Від самотньої дев’ятиповерхівки, що витріщилася своїми зіницями-вікнами на дурнувату вулицю Кропоткіна, названу мабуть на честь князя Кропоткіна – великого теоретика анархізму, хоча для нашого міста, Жовті Води, це було б трохи й дивно, але з погляду на вольницю батька Махно Катеринославщиною (нині, звичайно, Дніпропетровщиною) - себе повністю оправдовувала, і до самісінької вулиці Гагаріна, посеред вулиці Петровського, виріс гарнесенький бульвар – прямо таки Божий дар для жовтоводців, мешканців міста. Буває ж в кожному місті своя благодатна перлинка, так ось у нас, в Жовтих Водах, такою перлиною і є наш «бродвей» як його, на західний манер, охрестила молодь - той самий бульвар. Він завжди, в любу пору року, радує і душу, і тіло людям; надає відпочинок і наснаги, наводить на роздуми, відшукує друзів, є мовчазним свідком поцілунків закоханих. Влітку ховає люд від пекучого сонця в кроні розлогих каштанів, тендітних берізок, душистих лип і граціозних ялинок біля міськради. Широченний тротуар-майданчик збирає малечу зі всієї округи гасати, без остраху батькам, на велосипедиках, самокатах, або просто ганяти ледачих міських голубів. На бульварі завжди гомінко, лунає дитячий вереск, матусині заклики до стриманості, сміх молоді – тут завжди вирує життя. Міський гул поглинається гіллям та багато численними заростями живої загороді, утворюючи таким чином своєрідний осередок благодаті, посеред міста.
Серед відпочиваючих, або просто перехожих, що йдучи по бульвару і не поспішали пірнути у міську су толоку, було б дивиною почути хоча би одне-однісіньке українське слово, але тут люди і не «чтокали» як десь у середній полосі Росії, тут вжився свій говір щирого російськомовного українця, що утворився від асиміляції корінного населення сіл Жовтого і Зеленого з приїжджими великоросами – гарна тема для дослідження науковцями. Так розпорядилася історія – російська мова витіснила тут, в глибинці Дніпропетровщини, колисці козацької слави і вольниці, українську мову, але як не старалося чиновництво за наказом, чи по своєму свавіллю вгамувати український дух в людях цього утаємниченого міста, та так і не спромоглася. Тут завжди панує дух козацької слави, дух свободи і, незламний дух віри в правоту вибраного шляху на самостійність. Тут так і кортить загорланити на всю міць легенів: «Любо братці любо, любо братці жить…».
Дивно навіть подумати, що десь там, по сусідству, вирує штучно створена диявольським духом, українофобія. Та Бог не фраєр – він все бачить, і «воздасть все по ділам їх». А в нас, у тотально російськомовному місті, скрізь на будівлях майорять українські стяги, шмигають автівки прикрашені національною символікою, демонстративно патріотично підкреслюючи свою українську козацьку гідність.
Попереду мене неспішно котить колясочку зовсім молодесенька матуся, на колясочці майорить якимось дивним чином закріплений жовто-блакитний прапорець. Маля в колясочці гуцикає і щось голосно, зрозуміле лишень матусі, белькотить.
- Гойда. Гойда, Сашуню, - відповідає йому матуся, злегка гойдаючи колясочку.
