Головний бухгалтер колективного сільськогосподарського підприємства імені Ватутіна Тимофій Добровольський, повернувшись із засідання правління, зайшов до бухгалтерії, зручно вмостився у кріслі.
Обвів поглядом майже безлюдну кімнату - завтра Різдво, тож "дівчата" з бухгалтерії одна поперед одної відпрошуються "остаться дома щось приготовить". Серце головного бухгалтера - не камінь, тож "дівчата остаються", а за робочим столом залишається про всяк випадок одна з працівниць. Сьогодні черга білявої Наташі Скорик. Сидить, уткнувшись у папери, вся в цифрах, розрахунках, заклопотана, зосереджена - сидить, мов сама нині не те що в цій кімнаті, у всьому світі. А що ж головний бухгалтер? А нічого, бо в Наташі не "пляше головна". Усміхнувся головний бухгалтер.
Згадалося, як він, тоді ще далеко не головний бухгалтер, а всього-навсього доблесний воїн повітряно-десантних військ, повернувся зі служби додому.
Радісні батьки цілували-обнімали свого велетня-сина, а він, "вся грудь в полосочку і шириной, як море", рвався чимдуж до клубу, щоб похвалитися перед "пацанами" здобутими на службі навичками каратиста і кинути оком на "тьолочок", які далебі що підросли за час його відсутності.
Але клуб того вечора Тимосі не всміхнувся, бо збожеволіла від щастя мати потягнула сина до своїх нових знайомих, що переселилися в село з чорнобильської зони і були "такі приємні люди, такі приємні люди, а дочка їхня, сину, там така дочка, що як прогавиш, вік каятися будеш".
"Приємні люди" зустріли Добровольських аж надто радісно, прямо з якимось захопленням, тож Тимофій зрозумів, що його мати і господиня гостинного дому вже давно поженили в думках своїх дітей і ледь не щодня леліють у мріях спільних онуків.
Наташа, дочка Іваницьких, господарів гостинного дому, сором'язливо сиділа край столу, боялася підняти на широкоплечого десантника очі, а її білі кучері в'юнкими струмками спадали на плечі, лилися по платтю, падали в парубоче серце.
"Нівроку, гарна", - стукотіло те серце, але отим пекельним всепоглинаючим вогнем, що застує світ і солодкими ланцюгами приковує до очей, кіс, палких уст і ніжних порухів рук, так і не загорілося.
Ще б пак, такий парубок у село з'явився - чи ж личить йому першу-ліпшу "тьолку" в душу клеїти. Тут гонору повні руки, його б, той гонор, до клубу, до гурту, а не в одну, хай і найгостиннішу, хату.
Батьки ж тим часом зникли з-за столу, ніби випарувались, полишивши двох молодих людей наодинці.
- То як, кажеш, тебе звати? - зверхньо, мов шах останнього дехканина, перепитав Тимофій дівчину, ніби не знав, не відав її імені, хоч і звучало воно за вечерею не раз, ніби тільки-но заявився до власної господи і здибав там якогось прохача-сіромаху, що ладен упасти в ноги і цілувати чоботи в очікуванні милості свого повелителя.
- На... Наташа, - почервоніла дівчина.
- Ясно, - припалив воїн цигарку. - Можна, думаю, у вас у хаті перекурити? - перепитав задля годиться, пару разів пахнувши димом.
Дівчина стенула плечима.
Мовчки і з гідністю викурив Тимофій цигарку. Потім ще підловив у макітерці вареника і також з гідністю ї зверхністю його проковтнув.
- То що? - перепитав дівчину.
А вона зовсім розгубилася.
- До клубу не хочеш? - підтримував Тимофій балачку.
- Не знаю, - прошепотіла. - Вже пізно.
- Ясно, - резюмував. - А як ви тут живете?
- А так і живемо, - відповіла ледь чутно.
- Теж ясно, - замовкав.
Сиділи, крутилися - Тимофій, як не в своїй тарілці, Наташа, як на соковорідці - чекали повернення батьків і закінчення своєї недолугої муки.
Ледь дочекалися.
- Ну, сину, як тобі Наташа? - допитувалася в Тимофія по дорозі додому мати.
- Те... - відмахнувся. - Не в майом вкусє. Якесь ні риба, ні м'ясо.
- То ти ще не роздивився, - усміхалася мати. - А що ж ти хочеш, щоб вона незнайомому парубкові зразу на шию повісилась? Еге, Тишо, тих, що вішаються, нам не треба, нам якби Наташу...
І мріяла, видно, ох і мріяла мати.
А її любий Тиша не дослухався материнських мрій. Він наступного вечора гоголем походжав біля клубу, зваблював, як йому гадалося, "тьолок". Кинув оком на Валю Лисіну, до якої ще до армії підбивав клинці.
- Привіт, красотка! - лебедем підпливав до облюбованої дівчини.
- Здоров, красавчик! - реготала у відповідь облюбована.
- Як поживаєш? - розпрямляв груди.
- Живемо, не тужимо, - насмішкуватим горохом летіло навстріч.
Ще хотів щось сказати, дивлячись у сміливі карі очі, які ще до армії закручували голову і манили за собою постійним глузуванням, але до облюбованої "підвалив" Вовка Дзюба і кудись поволік, на спитавши навіть дозволу на таку нахабну поведінку.
- Він що, до неї ходить? - запитав Тимофій у "пацанів".
- До Вальки? - реготнули ті. - Та хто до неї тільки не ходить?! То ж ходячий бордель.
Закипів. Оті сміливі карі очі - очі борделю? Ні, не бути цьому. Не бути.
Згадав свої армійські будні - мрії свої юнацькі армійські. З ким були вони, ті мрії шалені? Чи не з оцими ось, що майнули з сутулуватим Вовкою ген за ріг клубу, карими очима? Та з ними ж, з ними, біс його бери, і ось, коли повернувся до них, коли відігнав геть материнську вимріяну білокосу невістку, коли з показною бравадою і затаєним щемом у серці прийшов до цього обдертого сільського клубу з потаємним бажанням скупатися у вимріяних очах, вони подалися геть, бо вони - "ходячий бордель". Ні, ні, ні. Бо пусте і непотрібне без них усе - і клуб, і "пацани", і "тьолки", до яких ти так поспішав і які так жадібно пасуться поглядами на твоїх широченних грудях, але які не володіють найголовнішим скарбом - сміливими карими очима.
Що ж, Тимофію Добровольський, прощайся з карими очима, бо їх поволік сьогодні геть сутулуватий Вовка, а вчора ними бавився Петро Шкоть (ось як живописно розписує своє користування принадами карих очей), а завтра в них на черзі Сьома Дуник - сказано ж, не очі то, не мрія, якою варт хизуватися, а бордель, бордель...
Зректися карих очей? Записатися до них у чергу на прийом, поласувати, як усі ласують, і зректися? Потерпіти повну поразку?
Але чи здатний десантник Тимофій Добровольський на поразку? Тоді, коли він уперше підійшов з парашутом до відкритого люка літака, коли внизу розверзлася безодня і він запанікував, відмовився стрибати, майор Плахотнюк підскочив і схопив його за барки.
- Вниз! - прошипів.
- Не можу я туди стрибнути! - кричав крізь сльози у відповідь майору Тимофій. - І ніколи не зможу! Боюся!
- Синку, - тряс майор Добровольського, - запам'ятай, що у світі немає нічого непреможного, все людині підвладне. Головне - перемогти в собі страх і паніку, тоді ти переможеш усе, навіть самого себе. В людини є лише два вороги - страх і паніка. Ну, перемагай же їх, ти ж Тимофій Добровольський, ти ж людиною повинен бути бодай у власних очах! Інакше з тебе такий десантник, як із ганчірки танк. Хто ти є, хлопче? Хто?! - кричав, волав майор. - Невже ганчірка?!
- Т... Танк, - запинаючись, вичавив із себе Тимофій.
- То стрибай! - виснув майор над тілом, над душею. - Бо інакше порахую за ганчірку, і все, і капець тобі, як людині, на цій землі. Бо сам себе зневажиш опісля, сам собою знехтуєш, як розвидниться від страху душа. Стрибай, хлопче, не переможеш себе раз, не переможеш більше нікого й ніколи. Наука перемагати проста, як оцей люк - аби бути у житті зверху, аби перемогами свій шлях устилати, перш за все маєш перемогти власний страх і посестру його - паніку. Аби когось нагнути і під себе підгребти, зумій спершу себе в дугу зігнути і під жадання перемоги бодай будь-якої, бодай над чимось, підкласти. Втямив?!
Тимофій на знак згоди кивнув головою - на слова забракло духу.
- А раз утямив, стрибай, таку твою мать! - майор уже не кричав, він червонів і переливався в слова, жадаючи одного - перемоги у цій Тимофієвій борні зі страхом серед синього-синього неба. - Ганчірка, розтуди твою в грім, ганчірка, тьху! - і матюччя пер, і матюччя.
І Тимофій не витримав.
- Не ганчірка я, таку вашу в дим, - викрикнув, - я переможу!
По цих словах стиснув зуби, прогнав паніку, наплював на тремтячі коліна, куди вліз і колотився, як біснуватий, страх, наплював на все і стрибнув у безодню.
Стрибнув!!!
І більше ніколи не боявся ні висоти, ні безодні під ногами.
З того часу майор Плахотнюк був для Тимофія найбільшим кумиром і генієм у світі, а його наука
вважалася незрівнянно вищою і значнішою за всі здобуті до неї науки, разом узяті.
То що ж, відступати Тимофієві перед сутулуватим Вовкою, відвернутися і не дивитися, як тонуть по нерозумності своїй сміливі карі очі в темній гнилизні розпусності? Перед чим тут жахатися? Перед чим панікувати? Перед образою за те, що не ти перший цілував ті очі, не ти перший пив з них насолоду близькості? Чи перед язиками людськими, що плескатимуть про твій дурний розум, який з-поміж мільйонів розсипаних довкола справжніх перлів вибрав найзачовганіший, найтьмяніший, найнепотрібніший? Чи перед долею, яку, ніж мався скупати в океані довічної вірності якоїсь гіпотетичної твоєї обраниці, плюндруєш натомість у невідомості можливої постійної зрадливості непевного свого кохання? Чи ж привід це для страху і паніки? Не ти перший цілував карі очі, але ти можеш цілувати їх довіку, цілувати так, що вони назавжди забудуть цілунки до твоєї ери. І розвіється образа. Ти вибрав найзачовганіший, найтьмяніший, найнепотрібніший перл, але ти можеш так відшліфувати його у своїй душі й у своїм коханні, що він затьмарить всі оті мільйони блискучих, бездоганних перлів, які тобі пропонували взяти в дорогу раніше. І затихнуть, згинуть злі людські язики. Ти ризикнув своєю долею, ти безжальною рукою кинув її на ринг, де зійшлися в жорстокій борні щастя і недоля, але ж ти не сторонній спостерігач у тій борні, ти - арбітр, ти врешті-решт отой гравець, який робить ставку на одного з переможців поєдинку, робить ставку вартістю в саме життя, і гріш тобі ціна, як дозволиш перемогти недолі. Знищити страх, вигнати з думок паніку, зігнути себе в дугу задля досягнення мети - і щастя гордо здійме вгору руку переможця.
Карі очі, я йду до вас.
Тимофій завернув за ріг клубу, шаснув у кущі. Прислухавшись, вловив неподалік шелест і якесь бурмотіння. Відшукав джерело потаємних звуків, наглядів у ньому лежачу горілиць Валю і схиленого над нею Вовку, що припадав смердючим своїм ротом до незрівнянних дівочих уст і бродив рукою там, де йому аж ніяк не слід бродити. Тимофій схопив Вовку за комір, поставив перед собою.
- Ти що? - знітився, засмикався Вовка.
- Дми звідси, - наказав Тимофій.
- Не пойняв, а чому, - опирався Вовка.
- З сьогоднішнього дня ця дівчина лише моя. Моя, розумієш? Всерйоз і надовго моя, - вирізняючи кожне слово, відчеканив Тимофій.
- Пхе, знайшов дівчину, - оскірився Вовка. - Це ж уже корито розбите, а не дівчина...
Міцний удар поніс Вовку поміж кущами, аж листя зашелепотіло.
- Подонок, сука, - неслося з кущів Вовчине ображене, - ну, зачекай, зачекай... - віддалялося до клубу.
Але Тимофій не звертав уваги на голосіння всіляких "слабаків". Він уже намірявся скупатися у сміливих карих очах.
