З лісової стежини ми звернули на бруківкy, яка вивела нас на довгий кам´яний міст. На протилежному його кінці зяяла вхідна брама з розчахнутими залізними воротами, а над нею, наче високою, тонкою стрілою, здіймалася в небо монументальна сторожева вежа фортеці-замку з тринадцятого століття. Щойно ми ступили на міст, який водночас пролягав через вузький перешийок півострова, як відразу з-понад води, що оточувала фортецю зусебіч, рвонув прохолодний вітер. Посеред моста хлопець зупинив мене.
- Цей міст - новіший, з вісімнадцятого сторіччя. Раніше, у середньовіччі, коли потрібно було безперестанно оборонятися, тут був міст падаючий. Навіть зараз неважко уявити, як він опускається і по нім поважно в´їжджає король у супроводі знатної свити. Яскрава процесія повільно сунеться, колеса возів деренчать по дереву, кінські копита тупотять, міст здригається від ваги лицарських залізних обладунків.. А загалом, дуже цікава річ ці мости.. - раптом відволікся від викладу своїх думок хлопець. - Власне, без них би людство ані на крок.
- Ну, так, мости - рушії цивілізації. - погоджуюся я. - Люди ж бо не птахи чи боги, які б могли літати.
- От саме тому, що не боги. Бо тільки боги - невагомі і тому всупереч законам гравітації можуть ходити по веселці. У прадавній Скандинавії вірилося, що Біфрьост - це райдужний міст богів-асів, котрий з´єднує небесний світ Асґарду зі земним Мідґардом - світом простих смертних. А люди цим дивовижним мостом-веселкою могли лише любуватися.
- Але люди одвіку прагнули з´єднання! А оскільки люди - не боги, то і мости у них з тверді. На одному з таких ми зараз і стоїмо! - спробувала я повернути хлопцеві захмарні думки на землю.
- Так, вірно. - підтвердив юнак, видко, навіть не зауважив моєї іронії. - З´єднання. Тоді що нам заважає прямо зараз уявити собі, що цей старовинний міст єднає епохи? - і ледь примружився. - Ніби позаду нас залишилася сучасність, а попереду - брама в інші часи? А під нами - урвище і бурхлива ріка часу, а ми - посеред цього всього?
Здається, хлопець таки має рацію: бо і справді, що заважає нам трохи собі поуявляти, політати попід хмарами?
І я озирнулася довкола: на скелях круч, між якими розкинувся міст, росли вічнозелені, широкогіллясті сосни, стрункі смереки та вже трохи по-осінньому озолочені, покручені від вітру та нещадної мінливості погоди карликові берізки. А потому я глянула вниз. І справді, мені бачиться, що під мостом - глибока пропасть, на дні якої тече-вирує невмолимий потік часу, а ми - високо на мості, що з´єднує два різні світи, ізольовані від себе навзаєм глибоким проваллям забуття. На одному кінці - сьогодення зі своєю живою метушнею, а на другому - минуле і його славна, уже закам´яніла в часі історія.
- Ну, в тебе і фантазія! - вигукнула захоплено я і поглянула на юнака. Але він чомусь не усміхався так, як я. Його погляд, здалося, ковзав по мурах і деревах, і, нарешті, заблукав аж ген у лісах за рікою.
- Тут і справді незвичайне місце. - продовжила я, аби привернути його увагу. - Така строга, велична і моторошна краса. А природа яка!
- Ти справді це так відчуваєш? - запитав він.
- Що, цю незвичайність? - перепитала, аби розрядити трішки атмосферу. Мене насторожувало, що хлопець якийсь не те, що серйозний, але ніби відсторонений. - Звісно, що відчуваю! Завжди, коли опиняюся віч-на-віч з давниною. Старовинна архітектура - один із найбезпосередніших її доторків. Інколи навіть здається, що якась частиночка мене належала тим давнім часам. Дивно, чи не так?
Хлопець на мене уважно задивився. Що це? Наче й невловима зміна, але я зауважила: його очі набули зеленого відтінку. Від кольору курточки чи то від довколишньої зелені?
- А якщо це і справді так? Чи не спадало тобі хоч раз на думку, просто так, ненароком, що минуле - живе? І ти сама є його живою частиною?
- Можу погодитися з тим, що я є живою частиною минулого як живий, наочний результат безперервного ланцюга біологічної еволюції. Але якщо натякаєш на те, що я вже колись жила в минулому.. тоді би це вже була абсолютна єресь! Ми, християни, не можемо вірити в переселення душ, реінкарнацію, паралельні світи і всякі такі інші нісенітниці.
- А ти настільки впевнена? - і знову якось так по-лисячому примружився. І знову усмішка - і з ямочками. - Ходімо, замок вже на нас нетерпляче чекає. Адже ми чи не останні туристи цього сезону. - обійняв мене за плечі і ми попрямували по мості аж до брами.
В замку ми були одні. Xодили по мощених бруківкою подвір´ях, перелазили через руїни, піднімалися нa сторожеву вежу заввишки тридцять два метри та спускалися по її кам´яних сходах у глибоку в´язницю, зазирали у яму-голодоморню, де за переказами колись знайшлися людські та ведмежі кістки.
- Коли там ув´язнити людину і забути про неї, вона помре страшною, лютою смертю. Страшно навіть уявити цей нелюдський голод, всюдисущу темряву, шалений страх, безнадію і.. - запнувся хлопець, - пекельне божевілля..
А я і не хотіла все це собі уявляти, та воно, це жахіття, якось мимоволі уявилося само. Надто живо. Мене почало млоїти.
- Ходімо звідси! Недобре себе тут почуваю. Погана тут атмосфера. Насичена смертю.. - видихнула я. Хлопець відчув мій трем.
- Відчуваєш присутність Зла? - запитав чогось та, не очікуючи моєї відповіді, про яку і так було неважко здогадатися, обійняв мене і ми поквапилися покинути цe темне, зловіще місцe.
На подвір´ї ми ще позазирали й погукали у глибочезну студню, дна якої й видно не було, бо губилося десь у темряві, проте добре було чути протяжну, запізнілу луну, що ліниво відлипала й долинала звідкілясь з потойбіччя. Пізніше ми ще у вцілілому королівському палаці милувалися унікальними ґотичними фресками, які дивом збереглися аж до наших часів, блукали по балконах з аркадами, що вилися вздовж периметру палацу і який мені нагадував неправильної форми п´ятикутник. Я yважно роздивлялася цей витончений шедевр ґотичної архітектури, дуже хотілося знати, чому план палацового подвір´я має таку дивну форму.
- З давніх-давен люди вірили, що число "п´ять" має магічні властивості. - спостеріг моє зацікавлення хлопець. - Це дуже складна, многогранна й багатозначна символіка. Залюбування у шифрованій символіці найбільше відобразилося в архітектурі часів Ґотики та Ренесансу.
- Маю деякі довідки про значення чисел. - зупинила хлопця я. - Та мене збентежило дещо інше. Це подвір´я - п´ятикутне, а пентагон як такий - це осердя пентаграми. Неоднозначний це знак..
- Не знак, а символ. На те він і символ, аби не бути однозначним. А як ти вважаєш - добрий чи злий? - і задивився на мене хитрувато.
- З якого боку поглянути. - стенула плечима я. - Все залежить від сприйняття, чи не так? - піддражнила його.
- Ах ти ж і хитрунка! - зрозумівши мій натяк, він блискавично притягнув мене до себе і легенько чeркнув пальцем по моєму носі. - Ходімо! - і злегка підштовхнув мене до сходів замкової вежі, що вели на верхній майданчик. Я йшла попереду, а хлопець, який вже знав, що боюся висоти, йшов позаду і на всяк випадок мене підстраховував.
Майданчик, оточений міцними, товстимиі мурами, слугував колись оборонним плацдармом. З цієї найвищої фортечної площини відкривалося захоплююче видовище: замок-фортецю було розташовано на вузькому півострові посеред злиття двох рік - Влтави та Отави. Ще якихось шістдесят років тому ця неприступна споруда височіла на стрімких скелях над каньйонами з ріками і була схожа на гніздо хижого птаха. Власне, кількома кілометрами нижче за течією є замок, що так і називається "Орлік". Зате тепер довкруг звіковського півострова - лише вода та густі ліси на гористих берегах.
- Шкода, що напустили це водоймище. Тепер у ці місцини можна спокійно приплисти з будь-якого боку на човні. Та в найдавніших часах сюди вів лише один шлях - он той старий, з Півночі - спочатку по воді, а потому вгору по скелях, який вже давно заріс чагарником. - і хлопець, підійшовши до мурів, вказав на найстаровиннішу вежу. - Бо там, під тою вежею, було ще прадавнє язичеське поселення, яке тепер під водою. Пізніше у середньовіччі, коли звели фортецю, через ліси проклали шлях і з півдня та спорудили падаючий міст - ми якраз по ньому сюди прийшли. Уявляєш собі, як тут колись було? - і описав рукою в повітрі дугу. - Ріки стрічалися собі десь там аж долі і ніякі повені не тривожили це високе „орлине гніздо“. Здається, що за тодішнім світоглядом фортеця зі замком мали нагадувати християнам ідею Небесного міста - Нового Єрусалиму.
- Уявляю! - видихую сповна. - Але і так тут такий вигляд - ого-го! Ніби душу виймає. Напишеш картину?
- Може, колись. Маю її в голові. - відповів, і, не зважаючи на мої слова, продовжував. - Швидка течія Отави та Влтави тут стрічалася в бурхливому двобої. Це не було спокійне злиття, яке ми спостерігаємо тепер, але справжнє стрітення двох диких, нескорених рік. Їхні хвилі зіштовхувалися начебто два непримиренні вороги, приречені на смертну битву, і вибухали, шуміли й вирували навсебіч пінистими хвилями. А трохи далі за течією, уже примирившися і з´єднавшися, бігли вже пліч-о-пліч як одна ріка до моря. Ще й зараз можна спостерегти - он там, за мисом, бачиш? Одна ріка темна, майже чорна - це Влтава. До речі, саме на її берегах знайдено унікальний самоцвіт з назвою "влтавін". Ніде у світі такого не знайти, бо ці зелені камені виросли не зі землі, а впали з неба як залишки метеориту. Їх ще за прадавньою легендою називають каменями-рештками одного, колись цілого, божественного каменя Світла, яким володів Світлоноша-Люцифер і який, коли летів, звергнутий з небес на Землю, загубив цей божественний самоцвіт, що пізніше розтрощився на безліч маленьких кавалків. До речі, науковці гадають, що вік цих каменів приблизно чотирнадцять мільйонів вісімсот тисяч літ! А ще за давніми південно-чеськими повір´ями наречений має подарувати своїй обраниці у день весілля цей магічний влтавін як доказ глибоких почуттів, інакше не бути щастю в житті молодої пари. От, а бачиш, друга ріка - світла, майже бурштинова - це Отава. З давніх-давен побутує легенда, що ця ріка - золотоносна. І ось тут, під нами, ці ріки і стрічаються-зливаються. І вже далі у спокійній течії несуть свої води через Прагу аж до Гамбургу, де і впадають у Північне море.
- Але це вже історія ріки Лабе, відомої під назвою Ельба, - зауважила я.
- Насправді це має бути не Ельба, назва якої походить від німецького слова "Алба", що означає "Біла", а в антиці була знаною як ріка з назвою "Албіс". Це має бути саме Влтава чи Молдау, якщо перекласти німецькою. Коли ж Влтава з Ельбою стрічаються біля міста Мєльнік, то Влтава в момент злиття є довшою і набагато повноводнішою за Лабе (Ельбу). Невідомо звідки це повелося і чому, але географи і донині надають перевагу назві Ельба. Я особисто би Ельбу і надалі називав Влтавою, бо це вона вливається у Північне море. А от ріка "Біла", себто Ельба (до речі, так називалися завше притоки, які ще могли мати найчастішу назву "Чорна") - це ріка, яка приєднується до Влтави. Для прикладу уяви собі, що ще ненародженій дитині, яка сидить в утробі матері, дадуть ім´я. І цим іменем батьки повсякчас звертаються до ще ненародженої дитини. А вона, хоча ще й у животику, вже це ім´я чує і вже по-своєму сприймає. Правда, ще не на свідомому рівні, та все ж, як-не-як, реагує на дане їй ім´я. І от після народження дитини батьки раптом чомусь передумують і нарікають своє дитя іменем зовсім іншим.. Для тієї дитини - чужим, несприйнятним. Як ти гадаєш, може таке "перейменування" мати наслідки? Колись люди вірили, що це могло відібрати у дитини її щасливу долю чи понівечити їй душу.. - говорив хлопець і вираз його обличчя та очей був незвикло серйозним, навіть холодним. Чи то від насиченого лазуру неба, чи то від відлисків води колір його очей став знову незрушно синім. - Власне, це б могло бути рівнозначним цілковитому "перепрограмуванню" життя.. Але повернімося краще до нашої ріки. Отож, назву "Влтава" дали ріці ще прадавні кельти, точніше кельтське плем´я Боїв, яке тут, у Богемії, жило набагато раніше і набагато довше за слов´ян, що прийшли на ці землі десь аж у сьомому сторіччі. І назва "Богемія" і "Влтава" - все це має кельтсько-ґермансько-латинське коріння.
- Ага, ти це добре сказав. Мені про "не ті" імена дітей дещо відомо. І знаю також про етимологію назви ріки Влтава - про це нам розповідав наш професoр в університеті. Влтава походить від давньоґерманського слова "wilth", що означає "дикий", "хижий" та слова "ahwa" - "aqua" латинською - себто, вода, плин, течія, ріка. Отже, Влтава - це "дика вода", "wilth" плюс "ahwa" - давні ґермани перейняли від кельтів значення назви ріки i переклали своєю мовою.
- Правильно. Схоже, що наша "Дика Вода" раптово "вмирає" біля міста Мєльнік і "воскресає" вже як Ельба. Але це неправильно - ріка взагалі не мала "вмирати" і "воскресати" - вона мала жити, допоки не впаде щасливою у своє блаженне, вічне море.. - продовжував хлопець і вираз його обличчя дещо повеселішав. - Але ми вважатимемо, що Влтава такою і залишилася - щасливою і однією з найдовших рік в Європі.
Ми замовкли, а я несподівано для себе зауважила, що такі розмови мене завжди приваблювали, бо, бачу, і він любить поєднувати те, що на перший погляд не поєднується: можна говорити без кінця і краю про ніщо і про все водночас, віднаходити потаємні зв´язки між речами та явищами і сплітати з них цікаві теорії чи просто захопливі розповіді. Думаю, з хлопця би був відмінний екскурсовод. І я глипнула на нього, а він, по-дитячому радісний, раптом додадв замріяно:
- От мати б зараз вітрильнoгo човнa і поплисти по тій "Дикій Воді" аж до моря! Уявляєш? Наче ті прадавні вікінґи, що у сиву давнину мандрували морями та великими європейськими ріками! І наче після всіх тих довгих плавань, завойовувань нових земель і заснувань нових колоній і міст, ми би тепер поверталися на нашу батьківщину! Тільки-но уяви собі - ми, вільні від всього і всіх, подалися по вікінгських слідах проти течії часу і за плином ріки - туди, куди віковічно пливе Влтава - у Північне море! А там уже, якщо зловимо попутний вітер, хвилі нас швидко донесуть до берегів північних земель! - і юнак різко зиркнув на мене. Вітер розкуйовдив його темно-каштанову чуприну, очі сяяли синіми крижинками. - Чи хотіла б ти колись здійснити таку подорож? Відважилась би? - і підійшов ближче до мене. Відчула, ніби по моєму тілі посипалися-покотилися дрібні кристалики льоду.
- Вже з дитинства мрію побувати у цих краях! - сплеснула у долоні я. І вже зовсім ошелешено від хлопцевих слів додала. - Не знаю чому, але мене завше, завше туди щось тягло..
- І тобі це не видається дивним? - приступив ще ближче, майже впритул, і поклав свою руку мені на плече. - Поглянь-но туди! - і вказав на скелi, ріку і ліси, які тяглися аж за горизонт.
Якусь хвилину я розглядалася довкіл і.. ніби завмерла, з моїх грудей вихопилося:
- Це ж як фйорд! Мені це знову нагадало фйорд! Так, як тоді біля озерця в парку! Тепер ще більша схожість - і оті ріки, що зливаються, і цей майже ізольований від світу півострів, і ці ліси, ніби вічні охоронці скарбів могутних і похмурих північних гір.. Деь там.. там.. далеко, далеко.. - і я заплющила очі, занурюючися у власний світ уяв.. Відчула, як його гаряча рука легко торкається мого чола, відгортає навіяні на обличчя пасма мого волосся, поволі ковзає по очах і далі по щоці униз, аж до уст, ніжно, наче пір´їнами, гладить своїми м´якими пальцями мої губи, трішки привідкриває їх - і я відчуваю доторк його певних уст..
У мене перед очима раптом пропливло все моє дотеперішнє життя.. А далі.. далі ніби крізь тонку оболонку бачу велике, темне-темне озеро. Ось оболонка розчиняється - озерна гладінь поволі розступається і звідкілясь з глибин проступають спочатку бульбашки, наче озеро почало закипати, а пізніше винурюється і росте у висоту якесь біле пронизливе світло. Звідкіля воно береться? Придивляюся уважніше: ніби величезний шмат льодовика-айсберга, що випливає на поверхню? Але ні, це не лід.. Дивлюся - це справжній кристал чистого гірського кришталю, з якого ллється, сочиться те осліплююче біле, прозоре сяйво.. Бачу, як його проміння пронизує очі, входить у тіло, заливає його вщент свіжою холодінню, а потому крізь тіло легко сковзає в душу.. А на самому шпилі кристалу щось тріпоче - це білий променистий метелик - он уже розтуляє крильця і готується до зльоту!..
Не знаю, скільки часу пройшло відколи завмерла отак, наче паралізована, у хлопцевих обіймах. Знаю лише, що відчувала ритм його дихання та трішки аритмічний стукіт його серця. Коли ж розплющила очі, його погляд променів подібним світлом.
- Слухай, я щойно мала таке незвичайне видіння.. - прошепотіла я, тулячись до хлопцевих грудей. - Я не знаю, що це було, але я бачила це так ясно і так реально! - і розповіла йому про побачене.
Він якийсь час мовчав і, дивлячись кудись у далечінь, ледь усміхався. Потім глянув на мене так, що, здалося, з очей сипнуло синіми блискавками.
- Це промовляла до тебе з глибин твоя душа. Вона часто говорить мовою образів, символів. І цього разу вона тобі вказала твій вектор. Не варто ослухуватися її потаємного голосу. - швидко промовив останні слова юнак і схопив мене за лікті так, що відчула хрускіт кісточок і пронизливий біль. - Це ще один доказ! Доказ того, що нас єднають подібні візії, уяви. Доказ, що ти мусиш належати мені. Чуєш, русалко?
- Але ж я є з тобою! - видихнула рештки повітря я, намагаючися звільнитися з дужого стиску.
- Але цього недостатньо! - відсік. - Ти ніби реально зі мною, але не насправді.. - в його очах ніби блимав якийсь несамовитий вогонь.
- Не розумію тебе! - запручалася я. - Що це з тобою? Пусти мене, прошу! Мені боляче! - заскімлила.
І хлопець схаменувся, мабуть, зрозумів, що захопився занадто. Bідразу пустив мої лікті. І цей насторожуючий вогонь в його очах миттю погас.
- Будь моєю! Назавжди! - погляд хлопця знову набув м´якого блиску і мені здалося, що в куточку його ока навіть зблисла сльоза. - Будеш зі мною? Повір мені - ми будемо щасливі. Адже ми такі схожі, наче рідні! Хіба не бачиш? Mи будемо разом і будемо подорожувати по всьому світі, помандруємо на Північ..
- Я.. я.. зачекай! Прошу тебе! – зам´ялася. - Я ще не знаю.. - і потупила погляд в землю. - Це все так складно.. надто складно.. Розумієш?
- Все залежить від тебе. - тихо промовив він і знову задивився на ліси.
- Я ж не можу отак! Просто так все покинути - все своє життя, свого чоловіка.. - і сумніви почали закрадатися у мої мізки, а голос від розгубленості деренчати та шкрябти у гортані. - Стільки років ми вже з чоловіком разом.. Разом - лише ми двоє - я і він - все починали будувати практично з нуля..
- Досить про нього! - строго перебив хлопець. - Адже ти кохаєш мене, чи не так? Знаю, що кохаєш, хоч і не сказалa мені цього ніколи! - і блимнув на мене потемнілим, скаламутнілим, як води рік, поглядом.
- Я ще нікому в своєму житті цього не сказала.. - вичавила зі себе тремтячим голосом. - Мені добре з тобою. Дуже добре! Так, як з ніким іншим до тебе.. Мені навіть здається, що ти мені наснився.. що те, що ми зараз разом переживаємо - це все не може бути реальним, бо це - сон! І ще мені здається, що я тебе знаю вже дуже давно.. Це все так дивно, дивно! Але.. чому ти з´явився так пізно? Надто пізно? Коли вже нічого не можна повернути? Чому тепер, а не тоді, коли я була вільна? І ти навіть молодший за мене..
- Ти добре знаєш, що ці запитання не мають сенсу. Просто так уже сталося. Доля? - говорив він, беручи мою руку і підносячи її до своїх уст. - Бо хіба можеш напланувати свою долю? Але що сталося, те вже сталося.. Звісно, повернути назад вже нічого в тім житті не можна, але змінити - так! А раз я тебе вже в тім житті зустрів, вже не можу тебе віддати нікому іншому! - і пригорнув мене до себе. Знову чую, як б´ється-дрижить його серце, наче земля під час слабкого землетрусу.
- Це все так раптово для мене.. Дай мені час опам´ятатися, подумати.. - просила я. - Мені потрібен час, щоб рoзібратися.. Aдже я майже нічого про тебе не знаю.. Я би дуже хотіла знати про тебе все! Достеменно! Ти мені ще раніше обіцяв розказати про своє дитинство, матір.. - і хотіла погладити його обличчя, але він чомусь відсахнyвся, і мені навіть здалося, що його щелепу звело, вона ледь ворухнулися і ніби пoчувся скрип його зубів.. Я з ляку оторопіла, розгубилася, відчувши провину - такої його прудкої реакції ніяк не очікувала. Але за мить все перейшло, як нічого й не було. Хлопець знову уважно і спокійно, ледь примруживши свої лисячі очі, дивився на мене з-під густих чорних вій.
- Як знаєш.. - вимовив поволі. - Даю тобі час на роздуми, але недовго.
- Навіщо такий поспіх? - дивувалася я. - Більше часу - краще пізнаємо одне одного.
- Хіба для пізнання сердець потрібно стільки часу? Скільки ти його хочеш - день, місяць, рiк? Чи цілу вічність? Чи не достатньо і миті, аби пізнати, збагнути, що ось це - моє? Моє найрідніше? - і його очі знову заблагали.
- Хлопчику мій.. - самій було прикро до сліз. - Я так не можу! Просто не можу! Мені потрібен час..
- Гаразд.. Матимеш часу стільки, скільки вважатимеш за потрібне. Бачу, ти ще неготова.. Але я вмію чекати.. - і, не домовивши, знову усміхнувся - ямочки заіскрилися на обличчі так, як і раніше. І я відчула полегшу - наче якась напасть відступила від мене.
- Ходімо, нам ще треба відсвяткувати останній літній день, адже після півночі настає астрономічна осінь, а на крайній Півночі розпочинається довга полярна ніч. - і вказав, підморгнувши, на пляшку вина, що вершечком визирала з рюкзака за його плечима.
У небі почулося курликання. Ми підвели голови - попід хмарами, махаючи крилами проти вітру, плив журавлиний ключ.
- Перші.. Вже відлітають у вирій.. Відкіля вони летять - чи звідси, чи аж з Півночі? - промовила я і щось y моєму серцi чи то від жалю, чи то від гостроти моменту, який вмить помине і вже ніколи не повернеться, знітилося і скорчилося у клубочок..
