої «вісім-вісімки». Кажуть, що не довезли ― верстат громіздкий і тікали занадто швидко. Як би там не було, одначе в 1945-ому, уже з Магдебурга, подібний верстат привезли як трофей. Кмітливий Лунько Верига освоїв круппівську техніку для ремонту численних комбайнів, тракторів і сівалок.

Спровокувати Лунька роззутися й ходити босоніж могло багато причин:
Тепла літня злива. І тоді його ступні сорок п’ятого розміру місять багнюку й вона лоскоче, витікаючи поміж пальців.
Зайва чарка горілки, зазвичай після роботи. І тоді черевики на шнурках бовтаються на плечі, а Лунько простує серединою вулиці, злегка пританцьовує, гамселить п’ятами об землю.
Розпечене приміщення інструментального цеху влітку. І тоді босі ноги чоловіка висотують прохолоду з бетонної підлоги, устеленої кахлями.

А ще: вранішня роса луків на косовиці; вечірня прохолода піщаного пляжу задумливої ріки; ходіння за кінним плугом на весняній чи осінній оранці; і навіть перший лапатий сніг, що устилав дворище Вериги, змушував його гасати босоніж.

Та повернімося до воріт Верижиного обійстя. Добре ще бачучий, як на свої роки, Теребко угледів, як вулицею наближалася Стефка Ярчаківна.
― Стефка он іде! ― видихнув.
Три слова магічно вплинули на дідів. Розмова стихла. Усі напружено вдивлялися у постать жінки в чорній хустині. Наближалася незвичною ходою ― боком, ніби навпомацки. Голова задерта трохи, а ліва рука злегка витягнута уперед.

― Вона зовсім сліпа? ― тихо запитав Єфрасій.
― Я питав якось. Каже, що світле небо відрізняє від землі. І проти нього бачить нас, як тіні. Бачить силуети дерев і будинків, ― пошепки відповів Теребко.
Недалеко від воріт Стефка зупинилася, прислухалася, чемно пропустила квочку з курчатами, котрі переходили путівець. Потім зайшла на подвір’я. Люди розступилися, дочка Вериги узяла її під руку й повела до хати. Деякі жінки із непереборної цікавості посунули за незрячою гостею. Згодом вони рознесуть селом фантастично прикрашені миті прощання Стефки із Луньком.

А насправді усе було гранично відверто, щиро й просто. Доторкнулася до чоловічих грудей, провела легесенько долонею по обличчю померлого, затримала руку на лобі на якусь мить і сказала:
― Я все ще люблю тебе, Луньку.
І тихо пішла з хати, гордо несучи свою голову із поглядом, який блукав над головами юрби. Проводжала Вія сумними очима Стефку Ярчаківну, дивилися услід принишклі діди на ослоні.

― А як вона бур’яни на грядці поле? ― знову запитав Єфрасій.
― Вона їх вищипує, вириває руками. Навпомацки, ― відповів Джува. Продовжив далі:
― Жінка моя ходила дивитися… Прийшла й плаче. Каже ― жодної бур’янини. Квітник прямо буяє… Такого немає ніде. Прочеши село наскрізь і не знайдеш кращого. Ото, вирощувати цілу плантацію квітів і не бачити їх…

― У Стефки ще дівкою гарний квіточник був, ― пригадав Теребко. ― Та й вона сама гарна була! А тепер? Усі скоро в землю ляжемо…
Діди знову сиділи й мовчали. Кожний думав про своє. Вони знали один одного змалечку і тому мовчання нікого не гнітило. На вершечках тополь неподалік перемовлялися два круки. Після паузи Теребко заговорив перший:

― А що? Хіба не правду кажу? Скільки нам залишилося? Багато пережили… От чого, наприклад, у мене руки трясуться? Я думав. Це, мабуть, оті кляті відра їх підірвали в дитинстві. У сорок сьомому... Та ви ж знаєте, що тоді голод поробив… Пацани іще. Мені дев’ять років. І треба встати ще вдосвіта. І бігти до стайні, і лягати в ясла. Коней усього шестеро, а голодних хлопців ― дуже багато. Якщо заспав, запізнився, то в яслах уже хтось зайняв місце. Прийде конюх, шестеро возитимуть воду на поле, а тобі не повезло. Ти ходитимеш по стерні цілий день і носитимеш воду жницям. Десять кілограмів відро і тебе… хіба що трохи більше. І все це за одну галушку з кулак. Жуєш, жуєш, а вона не ковтається… Стерня сколювала босі ноги так, що живого місця не було отам, нижче литок. Прийду додому, мати гляне на ті покалічені ноги, а вони чорні від пиляки. І давай їх відмивати.
Дід Теребко затнувся на мить, опанував себе й продовжив:
― Соромно казать, я усцикався тоді від болю…

Раптово дід Єфрасій звівся на ноги, прислухався до шуму й пожвавлення на подвір’ї, промовив, ніби не своїм голосом:
― Нашого побратима, приятеля серця несуть!
Діди дружно уклякли навстоячки біля воріт, спинами до домовини. А потім приречено йшли гуртом за вантажівкою з покійником вузькою звивистою вуличкою. Провели до центральної вулиці села й вернули назад. До цвинтаря ще цілий кілометр. Шлях нездоланний для їхніх старечих ніг.

Сиділи знову на ослоні, розгублені й мовчазні. Відв’язана сучка неприкаяно бродила дворищем. Незвичну тишу, що оповила усю садибу, злегка порушували методичні згуки квочки, що долинали із кущів неподалік.

А там, на цвинтарі, станеться пригода, котру згодом теж фантастично домалює людський поголос. Вія покладе мертвого кота у квітчастій хустині до ніг Лунька. «Канонічний» священик обурюватиметься таким брутальним порушення церковних канонів. Але Верижиха буде непохитною.
― Кіт помер на грудях у чоловіка. І вони лежатимуть у домовині разом, Отче.

Вертатимуть односельці з кладовища невеликими групами. Голосно розмовлятимуть і активно жестикулюватимуть викінчені пияки у передчутті скорої чарки. До відсторонених сановитих дідів на ослоні підійде далекий родич Лунька Вериги, що приїхав із міста.
― Я бачу, ви добре знали покійного. Скажіть, будь ласка, Лунько ж колись збудував літака. Яка доля того літального апарата?

Діди перезирнуться. Єфрасій усміхнеться про себе. Теребко ткне своїм костуром уперед.
― Отам у кущах кабіна валяється. І пропелер. Лунько тільки один раз злетів. Від оцього тину й до річки. Воно туди униз. Казав, що важко крутити педалі. Очі вилазять на лоба від натуги. Щоб злетіти…

Далекий родич Вериги знайде в кущах залишки фюзеляжа з покинутим кублищем усередині. Там квочка недавно висиджувала осінніх курчат. Іржаві ланцюги з велосипедів, що переплелися, якісь алюмінієві трубочки, шестерні та напівзотлілий дерев’яний пропелер… Оце й усе, що вціліло від саморобного літального апарата.

Швидко вечоріло. Диміла осіння ріка за луками, вистуджувалася, щедро віддавала своє тепло. Спорожніло дворище Вериги від люду, розійшлися по домівках і діди-побратими. Зблискували штучним світлом вікна в хатах. Наставала дивовижна порубіжна пора на селі, коли владарювали сутінки. Уся живність прислухалася, ніби струшувала з себе тягар пережитого дня й готувалася до ночі. Вдалині за рікою тривожно перегукувалися журавлі.

А мені, випадковому свідкові цієї історії, все ж хочеться вірити, що такої порубіжної пори босі ноги Лунькові, котрі виходили це дворище й оці левади, тепер сміливо простують до неба. Щоб літати поміж зір.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Щемко...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 17-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 13-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анізія, 13-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 11-06-2014

Скажу перше, що прийшло на думку, коли читала

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 11-06-2014

Такої порубіжної пори...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 11-06-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85959410667419 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …