Одеса зустріла нас туманом. Сонце вставало просто з моря, все довкола було ще таким сонним. Туман, як розлите в повітрі молоко, крізь яке просвічували перші сонячні промені, нависав над головами, пригладжував кучері , падав на плечі , сковував думки, і ті аж злипалися в голові від того безпросвітного вранішнього мороку. Поїзд прийшов до Одеси на світанку і ми, ще такі сонні, одразу потрапили в обійми липкого туману. Ми вперше їхали відпочивати, вперше – на море. Та ще в українську Венецію - Вилкове. Місто на воді. Знаходиться воно в 180 км від Одеси, на кордоні з Румунією на території Дунайського заповідника. Тут Дунай упадає в Чорне море. Нам треба було добратися до Морського порту. Далі дорога пролягала морем. Але ми мали ще час. Хотілося побачити Одесу і нам не могла перешкодити мряка.
Ажурні акації та широколисті катальпи намагалися втримати той туман. Перші сонячні промені пронизували його і краплини води блищали, як діаманти, у кронах. Широкі вулиці, легка архітектура: будинки з високими вікнами і просторими балконами. А за ними - море. Ми ще його не бачили, але відчували, як воно дихає, вовтузиться, б’ється об берег, намагаючись вирватися з тісних бетонних обіймів.
І раптом.. Я зрозуміла, що я тут була. Що ті вулиці мені до болю знайомі. Той запах…Запах моря, йоду, риби…
Чи потрапляли Ви у ситуацію, коли чітко усвідомлювали, що це вже було з Вами? Що Ви бродили цими вулицями, що Ви тут усе знаєте? Пам’ятаєте…Розумієте, що Ви вперше у цьому місті, а пам’ять не погоджується.
Я в Одесі була вперше. І в той же час я тепер твердо знала, що я тут була. Що я бігала тими вулицями. Ось ця підворітня. Ось цей будинок..
Кажу чоловікові, що я тут була, він дивиться на мене:
- Коли ж Ти могла тут бути, говорила, що ніколи не була на морі.
Сама не розумію. Так, я у цьому житті ніколи не була в Одесі. Але я тут була.
-Знаєш, зайдемо сюди. Тут, на подвір’ї, розвішані неводи, сіті. На стільчику завжди сидів дядько Валерій і ремонтував ці сіті. Наше вікно було на першому поверсі. Квартира пахла морем, рибою. Той запах мені сниться часто.
Чоловік погоджується не одразу, мовляв, діти, а вони ще малі: дочці шість, а синові дев’ять років, і так втомилися. Треба десь присісти, відпочити. Нам треба сісти на тролейбус №10, добратися до порту. Але мене щось тягне на те подвір’я, у ту підворітню. Ось цей поворот. Тут має бути ніша у стіні. У цій ніші невеличкий якір. Кажу про це чоловікові, він дивиться недовірливо. Але вже заходимо. У стіні ніша . У ній заржавілий від часу чи запорошений тягарем літ якір.
А все подвір’я, о Боже мій, завішане сітями. Важкими. І той запах. Важкий. Знайомий. На стільчику сидить чоловік і латає сіті. Несміливо підходжу:
- Дядько Валерій?
Незнайомий чоловік зводить голову , його рука з величезним гачком чи голкою завмирає:
- Ви знали мого батька? Але його нема вже майже двадцять років.
Мені щойно минуло двадцять вісім. Як могла я його знати. Але ось це вікно. Я знаю розташування кімнат, вони прохідні. Знаю тут усе. Воно мені рідне.
У вікіпедії написано, що з явищем дежавю зустрічалося майже 97 відсотків людей. Я – якась мільйонна частинка тих відсотків.
Але чому так заболіло щось коло серця? Чому пам’ять гарячково намагається щось пояснити, підказати…. На очі навертаються сльози і ми йдемо далі.
Це був прекрасний відпочинок. І хоч минуло вже стільки літ, а я не можу забути ті відчуття, ту радість повернення і страх. Страх перед невідомим і незрозумілим. Що це було? Повернення в минуле?
