Я можу… Недобачати ваших жестів, злиття поглядів, повітряних поцілунків, недочувати інтонації, з якою ти говориш їй: «Привіт». Можу жити у постійному страху. Хоча смішно боятися позбутися того, що вже давно тобі не належить.
Жити з роздвоєним серцем, в якому поєдналися любов до тебе і ненависть. Не помічати болю, який розливається навколо нас. Огортає і ковтає.
Проклинати і молитися за очищення, звільнення від кохання, яке осіло в душі чорною отрутою. Бачити твій біль і намагатися стати пластирем, котрий прикладають до рани, ризикуючи перетворитися на бар’єр, через який знову переступлять. Почуватися голограмою. Твій погляд завжди проходить крізь мене і зупиняється на ній. Ти даруєш їй посмішку, за яку я ладна вбити. Біль давить у скроні, обплітає розпеченим кільцем, а я знову вдаю, що у мене немає гордості.
Вона помахає тобі рукою і сяде в машину. До того, хто одягнув їй на палець обручку і подарував розкішний будинок, в якому є все, окрім хіба що кохання.
Ти повернешся додому розбитим і я вкотре збиратиму по шматочку твою душу. Відігріватиму затишком і зцілюватиму любов’ю. Дивитимусь, як оживатиме твій погляд, варто лишень з’явитися на дисплеї мобільного її імені.
Коли ви йдете поряд, ти ніби ширяєш над землею. Коли проводжаєш її поглядом, я одразу відвертаюся. Хіба людині дозволено так любити? Здається, ще мить – і в тебе переллється її душа.
Чи вистачить у мене сил піти? Покинути і забути? Навряд чи… Може, я покарана долею? Приречена на тебе…
Чому не поставиш крапку? Не зупинишся. Не зупиниш її? Мене? Хоча, можливо, іноді приречених краще не рятувати.
- Вже йдеш? – зупиняюся в дверях, дивлячись, як ти схилився над своїми кресленнями. На зігнуту у неприродній позі спину, чашку недопитого чаю, з якої й досі стирчить пакетик.
- Ні, - знімаєш окуляри, треш рукою перенісся. – Ще попрацюю.
Звичайно. В кабінеті навпроти й досі світиться.
Тупцюю біля дверей, намагаючись щось сказати. Не сила. Я можу так жити. Вже звикла. Кожен сам обирає своє пекло. І що я скажу? Вона жінка, заради якої ти помреш, а я просто дружина, яку ти чомусь не кидаєш…
