Влітку я, Денис Мендюк, політикою не цікавився: то в очеретах ховався, аби Ганька на город не загнала, то з хлопцями пиячив - не до того було.
А то якось восени сновигав я біля генделика, шукав копійчину на чарчину - аж раптом зупинився біля мене якийсь лобатий.
- У політику вдаряєтесь? - запитав.
- В асфальт, як добряче пробере, то вдаряюсь, а якщо замість нього постелять політику, то вдарятимусь і в неї, куди ж мені діватися, - не заперечив я. - Головне, аби біля землі сія премудрість була, а мене пробрало, - уточнив.
- Та хіба ж наша влада не біля землі, - аж сорочку на грудях рвонув лобатий, - ви ж подивіться, скільки для села зроблено.
Я подивився, але, окрім генделика, нічого більше не побачив.
- Треба оросити цю землю, - почав я переводити дискусію в потрібне мені русло.
- Оросимо, - клявся лобатий, - і в пустелях зростуть сади.
Я згадав, як колись у садку так був напився, що й лосі почали ввижатися, і заперечив:
- Сади - то зайве, ви пенсіонеру душу окропіть - і поки що досить.
- Та ми й так уже пенсіонерам добавили пенсію, - аж сіпонувся лобатий.
- Що мені та пенсія, - сіпонувся і я, - її однак Ганька забирає до копійки. Щось продуктивніше пропонуйте, аби я зараз зміг не тільки душу обмити, а ще й черв'ячка заморив за одним рипом.
Чи то лобатий у своїй політиці отупів, чи то я дуже мудро з'яснявся, але він почав торочити мені, як підгнімуться по селах клуби, а дощовий черв'як при встановленні і підтриманні стабільності в державі займе достойне місце в системі землеробства.
- Чоловіче добрий, - зупинив я лобатого, - кінчай піднімати наш клуб, бо в нього й так задня стіна відійшла, а ти його геть довалиш, кинь к бісу своїх черв'яків і землеробство - скажи конкретно, чого ти хочеш.
- Провладного кандидата підтримаєте на виборах? - нарешті дійшов до тями лобатий.
- А він що, перебрав, сам уже не встоїть? - поцікавився я.
- Він ще недобрав, тож мусить стояти до кінця, - роз'яснив лобатий. - Підтримайте, то й він вас підтримає.
- Після чого? - обурився я. - Це якщо він мене й далі так буде підтримувати, як ось зараз, під час агітації, то я й не знаю... Ви мене спершу до кондиції доведіть, аби я до землі схилився, отоді вже й підтримуйте.
Лобатий знову почав торочити, що земля й так уже в селянських руках, а якщо я ще мало біля неї схиляюся, то постараються нахилити краще, одним словом, балачка наша була довгою і малозрозумілою, а зійшлися ми врешті-решт на тому, що мене попросили агітувати за провладного, дали п'ятдесят гривень і пообіцяли дати ще, як агітуватиму належно.
За дві доби я нарешті пропустив через душу впалі з неба п'ятдесят гривень і вдарився в агітацію, аби заробити обіцяну добавку.
- Люди, - ходив я попід хатами, - ідіть за провладним, він обіцяв усе оросити.
- І так кругом одне болото, а вони що, й далі воду збираються лити? - обурювались агітовані.
- Ти бач, Мендюк прочунявся і подався в агітатори, - сміялись інші. - Мабуть, душа геть засохла, що за мокре діло агітує.
- Не дивуйте, людоньки, - вставляла слівце й моя Ганька, яка явно і відкрито симпатизувала опозиційному кандидату (вона завжди, на зло мені, пре в протилежний від мене бік) - у мого Мендоса дах ще замолоду з'їхав, а це вже хтось і фундамент виколупав.
- Не здавайтеся, Денисе, - навідувався до мене лобатий, - не звертайте уваги на словесну образливу шарпанину довкола нашого правого діла, бо за нами сила. О, ми ще націдимо з опозиціонерів помаранчевої юшки.
Я поскарживсчя, що мені та юшка ні до чого, коли вона не гріє. Тут лобатий схитрував і, ніж мався дати обіцяних п'ятдесят гривень, підключив до мене ще й місцеву владу, аби вона мене розігрівала.
- Підсилюйте градус агітації, - порекомендував.
Місцева влада не дослухалася до лобатого, підсунула мені замість рекомендованого сімдесятиградусного перваку пляшку якихось помий, після чого моя агітація перемістилася у приміщення на одну особу за повіткою, звідки її якщо хто й чув, то хіба гуси та свиня, що по п'ять разів на день зривала прибиту мною ще років десять тому хвіртку.
Відтак провладний і програв вибори.
- Що тепер робити? - здибав я якось лобатого.
Він поправив щойно, певно, придбаного, бо геть нового помаранчевого шарфа.
- Пане Мендюк, - мовив поважно, - прошу мене більше не турбувати, бо ми вже по різні боки барикад. Гляньте на мій помаранчевий шарф і на свого синього в білу крапинку носа - ви бачите, чим ми відрізняємося?
Я мацнув свого синього ще далеко з дореволюційних часів носа і приречено зітхнув:
- Градусом агітації.
- Отож бо й воно, - усміхнувся лобатий і побіг наздоганяти колону з помаранчевими стягами.
- Що, синьоносий, - тероризувала мене дома Ганька, - хильнеш чарчину за поразку свого синьо-білого провладного і перемогу мого помаранчевого?
- Хильну, - кидав я горем-бідою об землю.
- А не наллю, - зловтішалася Ганька, - бачив, у горілочці шкурки апельсинові плавають, тобі такої не можна.
- Дочко, - благав я в генделику продавщицю, - капни на дно в борг, бо через кляту політику зсохнуся на цурку.
- Не капну, - копилила губу продавщиця, - бо ви не з нашого табору. Гляди, вас заметуть, як ворожого елемента, а мені тоді що, самій платити.
Ах ти ж розтриклята в печінку політика, та щоб я оце так із-за неї мучився. Лобатий он перехрестився, перелицювався і цмолить винце во славу колишньої опозиції, котра добігла влади, а я що - довіку в синяках повинен ходити.
Ганька зранку здимилася на базар, а я вигріб із шафи геть усе синє й біле, виніс на город і демонстративно спалив, а Ганьчину жовтогарячу сорочку зодягнув поверх куфайки, аби всенький світ бачив, що в мене всі вдома, всі політично правильно зорієнтовані і всі належного кольору.
Так пройшовся селом, викликавши всесільський фурор, потім Ганьчину сорочку зміняв у якихось насмішкуватих парубків на чарку, куфайку після тої чарки десь згубив (за чим не жалкую, та куфайка однак аполітичного кольору - сіра), тож мусив зодягнутися у ще юнацьких років коричнево-оранжеве пальто.
Та цього мені здалося замало для того, аби переконати односельців і свою Ганьку в моїй правильній віднині політичній орієнтації.
Тож вирізав і склав на купу всіх білих гусей, що вешталися подвір'ям, лишив тільки двох з помаранчевими дзьобами, а всіх сірих переловив і пофарбував жовтогарячою фарбою, котру Ганька приберегла для перефарбовування підлоги. Пес у нас рудий, але мені здалося, що недостатньо відповідає нинішній політичній ситуації, тож підмалював тою фарбою і його.
Качок лишив у спокої, хоч вони теж білі.
- Це Ганька, хоч і помаранчева до останньої кістки, піде тепер до мене в опозицію, адже завжди і в усьому йде супроти, - подумав. - У синьо-білі рушить зі зла, то хай бере своїх качок і підмальовує синім.
Навіть уявив, як сидить моя Ганька біля дровітні і мазюкає, як я щойно гусей у помаранчеве, качок у синє.
Пореготів з того видива і продовжив почату справу далі. Зловив червоного півня і запхав до печі, аби трохи порудішав, а воно, дурне, врізало дуба. Повезькав жовтою фарбою стіну від дороги, аби не так біліла, а підведені синім кути обшкріб до червоної цегли. Корова в нас червоно-ряба, з жовтуватим відтінком, тож реформа її оминула. Натомість білу свиню, дарма що порісна, ще до обіду сплавив комерсантам, на виручені гроші придбав у генделику пійла й шість ящиків апельсинів, виніс усе те на вулицю, ще пам'ятаю, як гриз апельсини, ніби яблука, і кричав:
- Хто відразу зробив правильний політичний вибір, а не перелицьовується, як я нині - налітай.
До моїх пійла й апельсинів припадало ледь не всеньке село, а я гірко плакав, бо складалося враження, що якщо хтось і зробив неправильний вибір свого часу - то це виключно я, Денис Мендюк, чи й не один-єдиний на всеньке село, а тридцять відсотків на виборах провладному віддали виключно якісь примари з потойбічного світу, котрі незрозумілим чином умудрилися потрапити до виборчих списків.
Люди потім розказували, що мої сльози витерла персонально Ганька. Дуже рожевим, майже помаранчевим, кулаком.
Від того часу не тільки ніс, а й уся моя пика синя, від чого мій політичний вибір видно за версту.
Від мене, хоч і перемалював усе подвір'я в помаранчеве, однак відвернулися всі - і місцева влада, і лобатий. Вони давно вже помаранчеві з виду, один я лишився синій, як пуп.
Одне втішає - якщо перефарбований лобатий знову доскочить влади і почне правити тої ж, що й до цього, то недовго мені самому синіти на світі, незабаром знову посиніють усі.
Навіть моя Ганька.
І наллє мені чарку.
І заріже синю качку, і стушкує, і я гарненько закушу випиту чарчину.
І ми помиримось, бо не панського ми роду, і наша сіра аполітична куфайка знову буде одна на двох, як була до революцій.
Ганька, щоправда, в це не вірить, вона вірить у свій вибір і свято дивиться на свій прапор.
Тільки не бачить, що, доки звільняла руки, аби витерти мої сльози, його похапцем підхопив лобатий.
І поніс. Як до цього ніс іншого. Як опісля з радістю й готовністю понесе всі, які тільки з'являтимуться на горизонті і доскочать владних щаблів.
Чи ж його хто спинить?
