Ось зараз вона все скаже, що думає. Вона їм покаже усім. Неповноцінна? Ота дівчинка з каскадом золотистих локонів неповноцінна? Ота самісінька, що танцювала у полі вальс, що стільки знає, так малює ?
Настя аж тремтіла від обурення. У голові ще звучали два мелодійні голоси: матері та донечки, перед очима пропливали такі картинки, яких за життя не довелося бачити. А життя, як вона вважала, вже таки чимало лишилося за тією легкою координатою юності. Цьогоріч їй уже буде 29… У 29 сам собі здаєшся вже таким, ну не те, щоб старим, але таким, шукала потрібне слово, …знаючим.
А було все так. Ще вчора зателефонувала подруга, разом закінчували біологічний факультет Львівського держуніверситету, і таємничим голосом повідомила, що поруч з її домівкою росте мандрагора. Настя, звісно, не повірила. Щоб ця таємнича рослина, перед якою вже стільки століть людина ледь не на коліна падає, та коло хати Олени? Ну і що , що її хатинка перед самим лісом. Але погодилася прийти.
По дорозі згадувала все, що знала про цю рослину. Корінь її подібний за обрисами до людського тіла. Рослина має і снотворні, і , навпаки, збуджувальні властивості. Все залежить від часу і способу приготування настоянки. Піфагор називав рослину людиноподібною, а Колумелла - травою – напівлюдиною.
Ці корені бувають жіночими та чоловічими. У музеї Пекіна зібрано понад двадцять експонатів кореня мандрагори і вони разюче нагадують маленьких людей. Людина, яка посміє викопати мандрагору, неминуче помре. Тому траву прив’язують до хвоста чорного собаки і , коли собака намагається втекти, рослина покидає місце, де росла. Кажуть, такий крик тоді стоїть, що вуха треба затуляти.
А які лише назви цієї трави.. І свічка диявола, мовляв, вночі вона сяє, і квітка відьми, і сльози сиріт, і плач вішальника , і доля сироти. У деяких країнах для мандрагори навіть будували будиночки, купували одяг і приносили їжу. Ставилися до трави, як до живої істоти. А які їй властивості приписували… У світі більше нема такої рослини, щоб виконувала стільки функцій. Саме її успішно використовували кілька століть як обезболення при операціях.
А ще кажуть, що мандрагора виростає під деревом, на якому хтось повісився. Настя аж плечима мерзлякувато повела від тієї думки…
І зупинилася. Саме вийшла на гору, перед нею - неозоре поле. Довкола , скільки зір сягає, трави і квіти. Прості і найдорожчі, наймиліші серцю квіти. Біліють ромашки, червоними зірочками горять маки, гордими віялами піднявся над усім бузьків вогонь, волошки так привітно виглядають із трави. Квітує тирлич-трава, пахне чебрець, гудуть джмелі… Справжнісінький рай. І серед того раю - загін, з усього видно, засіяний кукурудзою. Бо від ворон, а вони ж до зернятка витягнуть ту кукурудзу, господиня густо натикала тичок, а на них танцювали на вітрах чорні целофанові мішки, в такі Настя сміття вдома збирала цілий тиждень. Це нагадувало якийсь дивний танок чоловіків у чорних фраках…
Якось воно не вписувалося у ту красу, заквітчану різнотрав’ям. Та, коли Настя підійшла ближче, побачила ще дивнішу картину. Серед тих тичок танцювало дівча. Рожеве платтячко розвівалося у такт танцю, золотисті густі локони витанцьовували разом з дитиною. Було дівчинці на вигляд років дев’ять. Настя присіла в траву, щоб не сполохати її. Звідки вона тут взялася? До міста таки далеченько, сама ось уже півтори години тупцяє. Дорослих ніде нема.
А дівчатко танцювало. Наспівувало мелодію віденського вальсу, та так чисто, голосочок її дзвенів і переливався. Дівчатко зупинялося біля палі з чорним мішком і починало розмову:
- О милий Ромео, можна запросити вас на танець? Ах, ви вже пообіцяли його Джульєтті… Ви що не знаєте, що то була Пелагея, україночка. А не Джульєтта. Ну вибачайте. Ах Карлсон.. .З вами я таки не буду танцювати, такий живіт заважає в танці. (На тичці роздувався особливо великий мішок.)Як ви можете вести партнершу?
І знову мелодія вальсу. Маленька рученька лягає на палю з чорним мішком.
-А вас можна?
Дівчатко уявляло, що партнер погодився, веде її, вона так гарно, так легко вальсувала, що Настя залюбувалася… Сама б так не зуміла.
Не втрималася, підійшла ближче. А дівча й не злякалося.
- Як тебе звати і що ти тут робиш сама?
- Я не сама. Ось скільки кавалерів, - дівчинка розсміялася, повівши рученькою над отими мішками - фраками. А там, за садком, мама.
Мати ж уже вийшла назустріч дівчинці. Настя познайомилася, напросилася попити водички.
У чистенькій хатинці все було, як у казці. Білесенькі маленькі фіраночки на вікнах, старий різьблений бамбетель, коло столика два стільчики і в кутку креденс. Старовинний, з вигадливими візерунками , він достойно представляв минуле, а може й позаминуле століття. Крізь чисті віконця розмальовані тарелі теж оповідали про щось напівзабуте і дуже далеке. Як у музеї,- подумалося Насті. Старенька піч, як видно, зігрівала й кімнату. Бо була вмурована у стіну. Крізь напівпрочинені двері було видно розмальовану скриню, бабуся Насті в селі також зберігала те диво і називала його куфром.
Розмова затягнулася. З усього видно, що жінка стужилася за людьми. Виклала свою нелегку історію. Тут жили її бабуся з дідусем. Катерина, так називалася мати дівчинки, працювала у місті. Зростала вона у сиротинці, бо звідси до школи не дуже походиш. Батьки загинули в автокатастрофі, коли їй минуло заледве три роки. Життя не складалося. Хлопець, якому довірилася, покинув її, довідавшись, що сирота. То повернулася сюди. Ще жила бабуся тоді. Народила Улянку. Так і живуть. Давно нема бабусі. Улянку не взяли до школи, сказали, що вона розумово відстала. Лише в інтернат могли скерувати для неповноправних дітей. Катерина не погодилася. Ось так і живуть. Планувала, що продасть ту хатинку, купить маленьку квартирку на околиці міста і дитина буде вчитися, вона ж працюватиме. Мала вищу освіту.
Тепер ось тут. Хвилюється, не дай Бог щось з нею, як дитина?
Улянка ж принесла збанок холодного узвару, тарілку сонячних пампушків і запрошувала пригощатися. І таке осяйне було її личко, такі рухи зграбні, що Настя знову замилувалася.
- Скільки тобі рочків?
- Мені вже дев’ять і я закінчила шостий клас.
- Як?
- Вчимося з нею самі. Улянка має гострий розум, добру пам’ять. Малює, вишиває.
На столі появився альбом з дивовижними малюнками, на яких буяли квіти, сорока хитра сиділа на берізці, дятел косив оком на людей, що прискіпливо його розглядали. Палахкотіла на осінньому сонечку горобина, палала калина. А скільки сонця, радості було в тих дитячих надзвичайних малюнках. На останньому сиділа жінка. Щось перебирала. Ага, квасолю лущила. І такий спокій був розлитий у всьому. Сонце золотило її тугий вузол волосся.
Не повірила, що то малювала Улянка. Коли ж дитина притягнула розпочаті картини, довелося повірити. Потім обидві проводжали Настю, по дорозі Улянка стільки віршів розповіла, так аргументовано тлумачила події у світі, що Настя не могла нарозповідатися про побачене та почуте подрузі. Звісно, що було того дня обом не до мандрагори. Подруга ще багато додала, вона часто розмовляла і з матір’ю, і з дитиною. Щоправда влітку. Бо жила в старій батьківській хатинці лише у літні місяці.
Вранці обидві стояли на порозі міського відділу народної освіти. Настя переконувала подругу, що мовчати не можна. Що то ж доля такої талановитої дитини. Олена погоджувалася. Нарешті прийшла інспектор . Вона не дуже зраділа раннім відвідувачам. Але довелося їй вислухати історію про талановиту дівчинку, переглянути малюнки, перечитати твори..
У сьомий клас дівчинка пішла в міську школу на околиці. Її однокласники були значно старшими. Улянка не відставала, навпаки, усі дивувалися її знанням. Дівчинку взяли без іспитів до художньої школи. Живе вона поки що у Насті, бо мати продає хатину, господарство нехитре…
Вранці, коли над чистим личком дівчинки ще літають небесні ангели, Настя дякує Богові, що привів її до того поля з чорними кульками, де маленька дівчинка танцювала віденський вальс. І трішки жалкує, що так і не знайшли вони з подругою мандрагори, тієї таємничої рослини, про яку стільки створено міфів. А, може, то мандрагора організувала ту зустріч? Хто його знає… Напівтрава - напівлюдина , напевно, ще й не таке може…
