Становище в суспільстві: в усьому світі дроу немає нічого важливішого. Це їхній поклик, поклик релігії, нескінченне поривання спраглих сердець. Амбіції перемагають здоровий глузд, співчуття відкинуте геть і забуте, і все це в ім’я Ллос, Павучої Королеви.
Прихід до влади у світі дроу – звичайне вбивство. Павуча Королева – божество хаосу, і вона зі своїми верховними жрицями, справжніми правительками світу дроу, дивиться крізь пальці на амбіційних ентузіастів, що орудують отруєними кинджалами.
Звісно, тут є правила поведінки, кожне суспільство мусить мати їх. За відкрите вбивство або розв’язану війну, винуватця чекає удаване правосуддя, і покарання здійснюється в ім’я «справедливості» і нещадності дроу. Але встромити кинджал у спину суперника в безладді більшої сутички, або в тихих тінях алеї, все ще вважається цілком прийнятним, навіть гідним похвали. Розслідування не є сильним боком правосуддя дроу. Нікого це навіть не хвилює.
Становище в суспільстві – це знаряддя Ллос, амбіції вона використовує, щоб підтримувати хаос, щоб тримати своїх «дітей» на визначеному шляху власного поневолення. Діти? Пішаки, так правильніше, маріонетки Павучої Королеви, ляльки в непомітному, але міцному плетиві її павутини. Всі деруться догори в божевільному прагненні здобути покровительство богині, і всі падають від рук інших мисливців за її прихильністю.
Становище в суспільстві – це парадокс мого народу, обмеження наших можливостей прагненням влади. Вона досягається зрадою, і зраджують того, хто її досяг. Найбільш могутні в Мензоберранзані проводять свої дні, озираючись назад, намагаючись вберегтись від кинджалів, що можуть знайти їх спини.
Їх смерть зазвичай дивиться їм в обличчя.
Дзирт До`Урден.
ЧАСТИНА 1
РОЗДІЛ1
МЕНЗОБЕРРАНЗАН
Він міг прослизнути непоміченим прямо перед носом жителя Поверхні. Кроки м’яких лап верхового ящера були зовсім нечутні, а гнучка і майстерно виконана броня на ньому та на його вершнику бездоганно повторювала усі рухи, немовби була другою шкірою.
Ящір Дайніна біг риссю легко і швидко, мчав розбитою підлогою, видирався на стіни та навіть на стелю довгого тунелю. Підземні плазуни, з їх липкими та м’якими трьохпалими лапами були прекрасними верховими тваринами саме завдяки їх умінню легко, по-павучому вилазити на стіни. Мандрівка кам’яною підлогою не залишила б зрадливих слідів під сонцем земного світу, але майже всі істоти Підзем’я володіли інфразором – здатністю бачити в інфрачервоному спектрі. Кроки залишали теплові відбитки, за якими було легко вистежити будь-чий шлях.
Дайнін міцніше притисся до ящера в своєму сідлі, коли той видряпався на стелю і стрибнув на крутий виступ далі вздовж стіни. Дайнін не хотів бути вистеженим.
У нього не було нічого, щоб освітити собі шлях, але йому й не було потрібне світло. Він був темним ельфом, дроу з чорною, як смола, шкірою, родичем того лісового народу, що танцює під зорями земного світу. Для Дайнінових дивовижних очей, що перетворювали невловні теплові варіації у вигадливі кольорові картини, Підзем’я було далеко не темним місцем. Кольори теплового спектру кружляли перед ним на камені стін та підлоги, нагрітому якимись далекими тепловими потоками. Тепло живих істот було більш виразним, що дозволяло темному ельфу бачити своїх ворогів так само чітко, як бачить будь-який житель поверхні в яскравому денному світлі.
За звичайних обставин Дайнін би не залишив місто сам-один, Підзем’я надто небезпечне для самотніх мандрівок, навіть для ельфа-дроу. Але цей день був особливим. Дайнін мусив бути впевненим, що жодні ворожі очі не спостерігають за ним.
М’яке блакитнувате магічне сяйво за скульптурною аркою свідчило, що дроу наближався до міста, і Дайнін сповільнив темп бігу свого верхового ящера. Мало хто використовував цей вузький тунель, що відкривався в Тьєр Бреч, північну секцію Мензоберранзану, що належала Академії, і ніхто окрім наставниць та наставників, викладачів Академії, не міг пройти тут, не викликавши підозр.
Дайнін завжди нервував, підходячи сюди. Із сотні тунелів, що відкривалися в головну печеру Мензоберранзану, цей охоронявся найкраще. За аркою чатували дві статуї гігантських павуків. Якщо під аркою проходив ворог, павуки оживали та нападали, а сигнал тривоги лунав скрізь в Академії.
Дайнін спішився і залишив свого ящера, що зручно примостився на стіні на рівні хазяїнових грудей. Дроу сягнув рукою за комір свого півафві, магічного захисного плаща, і знайшов маленький нашийний мішечок. Звідти Дайнін дістав знак Дому До’Урден – павука, що тримав різну зброю в кожній зі своїх восьми лап, прикрашений літерами «ДН» - Дармон Н’а’шезбернон, древнє і офіційне ім’я Дому До’Урден.
«Чекай мого повернення», - прошепотів Дайнін ящеру, провівши перед ним знаком. Як і в усіх домах дроу, знак Дому До’Урден мав в собі декілька магічних двеомерів, один з яких давав членам сім’ї абсолютний контроль над усіма домашніми тваринами. Ящір підкориться і сидітиме там, ніби прикований до каменю, навіть коли метушливий щур, його улюблена їжа, задрімає прямо перед його пащею.
Дайнін глибоко вдихнув і ступив під арку. Він бачив павуків, що злісно свердлили його поглядом з п’ятнадцятифутової висоти. Він був місцевим дроу, не ворогом, і міг вільно проходити будь-яким тунелем, але Академія була непередбачуваним місцем. Дайнін чув, що павуки іноді відмовлялися пропускати.
Він не може дозволити страхам та непевності затримувати себе, нагадав сам собі Дайнін. Його справа була вкрай важлива для військових планів його родини. Дивлячись прямо вперед і не зважаючи на павуків-охоронців, Дайнін широким кроком пройшов між ними і ступив на територію Тьєр Бреч.
Він відійшов убік та зупинився, щоб впевнитись, що ніхто не зачаївся поблизу, і щоб помилуватися Мензоберранзаном, що розкинувся під ним. Ні темний ельф, ні будь-хто інший, не міг поглянути звідси на місто дроу без відчуття зачудування і захоплення. Тьєр Бреч був найвищою точкою двомильної печери, і звідси відкривалася панорамна картина усього Мензоберранзану. Місце, відведене Академії, було вузьким, і вміщало лише три будівлі, що разом складали школу дроу: Арак Тініліт, школа Ллос, що була побудована у формі павука; Магік, чаклунську школу – вежу магії, граційну і вигадливу, з безліччю шпилів; та Мелі-Магтір – невибагливу пірамідальної форми будівлю, де чоловіки-воїни опановували своє ремесло. Позаду Тьєр Бреч, крізь майстерно прикрашені сталагмітові колони, що позначали вхід в Академію, печера різко спускалась донизу і широко розгорталася перед поглядом Дайніна, так, що навіть його гострі очі не бачили їй кінця-краю. Мензоберранзан поставав трьохколірним перед чутливими очима дроу. Теплові візерунки з безлічі щілин та гарячих джерел витанцьовували по всій печері. Пурпурові, червоні, жовтогарячі і ніжно-блакитні, перехрещувалися і змішувалися, підіймалися вгору по стінах та до верхівок сталагмітів, або збігали донизу окремими різкими лініями на фоні тьмяного сірого каменю. Більш стриманими, порівняно з цими природними відтінками, в інфрачервоному спектрі виглядали осередки інтенсивної магії, як-от павуки, між якими прослизнув Дайнін. Оце й були звичайні кольори міста, магічні вогні і підсвічені скульптури на будинках. Дроу пишалися красою своїх творінь, тому витончені колони та бездоганні гаргульї були майже завжди освічені магічним сяйвом.
Навіть з такої відстані Дайніну був добре помітний дім Бенр – Перший Дім Мензоберранзану. Він був оточений двадцятьма сталагмітовими стовпами і вдвічі більшою кількістю гігантських сталактитів. Дім Бенр існував уже п’ять тисяч років, від самого заснування Мензоберранзану, і увесь цей час тривали роботи по вдосконаленню цієї споруди. Практично кожен сантиметр цієї величезної будівлі іскрився чарівними вогнями. Зовнішні вежі були були охоплені блакитним вогнем, а гігантський центральний купол палав криваво-червоним.
Гостре світло свічок, чуже для Підзем’я, світилося в деяких вікнах далеких будинків Тільки жерці та маги запалювали світло, таке необхідне в їхньому світі сувоїв та пергаментів.
Це був Мензоберранзан, місто дроу. Двадцять тисяч темних ельфів жило тут, двадцять тисяч воїнів армії зла.
Зловісна посмішка викривила тонкі губи Дайніна від думки про кількох із цих воїнів, кого не дорахуються завтра вранці.
Дайнін стежив за Нарбонделлю, високою центральною колоною, що слугувала годинником Мензоберранзану. Нарбондель була єдиним способом, яким дроу могли вимірювати плин часу у світі, що не знав ні днів, ні сезонів. Наприкінці кожного дня обраний містом Архімаг запалював магічним вогнем основу кам’яної колони. Чари тривали протягом часу, що відповідав повному дню на поверхні, і світло поступово повзло вгору до самої верхівки колони, доки вся Нарбондель не палала червоним у тепловому спектрі. Колона була зовсім темна зараз, холодна відколи зник вогонь двеомера. Дайнін подумав, що чаклун має зараз бути біля колони, готовий почати новий цикл.
Була північ, означена година.
Дайнін відійшов від павуків та виходу з тунелю і почав крастись вздовж Тьєр Бреч, притримуючись «тіней» тепла, які могли приховати зрадливе тепло його власного тіла. Зрештою він підійшов до Магіку, чаклунської школи, і прослизнув у вузьку алею між підніжжям вежі та зовнішньою стіною Тьєр Бреч.
«Учень чи наставник?» - пролунав шепіт, якого Дайнін очікував.
«Лише наставник може бути біля Тьєр Бреч в час чорної смерті Нарбондель», - відповів Дайнін.
Щільно закутана постать обійшла арку і постала перед Дайніном. Незнайомець стояв у звичайній для наставника Академії дроу позі, руки перед ним і зігнуті в ліктях, долоні щільно зімкнені навпроти грудей.
Ця поза була єдиним, що здавалося Дайніну нормальним в цьому чоловікові.
«Вітаю тебе, Безликий», - його руки замиготіли, рухи складались у слова беззвучної мови дроу, такої ж деталізованої, як і сказані слова. Ледь помітне схвильоване тремтіння рук Дайніна суперечило його спокійному виразу обличчя, оскільки один вигляд цього чаклуна змусив Дайніна відчути себе знервованим і напруженим до краю.
«Другий син До’Урден», - відповів чаклун на мові жестів. – «Чи маєш ти мою плату?»
«Ти не будеш розчарований», - Дайнін прожестикулював підкреслено, потроху повертаючи собі самовладання. – «Чи смієш ти поставити під сумнів обіцянку Меліс До’Урден, Верховної Матері Дармон Н’а’шезбернон, Десятого Дому Мензоберранзану?»
Безликий поступився, знаючи, що він припустився помилки.
«Мої вибачення, Другий Сину Дому До’Урден», - відповів він, опускаючись на одне коліно в покірному жесті. Відколи він був залучений до цієї змови, чаклун боявся, що нетерплячість коштуватиме йому життя. Він був жертвою власного експерименту, який просто розплавив усі тканини його обличчя, залишивши замість нього лише зелене й біле місиво. Матір Меліс була відома на все місто своїм умінням готувати зілля та бальзами, і вона подарувала йому іскорку надії, за яку він щосили вчепився.
Жодна тінь жалю не знайшла шляху в жорстке серце Дайніна, але Дім До’Урден потребував чаклуна. «Ти отримаєш свою мазь», - спокійно пообіцяв Дайнін, - «Коли Альтон ДеВір помре».
«Звичайно», - запевнив його маг. – «Цієї ночі?»
Дайнін схрестив руки і замислився над запитанням. Матір Меліс сказала йому, що Альтон ДеВір мусить померти, коли розпочнеться битва між їхніми сім’ями. План виглядав надто ясним, надто простим в очах Дайніна. Безликий помітив іскорку, яка несподівано промайнула в яскраво-червоних теплочутливих очах молодого До’Урдена.
«Чекай, коли світло Нарбонделі досягне зеніту», - відповів Дайнін, його руки знову миготіли схвильовано, а на обличчі з’явилася лиховісна крива посмішка.
«Чи повинен приречений хлопець знати про долю свого дому, перш ніж помре?» - запитав маг, здогадуючись, які лихі наміри ховаються за інструкціями Дайніна.
«Коли завдаватимеш смертельного удару», - відповів Дайнін. - «Нехай Альтон ДеВір помре, не маючи надії».
Дайнін повернувся до свого ящера і помчав порожніми тунелями, шляхом, що приведе його до іншого входу в місто. Він потрапив до східного краю гігантської печери, де розташовувався виробничий сектор Мензоберранзану і де жоден з дроу не помітить, що він був за межами міста. Лише декілька нічим не примітних сталагмітових стовпів виростали там з плаского каменю. Дайнін їхав вздовж берега Донігартену, маленького ставка, що належав місту, з його покритим мохом островом, де паслись стада схожих на корів створінь, що звались рофи. Сотня гоблінів та орків відволіклись від своїх обов’язків пастухів та рибалок і спостерігали за воїном-дроу, що стрімко мчав повз них. Знаючи своє становище рабів, вони намагалися не дивитися в очі Дайніну.
Дайнін не звертав на них уваги, він був надто поглинений важливістю моменту. Він пришпорив ящера, змусивши його бігти ще швидше, доки не опинився на звивистих вулицях поміж сяючими палацами дроу. Темний ельф прямував до південно-центрального району міста, в напрямку гаю гігантських грибів, що позначав межі найрозкішнішої частини Мензоберранзану.
Коли він вискочив зі сліпого повороту, воїн мало не налетів на групу мандрівних чудовиськ. Величезні пелехаті гобліноїди зупинилися ни мить, достатню, що впізнати дроу, і повільно, але цілеспрямовано посунули геть з його шляху.
Чудовиська впізнали в ньому благородного з Дому До’Урден, Дайнін знав. Він був шляхетного походження, син верховної жриці, і його прізвище – До’Урден – співпадало з назвою його дому. З двадцяти тисяч темних ельфів Мензоберранзану лише близько тисячі були шляхетного походження, це були діти шістдесяти семи благородних сімей міста. Решта були простими воїнами.
Чудовиська не були дурними створіннями. Вони могли відрізнити благородних, і хоч дроу не виставляли напоказ символи своїх родів, по-особливому підрізане морозно-біле волосся Дайніна та візерунок з фіолетових та червоних ліній на його чорному півафві давали зрозуміти, хто він.
Важливість справи диктувала певні правила Дайніну, але він не міг проігнорувати недбалість гобліноїдів. Як швидко вони б накивали п’ятами, якби він був з Дому Бенр або з одного із семи керівних родів?
«Ви навчитеся поважати Дім До’Урден зовсім скоро!» - пробурмотів собі під ніс темний ельф, розвертаючи ящера і скеровуючи його на групу. Чудовиська кинулися бігти алеєю, засипаною камінням та сміттям.
Дайнін повністю втихомирив свій гнів, скориставшись вродженими силами свого народу. Він прикликав сферу темряви, непроникну ні для нормального зору, ні для інфрачервоного бачення, спрямувавши її на стежку, якою втікали потвори. Він знав, що нерозумно було привертати таку увагу до себе, але на мить пізніше, коли до нього долинув шум і булькітливі прокльони гобліноїдів, коли ті спотикалися об каміння і падали, Дайнін подумав, що це було варто ризику.
Його лють була втамована, він рушив далі, обираючи більш безпечний шлях і притримуючись теплових тіней. Як син десятого дому міста, Дайнін міг ходити де йому заманеться без будь-чийого дозволу, але Матір Меліс дала йому зрозуміти, що ніхто, пов'язаний з Домом До’Урден не мусить бути поміченим біля грибного гаю.
Матір Меліс, Дайнінова мати, не боялася підозр, але це було правило. У Мензоберранзані це правило було головним на фоні інших дріб’язкових формальностей. Не спійматись.
Біля південного краю грибного гаю схвильований дроу знайшов те, що шукав: групу з п’яти гігантських колон, що сягали від підлоги до склепіння печери, всередині була павутина коридорів та кімнат, а самі колони були поєднані між собою металевими та кам’яними парапетами та містками. Освітлені червоним гаргульї, символи дому, дивилися з сотень карнизів як мовчазні вартові. Це був Дім ДеВір, Четвертий Дім Мензоберранзану.
Частокіл з високих грибів кільцем охоплював територію, деякі з них - крикуни, розумні гриби, названі так за пронизливий вереск, який лунав щоразу, коли жива істота проходила повз цих охоронців. Дайнін тримався на безпечній відстані, не бажаючи розбудити крикуна, і знаючи, що інші, більш смертоносні пастки охороняли фортецю. Матір Меліс про них подбає.
Дивна тиша пронизувала повітря цього місця, якесь тривожне очікування. Усі в Мензоберранзані знали, що Матір Джинафе з Дому ДеВір втратила милість Ллос, Павучої Королеви, божества усіх дроу та істинного джерела сили кожного дому. Ці обставини ніколи відкрито не обговорювалися серед дроу, але кожен, хто це знав, очікував, що одна з нижчих в ієрархії міста родин скоро підійметься проти ослабленого Дому ДеВір.
Матір Джинафе та її родина останніми дізнались про немилість Павучої Королеви, такою завжди була підступна тактика Ллос. Дайніну було достатньо лише швидкого погляду на Дім ДеВір, щоб зрозуміти те, що приречена сім’я не мала достатньо часу, щоб встановити гарний захист. ДеВір мали у своєму розпорядженні близько чотирьох сотень воїнів, багато з них були жінками, але ті, кого Дайнін бачив на своїх постах уздовж парапетів здавалися знервованими і невпевненими.
Посмішка Дайніна стала ще ширшою, коли він подумав про свій власний дім, чиї сили росли з кожним днем під керівництвом підступної Матері Меліс. З трьома його сестрами, що скоро мали стати верховними жрицями, з його братом, досвідченим магом, та його дядьком Закнафейном, найкращим майстром зброї в усьому Мензоберранзані, та постійно тренованими ним трьома сотнями воїнів, Дім До’Урден був небезпечною силою. І Матір Меліс, на відміну від Матері Джинафе, була в цілковитій милості Ллос.
«Дармон Н’а’шезбернон», - промуркотів собі під носа Дайнін, використовуючи офіційне родове ім’я Дому До’Урден. «Дев’ятий Дім Мензоберранзану!» Йому подобалось, як це звучало.
В іншій половині міста, за двадцятифутовою аркою в західній стіні печери, на срібній верхній галереї благородні Дому До’Урден зібралися востаннє окреслити плани цієї ночі. На високому помості в глибині маленької кімнати для аудієнцій сиділа поважна Мати Меліс, її живіт виразно видувався в останні години вагітності. Навколо неї на належних місцях стояли троє її доньок – Майя, Віерна та найстарша, Бріза, яка лише нещодавно стала верховною жрицею Ллос. Майя та Віерна виглядали як молодші копії своєї матері, тендітні і оманливо маленькі, тим часом як володіли вони неймовірною силою. Бріза, однак, дуже вирізнялася серед членів своєї сім’ї. За стандартами дроу вона була надто масивною, широкою в плечах і бедрах. Ті, хто добре знав Брізу, погоджувались, що її статура була гарним відображенням її темпераменту – менше тіло просто не змогло би вмістити всієї люті та жорстокості нової жриці Дому До’Урден.
«Дайнін повинен скоро повернутися», -промовив Різзен, що був батьком родини на даний момент, - «щоб повідомити нас, коли настане час атакувати».
«Ми виступимо до вранішнього світла Нарбонделі!» - відрізала Бріза своїм грубим, але гострим, ніби лезо, голосом. Вона повернулася зі своєю кривою посмішкою до матері, вишукуючи похвали за те, що поставила чоловіка на його місце.
«Дитина з’явиться цієї ночі», - пояснила Мати Меліс своєму занепокоєному чоловікові. – «Ми виступимо, і неважливо, які новини принесе Дайнін».
«Це буде хлопець», - буркнула Бріза, навіть не намагаючись приховати розчарування. – «Третій живий син Дому До’Урден».
«Народиться, щоб стати жертвою Ллос», - вставив Закнафейн, колишній батько сім’ї, що утримував важливу посаду майстра зброї. Навченому бійцю-дроу, здавалося, подобалася думка про жертвоприношення, як і Нальфейну, старшому сину дому, що стояв біля Закнафейна. Нальфейну вистачало конкуренції з Дайніном і йому не потрібно було іншої в ієрархії Дому До’Урден.
«Так велить звичай», - Бріза наділила його неприязним поглядом, і вогонь в її червоних очах запалав яскравіше. – «Він сприятиме нашій перемозі!» Різзен нервово переступив з ноги на ногу. «Мати Меліс!» - насмілився сказати він. – «Ти добре знаєш про всі складнощі пологів. Біль може завадити тобі».
«Ти смієш ставити під сумнів рішення матері дому?» - Бріза почала розгнівано, тягнучись до змієголової нагайки, що звивалася, зручно прикріплена, у неї на поясі. Матір Меліс зупинила її, витягнувши руку.
«Дбай про битву», - сказала вона Різзену. – «А жінки дому прийматимуть важливі рішення».
Різзен знову потоптався на місці і потупив погляд.
Дайнін підійшов до магічної кованої огорожі, яка з’єднувала оглядову вежу в західній стіні печери з двома сталагмітовими баштами Дому До’Урден, і обмежувала внутрішній двір комплексу. Огорожа була з адамантиту, найтвердішого металу в усьому світі, і була прикрашена сотнею вирізьблених павуків зі зброєю в лапах, зачакловані смертоносними гліфами і охоронними закляттями. Могутні ворота Дому До’Урден були об’єктом заздрості багатьох родин дроу, але після величних будівель, побачених в грибному гаю, Дайнін міг лише з розчаруванням дивитися на власну оселю. Комплекс був просто спланований і скупо прикрашений, як і стіна навколо нього, за винятком верхньої галереї з мітрилу та адамантиту, що тяглась вздовж другого рівня та аркового проходу, призначеного для аристократії дому. Балюстради були прикрашені вирізьбленими картинами та візерунками, кожен з яких був витвором мистецтва.
Дім До’Урден, на відміну від більшості будинків Мензоберранзану, не стояв вільно в оточенні сталактитів та сталагмітів. Увесь комплекс був захищений стінами печери, і хоч така позиція була безумовно вигідною стратегічно, Дайніну в той момент хотілося, щоб його родина могла похвалитися більшою пишнотою.
Схвильований воїн кинувся відчиняти ворота перед другим сином дому. Дайнін прослизнув повз нього без слова привітання і перетнув внутрішній двір, відчуваючи на собі сотню зацікавлених поглядів. Воїни та слуги знали, що завдання Дайніна цієї ночі мало вирішити щось в битві, що швидко насувалася.
Жодні сходи не вели до галереї на другому рівні Дому До’Урден. Це був застережний захід, призначення його полягало в тому, щоб відгородити аристократію від простолюдинів та рабів. Благородні дроу не потребували сходів, адже природжена магічна сила дарувала їм вміння левітувати. Навіть не замислюючись, Дайнін легко піднявся в повітря і ступив на галерею.
Він пройшов під аркою і квапливо рушив центральним коридором дому, що був ледь підсвічений блідим магічним вогнем. Тут було достатньо світло, щоб бачити в нормальному кольоровому спектрі, і достатньо темно для користування інфразором. Другий син прямував до оздоблених латунних дверей в кінці коридору, і він зупинився на мить перед ними, щоб налаштувати зір на інфрачервоний спектр. На відміну від коридору, в кімнаті за дверима панувала повна темрява. Це була кімната для аудієнцій верховних жриць, передпокій великої молитовні Дому До’Урден. В священних приміщеннях не було місця світлу, так веліли темні закони Ллос.
Завершивши приготування, Дайнін різко розчинив двері, не питаючи дозволу влетів в кімнату, розштовхав двох шокованих жінок-охоронців і нахабно попрямував до матері. Усі три доньки лиховісно звузили очі, дивлячись на свого безцеремонного брата. Він знав, що вони зараз думають: «Ти увійшов без дозволу! Це тебе б мали принести в жертву цієї ночі!»
Хоч йому і подобалось випробовувати рамки свого нижчого статусу, якому він завдячував статтю, Дайнін не міг ігнорувати загрозливих поглядів Віерни, Майї та Брізи. Вони були жінками, а отже, куди сильнішими, ніж Дайнін, і все своє життя проводили у вправлянні зі смертоносними закляттями та зброєю дроу. Дайнін бачив, як жахливі змієголові нагайки, що переймали думки і настрій своїх господинь, зашипіли і почали звиватися на поясах його сестер, передчуваючи покарання, яке їм накажуть виконати. Руків’я були адамантитові і виглядали досить звичайними, але «хвости» нагайки були нічим іншим, як живими зміями. Жахливе шестиголове знаряддя Брізи звивалося в неї на поясі, змії переліплатися між собою та навколо пояса своєї господині. Бріза завжди була найшвидша на покарання.
Але Матір Меліс, здавалося, була задоволена Дайніновою пихатістю. Другий син знав своє місце достатньо добре та виконував її команди завжди швидко, безстрашно і без запитань.
Дайнін відчув себе впевненіше, дивлячись на спокійне материне лице, тоді як обличчя трьох його сестер були аж розпечені до білого від гніву. «Готово», - сказав він їй. – «Дім ДеВір налякано збився в кучу за своєю огорожею – всі, окрім Альтона, цей дурень досі сидить в Магічній Академії».
«Ти бачився з Безликим?» - запитала Матір Меліс.
«В Академії було тихо цієї ночі», - відповів Дайнін. – «Наша зустріч пройшла бездоганно».
«Він пристав на наші умови?»
«Про Альтона ДеВіра подбають», - посміхнувся Дайнін. Йому згадався маленький штрих, що він додав до планів Матері Меліс, дещо відстрочивши смерть Альтона на догоду власній жорстокості. Дайнінові думки повели за собою інші: жриці Ллос прекрасно вміли читати чужі думки.
«Альтон помре цієї ночі», - швидко закінчив Дайнін, кваплячись запевнити решту, перш ніж вони почнуть вимагати подробиць.
«Чудесно», - прогарчала Бріза. Дайнін видихнув.
«Об’єднаймось», - наказала Матір Меліс.
Четверо чоловіків-дроу опустилися на коліна перед матір’ю та її доньками: Різзен перед Меліс, Закнафейн перед Брізою, Нальфейн перед Майєю, Дайнін перед Віерною. Жриці почали замовляти одночасно, кожно поклала руку на чоло свого воїна, проникаючи в його думки і пов’язуючи його з собою.
«Ви знаєте своє місце», - промовила Матір Меліс, коли ритуал було завершено. Вона скривилася від болю переймів. «Почнемо ж».
Менше ніж за годину, Закнафейн та Бріза стояли разом на балконі біля верхнього входу в Дім До’Урден. Попід ними, на долівці печери, метушилися другий та третій загони армії Дому під командуванням Різзена та Нальфейна, зайняті прилаштуванням нагрітих шкіряних ременів та металевих пластинок – камуфляжу, що мав приховати зрадливі ельфійські форми від теплочутливих очей дроу. Група Дайніна, перша ударна хвиля, що включала сотню рабів-гоблінів, вирушила вже давно.
«Про нас дізнаються після цієї ночі», - мовила Бріза. – «Ніхто і не підозрював, що десятий дім насмілиться піти проти такої сили, як ДеВір. Коли в місті почнуть перешіптуватися після нашої кривавої роботи цієї ночі, навіть Бенр візьмуть до уваги Дармон Н’а’шезбернон!» Вона перехилилася через балюстраду, спостерігаючи, як два загони шикуються і вирушають, безшумно розтікаючись окремими стежками, що проведуть їх через місто аж до грибного гаю та п’ятиколонної будівлі Дому ДеВір. Закнафейн важким поглядом дивився на старшу доньку Матері Меліс, нічого так не бажаючи, як всадити кинджал в її спину. Як завжди, здоровий глузд втримав майстерну руку Зака.
«Маєш вказівки?» поцікавилась Бріза, виявляючи Заку значно більше поваги, ніж коли її захисниця, Мати Меліс стояла біля неї. Зак був лише чоловіком, простим воїном, якому було дозволено носити родинне ім’я лише тому, що іноді він слугував Матері Меліс коханцем, і певний час був батьком дому. Однак, Бріза все ще боялася його розлютити. Зак був майстром зброї Дому До’Урден, високим міцним чоловіком, сильнішим, ніж більшість жінок, і ті, хто бачив його в розпалі бою, визнавали його одним з найкращих воїнів Мензоберранзану, серед обох статей. Окрім Брізи та її матері, верховних жриць Павучої Королеви, Закнафейн зі своєю неперевершеною воїнською майстерністю, був козирем Дому До’Урден.
Зак підняв свій чорний каптур і вийняв з невеликого мішечка на поясі декілька маленьких керамічних кульок. Бріза зловісно посміхнулася і потерла руки. «Матері Джинафе це не сподобається», - прошепотіла вона.
Зак посміхнувся у відповідь і повернувся, дивлячись на воїнів. Ніщо не приносило майстру зброї такого задоволення, як убивство ельфів-дроу, особливо жриць Ллос.
«Приготуйся!» - сказала Бріза через кілька хвилин.
Зак відкинув своє густе волосся з обличчя і випрямився, міцно заплющивши очі. Бріза почала повільно креслити щось в повітрі своєю паличкою, починаючи закляття, яке б її активувало. Вона торкнулася паличкою одного плеча Зака, потім іншого, і затримала паличку над його головою.
Зак відчув, як крижані струминки падають на нього, пронизуючи його одяг та броню, навіть його плоть, поки все, що було на ньому, не охолодилося до потрібної температури та кольору. Зак ненавидів цей магічний холод, йому здавалося, ніби він знає як це – бути мертвим, але він знав, що під цим струменями він стане сірим, мов камінь печери і абсолютно непомітним для теплочутливих очей створінь Підзем’я.
Зак розплющив очі і здригнувся, згинаючи пальці, щоб переконатися, що вони досі так ж гнучкі й майстерні, як завжди. Він глянув на Брізу, що вже читала нове заклинання – цього разу це був заклик. Це мало зайняти певний час, тому Зак сперся на стіну, знову обмірковуючи своє приємне, хоч і небезпечне, завдання. Якою ж мудрою була Матір Меліс, коли вирішила залишити всіх жриць Дому ДеВір йому!
«Готово», - повідомила Бріза за кілька хвилин. ЇЇ слова спонукали Зака глянути вгору, в темряву під невидимою стелею неозорої печери.
Зак помітив роботу Брізи – до них швидко наближався потік повітря, жовтуватий, тепліший ніж повітря в печері. Живий вітер.
Створіння, прикликане з плану елементалей, вихрем закружляло над їх головами, слухняно чекаючи команди того, кто його викликав.
Зак не опирався. Він підстрибнув вгору, прямо в вихор, створений істотою, і дозволив їй підхопити себе і тримати над підлогою.
Бріза востаннє кивнула йому і жестом наказала створінню летіти. «Гарної битви», - крикнула вона невидимому Заку, хоч він уже був високо в повітрі над нею.
Зак тихо посміявся над іронєю її слів, а Мензоберранзан швидко миготів під ним. Вона бажала священицям Ллос смерті так само, як і він, але з іншої причини. Якщо відкинути всі пов’язані з цим труднощі, Зак був би так само щасливий перебити жриць Дому До’Урден.
Майстер зброї вийняв один зі свої адамантитових мечів, виконаних дроу, неймовірно гострих і зачарованих убивчими двеомерами. «О так, битва буде гарною», - прошепотів він. Якби лиш Бріза знала, якою гарною.
