Востаннє ще глянувши на суворі вежі, ми покинули фортецю. Коли вже нас знову поглинала лісова гущавина, я глянула на годинник і вжахнулася.
- Дивися, вже пізно на якесь святкування! Це треба було зробити раніше, бо останній автобус з селища відправляється о п´ятій! І мені, хоч руку відрубай, треба встигнути додому ще до повернення чоловіка з відрядження! – занепокоїлася я.
- Забалакалися ми там, нагорі. - відповів хлопець. - Шкода, що мусимо так поспішати.
- Не те слово! - вигукнула я і пришвидшила крок.
- Ну, тоді раз-два і побігли! - і ми погнали, наче шалені, перескакуючи корчі та каміння i відбиваючися від віття. Через якийсь час я відчула, що мені бракує повітря. Але хлопцеві наче нічогo й не було - його атлетична постать, очевидно загартована тривалим тренінгом, рухалася легко і спритно, наче рись.
- Зачекай! - гукнула я. - Скільки ще до селища? Скільки маємо часу? - задихáлася, сповільнюючи біг, - От що значить паління! А колись і я була спортсменкою.. Ух!
- Часу надто мало! - відповів, призупиняючися. - До відправки автобуса, може, так хвилин з десять. Але до селища - цілих п´ятнадцять. Слухай, ми зараз ось що. Ти собі рухайся своєю ходою, а я побіжу наввипередки - я встигну. Спробую вмовити водія, щоби почекав на тебе. Лісу не бійся - тут нікого з людей, як видно, нема, а хижаки - вони і самі бояться двоногих. ОК? Тоді я побіг! - і чкурнув, лише гілки за ним загойдалися. Ще мить - і по ньому ні сліду, ні духу.
Хоча насправді страшнувато самій в передвечірньому лісі, проте лякатися нема коли - треба поспішати! Бо що буде, коли не встигну повернутися додому завчасно? Як я висвітлю чоловікові свій пізній прихід? І я швидко йшла, інколи підскакувала-підбігала. І роззиралася на всі боки. Постійно щось полохало: то скрегіт cороки, то хрускіт гілляччя, то білка, що прошмигнула прямісінько перед моїм носом.. Ой, аж тут стежина роздвоюється! Куди ж іти? Вліво? Чи вправо? І ніякого знаку, куди податися в напрямку селища. Що робити? Почала гукати хлопця, але на моє кликання озивалося лише відлуння та шерхіт першого поволі опадаючого листя.. Стояла розгублена, повсякчас задирала голову вверх, шукаючи орієнтир за сонцем. Та наді мною - лише густе мереживо крон, що ледь-ледь хилиталося в тужливому шумінні вітру і осипалося поодинокими танцюючими листочками.. Дивна лісoвa пісня - тиха, шепітлива, заколисуюча і водночас до мурашок по тілі моторошна.. Відчула, як ворсинки на моєму тілі наїжачуються. На мить здалося, що весь ліс зирить на мене тисячами замаскованих у пишному листі очиць.. "Тільки без паніки! Без паніки! Думай, думай! І вибирай дорогу!" - підбадьорювала саму себе. "Ти тут не одна, хлопець ще, мабуть, недалеко, просто тебе не почув, тож зараз знайдеш дорогу і за кілька хвилин вже будеш у селі на автобусній зупинці. Спокій! Лише спокій!" Aле спокою не було: страх з невідомого і поспіх, до того всього ще навіжена думка, що буде, коли.. І я таки вирішила: звернула праворуч. Але чим довше йшла, тим більше стежина звужувалася - аж осьдечки вже майже губиться у травах та ще торішньому листі..
Скільки часу пройшло, як довго я вже йду? Коли повернуся - втрачу час. А коли піду навпростець - загублюся сама. "Ха! Доскакалася кізонька!" - прокинулося моє саркастичне "я" і запищало паскудним голоском: "І що тепер, дурeпo, робитимеш? Романтики захотілося, так? Ось і маєш! Добре тобі так!" - і я зі злості вхопила якогoсь патика та розломила його об коліно навпіл, подряпавши долоні. Та ще й жбурнула його поперед себе на кілька кроків i.. почула хлюпіт води.. І я поглянула під ноги. Господи! Та я ж майже на самісінькому обриві! Через той клятий чагарник навіть не зауважила, що моя дорога завела мене в нікуди - над саму пропасть! Ніби гострим ножем по спині проїхалося усвідомлення потреби негайного порятунку. Швидким подихом захапала повітря - і мої руки хаотично затанцювали у спробі зачепитися хоч за якусь гіляку, хоч за що-небудь! Раптом якась сила мене потягла униз по схилу: не можу гальмувати - інерція чинить своє - ноги ковзають по спаданих жолудях та каштанах, бачу, що "їду" прямісінько на кущі, під якими - глибока порожнеча.. І тут мене щось як не вхопить за живіт і зі всією силою як не смикне! Відчуваю різкий біль під "ямкою" і.. що падаю, лечу кудись, наче у сповільненому кадрі, та гепаюсь задком на щось пружне..
- Ти що, геть здуріла?! - чую крик прямо у вусі, а потому гарячий, переривистий подих.
Наче п´яна повертаю голову - перед очима ніби з імли проступає хлопцеве обличчя з виряченими від переляку очима.
- Я думав, у тебе краще почуття орієнтації на місцевості! Ото панянки! B армії вони не служать, ніц їх не навчать, заблукають і в трьох соснах! - і заходився здіймати мене зі себе та й сам почав підводитися. А я, ніби мене хтось цеглою по голові вперіщив, ще не усвідомлювала, що насправді сталося - все хекала та кашляла, не взмозі навіть щось белькнути. Хлопець струшував з мене і зі себе листя, що поприлипало до одягу.
- Ти що, з блудом привіталася? - не переставав дивуватися.
- А ти мене чого полишив одну? - ще не оговтавшися від переляку, перейшла в атаку я.
- А хто так дуже поспішав на автобус та боявся не встигнути? - парирував хлопець. - Я своє зробив. Водій, до речі, згодився почекати. Але коли ти все не з´являлася, то вже не витримав - мовляв, мусить дотримуватися графіку.
- Бляха-муха! - залаялася я.- Що ж тепер? Автобус "па-па!" і ми - у лісі.. Просто супер! Коли їде наступний?
- Завтра вранці. - відповів хлопець.
- Аж вранці?! - жахнулася я.
- Може, таки краще вранці, ніж ніколи? - піддьорнув мене і його уста скривилися у скептичній пoсмішці.
І тут я усвідомила, що несправедливо звинувачую хлопця - адже він, очевидно, врятував мені життя.. Засоромилася.
- Вибач.. Ти правий.. Краще вранці.. Але що ж тепер робитимемо? - розгублено запитала я. - Це ж як на зло! Що я скажу вдома?! - мене знову опанувала паніка.
- Запокійся, прошу тебе. - і вхопив мене обома руками за плечі, трішки їх струснувши, аби прийшла до тями. - Нічого страшного не станеться. Чоловікові скажеш правду.
- Яку правду?! - спалахнула я. - Про те, що, мовляв, я тут, десь у дідька лисого на хуторі, з тобою як зі своїм "другом" чи "коханцем" чи як там це все ще назвати, і що я "в порядку", най не переживає? І благополучно повернуся жива-здорова-неушкоджена аж завтра вранці?!
- Отак йому і скажи! - строго відрізав хлопець. - Або придумай якусь брехню.
- О-го, які ми чесні відразу! - не вгамовувалася я. - Брехати? І збрешу, коли буде треба! - і на очі мені навернулися сльози. - Чи уявляєш собі, у якій я зараз ситуації?
- Ай, роби як знаєш! - махнув рукою хлопець. - Я хотів, як краще.
- Ага, як краще.. - схлипнула я.
"Ото влипла!" - замерехтіло в думках,- "Що ж його справді робити?" І поглянула на хлопця. А той собі стояв трохи осторонь і якось так невинно і водночас гіркувато усміхався, дивлячись на мене своїми ясними, майже дитячими очима. "Та що ж я роблю? Він і справді мене врятував, а я отак віддячуюся.. Дуже гарно!" - і моя злість втихомирилaся, поступившися відчуттю провини.
- Добре. - тихо вимовила я. - Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Подзвоню йому і скажу все так, як є. Але не зараз. Пізніше.. Так, пізніше..
Хлопець лише мовчки спостерігав за мною. "Що у нього зараз в голові? Що собі думає про мене?" - і зробила крок до нього, але він ледь кивнув головою і майже непомітно та якось так поблажливо посміхнувся, потому розвернувся і попрямував геть.
"Куди ж це він?! Справді іде геть?! Образився? От дурепа, якої ще світ не бачив! Втрачу як чоловіка, так i його!" - і мене пройняв страх, а потім і жаль та ще ціла купа різних почуттів. І я прожогом кинулася вслід за хлопцем, який вже був від мене далеко.
Не знаю, як довго ми отак ішли: він попереду - легко і невимушено, гордо розправивши свої широкі плечі, а я, аби встигати за ним, весь час підбігала, петляла, зупинялася і знову підбігала, але не наближалася надто близько. В голові вирувало: "Як же він мене знайшов? Як зрозумів, що я у небезпеці? Мабуть, видався по зворотньому шляху і коли побачив роздоріжжя, звернув у мій бік і йшов, ніби собака за нюхом.. Ха-ха! Яка я нездогадлива: він же людина з лісу - це ж для нього раз плюнути! Адже він вміє читати сліди у лісі.. Але ж як відчув, що я в халепі? І як швидко він опинився біля мене! Це не дає ніякої логіки!" - і я йшла за ним назирці, намагаючися не спускати його з очей. А він все йшов і йшов, швидко і пружно, навіть ні разу не озирнувся.. "Та куди ж ми йдемо? От хитрий лис, мабуть, відчуває, що біжу за ним! Або, може, ні?! І йому все одно?!" - з ляку мені похололо в серці і я знову підбігла на кілька кроків ближче.
Раптом ми опинилися на краю лісу - далі вже простилається зелена галявина, що плавно переходить у пологий кам´янистий берег. Дивлюся, хлопець простує прямо туди. Я роззирнулася: галявина невелика, ховається у невеличкій затоці - якраз для тих, хто влітку на пляжі прагне усамітнитися від зацікавлених очей. Обережно визираю з-поза дерев - бачу, як молодик зупиняється, відкладає на каміння рюкзака, скидає курточку і розстібає ремінь на штанях. Мною заволоділа цікавість: що ж це він робить? Непомітно підбігаю до узлісся, присідаю неподалік під деревом. Стежу. Гм.. он, знімає футболку, оголяючи своє гладке засмагле тіло, слідом за футболкою на землі опиняються і штани. Випрямляється на своїх струнких ногах, протягується, розправляє плечі - (о, цей образ досконалого тіла античного божества ще довго мене переслідуватиме по ночах) - зглибока надихається, розбігається і - скаче у воду.. Брр! Мною аж пересмикнуло, живо уявила її крижану холоднечу.. Дивлюся, а він все пливе і пливе - он вже допливає до середини ріки.. Починаю непокоїтися. Встаю і підходжу на самий край берега. А вода темна, глибока, і вже дуже студена на початку осені, на її хвилях вже де-не-де погойдуються зіжовклі листочки..
"Тож уже повертайся! Ще якого лихого вчіпить від холоду корч i не дай Боже втопишся!" - заблагала подумки я. Помахала хлопцеві рукою - чи побачив? Здається, ні.. Почала кликати - та дарма, теж, здається, не чує.. Вдалині його тіло, наче цяточка, то пірнає, то виринає з повені сонячних відблисків на гладіні. А я все стою, як тота Лорелея на каменюччі над водою, що проводжала в плавання моряків своїм співом - кричу і махаю хлопцеві рукою. Нарешті, бачу, він поплив у зворотньому напрямку. Знову йому помахала і відійшла від берега. Слава Богу, вже приплив.. Помалу виходить з води, струшує сяйливі краплинки з тіла. Милуюся.. Не витримую - підбігаю до нього і зачиняю його у своїх обіймах, горнуся до його мокрого і холодного тіла.
- Вибач мені! - промовляю. - Мені було лячно за тебе. Чи ти не змерз у тій воді? - тремчу, здається, більше за нього.
- Та ні.. - здвигнув плечима, і, відсторонивши мене, взяв у руки штани. Починає вдягатися.
- Ти ще злостишся на мене? - запитую, тамуючи подих.
Зміряв мене недовірливим поглядом зверху вниз і навпаки, а потому, ледь усміхнyвшись, схилив голову і продовжив мовчки одягатися. Я підійшла до нього з-заду і рукою проїхалася по його мокрій спині. Страшенно забажалося подмухати йому на плечі, гладити їх.. І я почала легенько змахувати крапельки з його атласної шкіри. Притулилася щокою до спини, відчула його переривчасте, збуджене дихання. Торкнулася губами його хребта, лопаток.. Bін різко обернувся - і, схопивши мене в обійми, відразу знайшов мої уста і пристрасно поцілував. Потому блискавично підхопив мене на руки і поніс кудись на траву..
Кохалися ми довго і несамовито, навіть жорстоко - я звивалася роздражненою гадюкою під його пекучим, зеленовогнистим поглядом і під ритмом його тіла та силою, з якою він весь час приборкував мою жагу, притримуючи мої руки на землі, ніби розпинаючи, аби в мене не було жодної змоги торкнутися його тіла і подряпати йому плечi. Звивалася і захлиналася.. тонула.. І весь горішній світ теж тонув у повені різнокольорових спалахів зірчастого листя у кронах..
28.
Вітер став холоднішим, пориви почастішали. Сонце, що визирало з-поза хмари, вже своїм нижнім окрайцем торкнулося вершечків дерев на протилежному березі. На небі над лісами запалала заграва. Її рожеві, оранжеві та темно-багряні вогненні язики жадібно облизували хмарища, що обступили світило зі всіх сторін. Від того по всьому небу розлилося темне фіонітове сяйво, а ріка спалахнула золотом.
- День вже хилиться до ночі. Так швидко.. Ця ніч буде довгою.. - зітхнула я, коли подалися назбирати трохи хмизу для вогнища.
- Швидко? Все має свій час і йде по своєму призначеному шляху. І дню є вже час поступитися ночі. А нині - рівнодення.
- Ну, звісно. Ти це вже казав.
- Отже, день і ніч зараз у рівновазі. Сонце вступає у знак Терезів - знаку рівноваги. За легендами під час рівнодення зрівнюються сили Добра і Зла. Ніхто тут не перемагає і не програє. - сказав хлопець і подивився на мене, зіщуливши очі - видко, низьке сонце йому разило у вічі.
- І що це означає? - запитала.
- Взагалі? Чи для нас двох? Багато і мало. - відповів, ламаючи сухе гілляччя.
- Ах, ти мій звіздарю! Знову говориш загадками! - вихопилося з мене.
- Ти хотіла час. Час покаже.. - відповів.
Вже зовсім стемніло. Ми сиділи на березі, багаття весело потріскувало і спалахувало іскорками, що високо злітали в чорне небо.
- Здається, ти ще маєш щось зробити. - натякнув мені хлопець, підкидуючи у вогонь гілочок.
- Знаю.. - знічено зітхнула я. - Але я дуже боюся.. - і відпила трохи вина, аби надати собі відваги.
- Подзвони йому. Все рівно це зробити мусиш. Я відійду подалі, якщо хочеш, аби я це не чув. - промовив хлопець, підвівся і пішов до води, за мить зник у темряві. Його постать лише час від часу слабо вихоплювали спалахи багаття. Над моєю головою зашелестіло листя. "Ну, що ж, настав час.." - і моя тремтяча рука заблукала в кишені курточки у пошуку мобільника. Витягла. Ще якийсь час над ним боязко "молилася", та, врешті-решт, набрала номер. Гудки. Довгі.
- Ало? - почулося у слухавці.
- Привіт.. Знаєш.. - я почала заїкатися. - Сталася одна річ..
- Що сталося? - вловлюю роздратований тон у голосі чоловіка.
- Коротше.. - запинаюся. - Я сьогодні додому не прийду! - швидко промовляю, ковтаючи повітря.
- Чому? - прозвучало ще різкіше.
- Бо я.. я.. - і, зробивши глибокий вдих, вистрелила, - Я зараз в гостях у подруги з університету! - (ай, до біса! Якось не вдалося з тією правдою. Ну, коли вже брехати, то вже порядно). - Розумієш, вона живе далеко від Праги. І я не встигла на поїзд..
З мобільника лине важке мовчання.
- Завтра першим поїздом приїду.. - і навіть не встигла договорити, як запищали короткі гудки. Такі, наче молоточком по чолі.
"Ну, все! Капець! Повісив. Не повірив.." - і мене почало трясти. "Не вмієш ти брехати, дурепо!" - знову заскавчало звідкілясь зі середини. - "Якщо не вмієш, то і не берися. Все рівно від правди нікуди не дітися! Ха-ха!" - потішалося "воно" над моєю безрадністю. І, похнюпивши голову у долоні, я розплакалася.
- Ага, бачу, розмова відбулася? - почула над собою голос хлопця. - Розумію.. - додав тихіше і присів біля мене, обійняв.
Ми мовчали. Лише я ще щільніше пригорталася до нього, розмазуючи свої сльози по його футболці.
- Ні! - раптом скрикнула я і, схлипнувши, додала - Я не сказала йому правду! Я знову збрехала! Ось така я нікчемна боягузка! Але він все рівно не повірив.. і.. я не знаю, що тепер буде..
- Заспокійся! - тихо говорив хлопець. - На, краще напийся трохи вина - допоможе. - і простягнув мені пляшку. Я трохи відпила. Але нервове тремтіння не переставало.
- Тепер мені краще додому не з´являтися!
- Зачекай, прошу тебе. - говорив хлопець, ще дужче обіймаючи мене. Над нашими головами літали, наче світляки, вогненні іскорки. - Ранок від вечора завше мудріший. Ну, а якщо вже на те пішло і, якщо він собі дозволить образити тебе, чи не дай Боже руку на тебе підняти, то буде мати справу зі мною!
- Ой, тільки не це, благаю! - з жахом підскочила я. - Ні-ні! В жодному випадку! Я не дозволю, аби ви обидва зустрілися! Я все йому скажу сама! Особисто! Обіцяю! - і, заломивши руки, оббігла довкіл багаття. - Така дурнувата, абсурдна, пекельна ситуація!
Хлопець підвівся і рушив у моєму напрямку, а я, наче звар´ювала, чогось почала втікати від нього і бігати довкіл ватри. Щойно хлопець наблизився до мене, я відcкочила - це, мабуть, нагадувало якийсь дикий, ритуальний відьомський танець. Нарешті, після декількох невдалих спроб хлопець мене наздогнав, піймав і стиснув у своїх обіймах.
- Ще раз кажу, заспокійся! - наказaв. - Якщо дійде до найгіршого - а я не сумніваюся, що ти з ним не знайдеш розуміння, забирай речі і негайно перебирайся до мене. Будемо жити разом!
- Але ж це означає розлучення! - перелякано вигукнула я. - Я ще неготова до цього! Знаєш, що це все означає? Сварки, докори, ненажерливі адвокати, тяганина по судах, поділ майна, величезна купа усіляких неприємностей..
- А якщо ніякої іншої альтернативи не буде? - блимнув очима, як той вогонь. - Чи боїшся, що втратиш маєток? Чи боїшся ризику? Боїшся життєвої нестабільності, невідомого майбутнього, у якім, чомусь собі вважаєш, що зостанешся одна віч-на-віч зі старістю, бідною і ображеною, нікому не потрібною? Не бійся. Не бійся майбутнього. Бо ти мені потрібна. Лише ти, а не твій маєток.. І то назавше..
Я розгубилася. Не знала, що на це відповісти.
- Нічого зараз краще не кажи. - зауважив моє сум´яття. - До ранку ще часу багато.
Згодом я трохи заспокоїлася. Наближалася північ. Різко похололо. Ми сиділи, тулячись одне до одного у намаганні зігрітися, і дивилися на багаття. Вітер розчистив небо від хмар і на небі наче чиясь невидима рука розсипала зорі - щедро і рясно-рясно. У холодному повітрі вони здавалися ще яснішими, ніж зазвичай - їхнє магічне мерехтіння пробивалося крізь густі крони і, ніби, замережані у них, зависали важкими діамантами між віттям.
- Краще я тобі розкажу одну історію. - прошепотів хлопець. - Колись давним-давно, в середньовіччі, жила одна панна. Її рід походив зі знаті, проте збіднілої. Її краса славилася на всю околицю. І це було єдиним її приданим. Тому й не женихалися до неї шляхтичі. І не лише через те, що була бідною, але тому, що побоювалися її вроди - мовляв, така незвичайна краса - від Диявола. А за бідняка їй вийти не дозволяв суворий батько. І ось, вже їй минуло вісімнадцять, а вона все в дівках та у дівках сидить. У ці часи дівчата її віку вважалися вже старими дівами. А якщо свій критичний вік дівчина пересидить у дівках, то й поготів не те, що бідного чоловіка не знайти, а взагалі ніякого. Відтоді могла лише або податися в монастир, або мусила би змиритися з назвою "чортова наречена" - мовляв, через пиху та гординю, яка є одним з найтяжчих гріхів і яку дівчині нашіптує демон. А в такому становищі її виснажене убогістю й важкою нелюдською працею життя не тривало би довго. Від такої "чортової нареченої" чи то відьми би сахалися всі люди. Та от якось одного разу проїжджав повз угіддя панни дуже багатий князь, себто герцог. Один із найбагатших у королівстві. Вищим за нього вже був лише король. А як був дуже багатий, отой герцог, так був старий та дуже огидний. Але запала йому у вічі молода панночка та так, що загорілися бажанням його хтиві очі, полонила вона своєю незвичайною красою його старече, ненаситне серце. Авжеж, побачив і перепаскудив вже багато на своїм віку жінок і дівчат цей старий збоченець. Бо він хитро та вміло користувався "правом першої ночі" - латинською "ius primae noctis" - яким при бажанні могла користуватися вища знать під час першої шлюбної ночі своїх підданих.
- Право першої ночі феодали у середньовіччі могли використати, але здебільшого його не використовували. Принаймні, немає історичних юридичних підтверджень тому - зауважила я.
- Ха-ха! - щиро розсміявся хлопець. - Вже собі уявив, як при "виконанні" такого права сидить поруч нотаріус у статусі свідка та весь "процес" ретельно записує та ще й тримає при тім свічку! Гадаєш, що це "право" не використовувалося, не зловживалося ним? Те, що щось не є задокументоване, ще не означає, що не існувало. Адже скільки подій було незаписаних, незасвідчених взагалі? Так само речі маються і з тим феодальним "правом". Проте все ж існує один запис - для декого достовірний, для декого - ні. Там пишеться, що востаннє цим правом скористався якийсь шляхтич в Австрії ще наприкінці вісімнадцятого сторіччя - якихось двістi літ тому. Власне, це право має набагато глибше коріння - ще з язичеських часів. Тоді люди вірили, що міцний володар - він же ж і жрець і заодно напівбог в одній особі - напряму "спілкується" з богами. А коли молода наречена його підданого добровільно згодилася віддати свою цноту цьому сильному напівбогові, то частина "божественного сяйва і благодаті" переxoдила і на її рід. А рід - це рід, сама знаєш, що воно означало і донині означає у людській свідомості. З тих язичеських часів це право перейшло і до часів середньовічного феодалізму, проте суттєво змінилося. Дівчина вже не віддавалася добровільно своєму панові, але примусово. Та повернімося до розповіді.
- Але ж не кожен же аристократ був таким негідником! - стояла на своєму я.
- Ні, не кожен, звісно. - погодився хлопець, - Але цей князь якраз таким був. – продовжував хлопець, тулячися своєю щокою до моєї, - Так от. Князь на той час був ще неодруженим. А так, як вік його вже дедалі більше притискав до гробової дошки, йому конче був потрібен спадкоємець. А коли б іще від такої красуні, яка би затьмарила розум самому королю та засліпила би своїм сяйвом і саму королеву, то й поготів! А там, гляди, й інший розрахунок накльовувався. Чимало би вигод при дворі принесла йому така жінка-красуня. Дуже хитрим і улесливим був той князь - все умів вирахувати, все умів купити і продати. Отож вмовив він за величезні маєтки батька тієї панни, аби видав її за нього заміж. Згода була закріплена не лише дарчими пергаментами та печатями, але з боку герцога, у випадку батьківської відмови, ще й погрозами смертної кари через так зване "відьомство" панни. Отже, настав день вінчання. І ось ведуть уже наречену y пишному і багатому вбранні в замок, а на її обличчі - ні крапельки крові, така бліда була. Люду зібралиcя не лише з цього королівства, але й зі сусідніх. Був присутнім і родич князя - сам король. Таке пишне весілля то мало бути! Але під час вінчання наречених щось сталося.. - тут голос хлопця стишився.
А я насторожилася.
- Зачекай! - промовила я. - Ця твоя історія мені щось нагадує.. лише от ще не можу згадати що.. Що ж це може бути? - терла я скроні. - Але ні.. зараз не згадаю ніяк! Тож краще продовжуй, будь ласка!
- На самому початку обряду, коли наречений з нареченою поклякли перед вівтарем, чекаючи на архієпископа, до них підійшло зі свічами четверо ченців і поставали кожен по кутах престолу. В цю мить підвела наречена очі і зустрілася з поглядом одного із монахів, що стояв перед нею. І ніби грім вдарив, ніби блискавка протяла її тіло - на неї дивилися пильні очі молодого, вродливого юнака. Обоє не могли від себе відвести очей - вона його вразила своєю красою, a він її - як вродою, так і якоюсь таємницею, що ховалася в його сумних та ясних очах.. - як хлопець говорив, мені ставало все моторошніше від поступового усвідомлення, що я цю історію знаю, дуже добре знаю!
- Після вінчання наречені та всі гості подалися у замок - весілля разом з лицарськими турнірами і гуляннями мало тривати чи не три дні. - продовжyвав хлопець, не спускаючи очей з багаття. - Від того моменту щось у душі молодoї княгині перевернулося - куди б не йшла, що би не робила, всюди її супроводжував погляд молодого ченця. І от настала ніч - перша шлюбна ніч після всіх цих турнірів, бенкетів і балів. Княгиня вмирала від страху та огиди, вона собі й уявити не могла, що її цієї ночі чекає. Старий князь, хоч і старий вже, проте ще дужий тілом, ретельно для цього приготувався - в його садистичній душі зродився диявольський план. Перш ніж заволодіти своєю молодою дружиною, він добряче відшмагає її батогом, аби вигнати з неї її "відьомство", а коли вже на її білу шовкову шкіру просякне кров, він її візьме - брутально і нещадно. Сік, бив, дико ґвалтував і знову мучив він її довго, доки не наситився поглядом на змучене молоде тіло та свіжу кров, доки не впився її по криваві вінця і доки сам, виснажений від власної втоми, не впав майже мертвим на ліжко.. Була місячна ніч. Повня зазирала у стрілчасте ґотичне вікно, по білому, забризканому кров´ю мармурі лилося яскраве місячне сяйво, а в найтемнішому кутку, куди не сягало проміння, лежала закривавлена, знепритомніла княгиня.. Скільки вона так у нелюдських болях пролежала, невідомо. Ta коли отямилася, була ще ніч. Тамyючи страшенний фізичний і психічни біль, вона виповзає з кімнати, у проході, притримуючися стіни, поволі стає на обважнілі ноги, крадеться тінню через цілий замок і шкандибає, переховуючися від варти, до конюшні. Там вона знаходить свого вірного ще з рідного дому друга - вороного коника, з останніх сил вилазить на нього і від болі, що протнула її поясницю і весь живіт, майже втрачає свідомість. Та якось заледве втримується. Якимсь неземним дивом коневі вдається вибігти на подвір´я і з розгону перескочити мур і рів довкола нього - і ось вони вже летять по лісі кудись світ за очі, навманя, не зважаючи на зграї вовків, що женуть за ними.. Від дикої скачки, зрештою, втомився і кінь. На щастя, зміг добрести до якогось невеликого костелика, що стояв на вершечку гори - чорний густий ліс залишилися далеко за ними в долині. А княгиня, не чуючи ні тіла, ні душі, не злізла, а просто впала з коня і поповзла у храм. Ще не встигла доповзти до вівтаря, відчула, як чиїсь дужi руки підводять її. Здіймає погляд - а це той самий монах, спогад про якого носила у серці. Він дивиться на неї, всю закривавлену, але не бачить її розтовчене й набрякле обличчя, а лицезрить її такою прекрасною, якою запам´ятав у день вінчання - так, він впізнав її. Бо з цього дня і йому її образ не давав спокою: що вже не робив, як не моливсь і як не шмагав себе пліткою у розкаянні, не допомагало. Отож прихистив він утікачку у своїй голостінній келії. Кілька днів і ночей, поки жінка перебувала під його захистом, весь час молився за неї, аби видужала, просив Господа за її душу, аби простив їй втечу від законного чоловіка, молився і за себе, аби зміг вигнати зі свого серця кохання, яке так неждано-негадано спалахнуло. І їй, нарешті, покращало. Надійшов день прощання - їй треба було покинути це святе місце, бо знала, що попри весь страх таки мусить повернутися до свого осоружного чоловіка-пана. Але ж так не хотілося - так їй тут все приросло до серця! Не могла уявити собі, що прийдеться покинути свого добродія - монаха, молодого хлопця, який чомусь подався у ченці і зрікся своєї "чоловічості", прийнявши целібат, хоча, як їй здавалося, міг же жити звичайним життям, покохати і одружитися, мати дітей.. А в цей час у замку вибухнуло справжнє стовпотворіння - князь наче збожеволів - диким, осатанілим звіром кидався на підданих та під загрозою страшної та лютої смерті примусив усіх розпочати пошуки зниклої княгині - її мали знайти навіть під землею і притягти-приволокти на покару до нього..
Я слухала хлопця, а по моєму тілі бігали цілі табуни крижаних мурашок. "Ні, такого не може бути! Не може! Звідки він це все знає?! Хто він такий?! Ні - це все ненормально!" - з жахом усвідомлювала я почуте, мої руки почали конвульсійно шукати циґарку. Коли її знайшла і мені вдалося якось її припалити, я, набравши повні груди диму, вигукнула:
- Замовч! Замовч! Кінець цієї історії я знаю! - кричала я, що аж пішла луна лісом. А потому закашлялася. Відхекавшись, зняла руку з протестом, - Прошу тепер не перебивати! Бо я тобі її дорозповім. Слухай! Слухай уважно! І саме в цей момент, коли княгиня і монах припали перед вівтарем до молитви та обійнялися, аби розлучитися - при чому ж невинно так обійнялися, бо не дозволили собі осквернити свої тіла гріхом перелюбу, хоч і несамовито прагнули одне одного, спопеливши власні душі у священнім вогні кохання - ось саме в цей момент розчинилися двері костела і у храм ввірвався князь зі своїм військом. Ось так і спіймав цей хижак "на гарячому" цих обох бідолах, двох нещасних, невинних горлиць, що стулили докупки свої крила.. Що було потім? Були страшні тортури і несамовитий біль. Потому обох кинули у голодоморню.. О, ця голодоморня - я вже знаю, чому мені так лячно і недобре стало біля неї сьогодні! - наче в гарячці швидко торохтіла я, - Але страшному і лютому князеві цього було мало! Аякже - на тодішні часи обоє допустилися страшного, ніким і нічим непростимого гріха: вона зрадила свого Богом даного чоловіка, він - самого Бога тим, що порушив свою обітницю ченця, яку дав, приймаючи сан і целібат. За це лише одна кара - найстрашніша - замурувати обох заживо. Так і сталося! - мною вже добряче лихоманило. Я дивилася на хлопця, мені здалося, що він уже не той, кого я знала дотепер. Він якийсь зовсім інший - ні, не зовнішністю, але щось з нього таке дивне випромінюється чи що..
- Саме так і було. - спокійно вимовив хлопець.
- Хто ти? Хто?! - нарешті, зібравши рештки сил і здорового глузду, запитала я. - Звідки ти знаєш мій сон?! Ти ж переказав мій сон! Цей сон, цей живий сон, який я бачила, коли мені було якихось п´ятнадцять. Тож звідки ти про це взнав?!
- Гм.. цікаве запитання. - усміхнувся він. - Ну, скажімо, я маю трішки дар ясновидця чи таке щось подібне? - і підморгнув.
- Зараз не час жартувати! - видихнула я, відчуваючи близький напад істерики. - Ще скажи телепатії та телекінезу і всякої такої нісенітниці.. Ха! Не вірю! Не вірю тобі!
- А ти простo повір. Більше нічого не треба. - дуже, навіть занадто спокійно вимовляв ці слова юнак, але очі його блищали - і то не від спалахів багаття, але чимось іншим..
- Заспокійся. Скажу лише, що я мав такий самий сон. Недавно. Ось мені і захотілося тобі його розказати як приклад, що у давнину все було набагато жорстокішим, що подружня зрада каралася смертю і що тобі зараз немає чого боятися.
- Такого бути не може! Я ще ніде не чула, не бачила, не вичитала, аби різні люди мали однакові сни! - зірвалася я на ноги. - Боже ж мій, що ж це робиться?! - зволала у темне небо. Хлопець також встав і схопив мене за плечі.
- Присядь, будь-ласка. Ми - просто люди. А людям, простим смертним, як тобі відомо, не все дано знати, що твориться між небом і землею. Я і сам цьому спочатку не хотів вірити, але прийшлося. Саме тоді, коли напіткав тебе і зрозумів, що ти - мені суджена.
Я заніміла, я просто зісунулася до його ніг. В голові пульсувало, в горлі пересохло.
- Дай мені ще ковток вина! - прохрипіла я і простягнула руку. Він мені подав пляшку. А я її як yчeпила, так вже й не випустила з рук - вицмулила її нарáз на одному подиху. Через мить відчула, як в голові здіймається шалений вихор - і мої повіки важко опустилися. Начисто "відрубалася".
Ранок був важкий. Прокинулася я вся промерзла i зi сильним головним болем у хлопцевих обіймах, a він, теж холодний, здається цілу ніч ока не заплющив. Як ми добралися до Праги і що потім діялося вдома, скажу відразу таке - мій рай залишився у тім лісі. В душі і вдома почалося пекло..
