Сховатись під парасолею і зробити вигляд, що дощ може стосуватись кого завгодно окрім тебе, звичайно (як зручно!). Та от халепа-кляті чоботи, безцінністю в два прожиткові мінімуми доходів громадян (шкода, що їх не застрахуєш від промокання), все таки змушують спостерігача звичайного ( до речі популяція даного виду розповсюджується зі швидкістю піраньї в період вимушеного посту) трансформуватись в дієвий персонаж.
Та ні, хвилинку! Дійова особа це та, яка діє, тобто повинен мати місце вольовий акт, спрямований на досягнення певної мети. У нашому ж випадку згадувати про такі речі як воля, ціль „трішки” не доречно, тому мені більше імпонує дефініція - учасник дійства.
Та звідки ж їх так багато??? Тих, хто перетворив власне життя на гуртожиток: поводяться ніби тимчасові мешканці-прагнуть повісити на когось велику клітчасту сумку відповідальності за себе; постійно нарікають на нестерпні умови проживання, ставлячи гарячий чайник на полірований стіл; впевнені, що зрештою всемогутній комендант ”прозріє” і поселить до люксової кімнати з видом на чудове майбутнє. От так от і тягнеться відрізок нестерпного очікування ( відрізок бо має початок, про який згадують щороку, а отже і кінець, який ігнорують, бо його не видно),а якщо говорити точніше ,то відверте проїдання часу з присмаком мазохізму. А поміж тим ще й всілякі хаотичні відносини статево - статтевого характеру. Статеві, бо між статями, як правило, (не без винятків) різними, хоча й не завжди протилежно визначеними. А статтеві, по тій примітивній причині, що часто регламентовані Кримінальним кодексом України.
Ще один порожній ранок... Може для когось і довгоочікуваний ( які ж оті ночі бувають нескінченно тягучі-немов дешева жуйка) та не для мене...напевно...Знову те омріяне чарівно-загадкове ЗАВТРА, яким воно було ще вчора, зараз перетворилось у банально-жорстоке і таке нестерпне СЬОГОДНІ. Потрібна лишень ніч щоб переконатись, що диво знову відміняється на невизначений термін чи то бодай до наступного ЗАВТРА...
Таке собі варення з аличі - кисло-солодке сподівання, що консервується до потрібної нагоди, на щось чи...на когось.
Зупинемось саме на чеканні когось, скажімо, для того щоб прошепотіти: „Я тебе хочу”, ну, й далі за інструкцією загальновідомою. ПАМ`ЯТАЙТЕ!!! Бажання – річ надзвичайно серйозна, а тому вимагає зваженого і відповідального підходу. У розумній літературі з цього приводу, зокрема, зазначається, що тривале незадоволення бажань може призвести до всіляких нервових розладів і навіть, не допусти, Боже, до девіантної (антисоціальної, значить) поведінки!!! ЖАХ. То що ж це виходить, якщо особа хоче і не може мати його
( її чи їх ), а ще гірше коли тільки й може, що хотіти (через певні important причини ), є потенційною загрозою для оточення? Так, це вже схоже на проблему 58 розміру...
Можливо, вихід у створенні волонтерської організації, яка б рятувала людство від майбутніх правопорушників?
Та це ще не все! Якщо незадоволення потреб може викликати захворювання психічні, то їх невдале задоволення-ще й венеричні. Ось так от! А ніхто й не говорив, що доросле життя дуже funny!
Ну досить вже! Напевно, ще залишились і ті, хто мов відчайдушні сапери шукають чогось
„возвишенного”. Ті, хто божеволіє від одного приторного: „Я тебе кохаю”.
Якби навіть припустити, що кохання може жити в словах ( думаю, почуття, що поміщаються на папері такі ж самі пласкі ), то одна ця фраза одразу його і порішила б. Чому? Тому що там, де „Кохання” ніколи „Я” не стоїть на першому місці.
- За що ти мене любиш?
- За твої прекрасні очі!
- Значить, коли я під час сну заплющую їх, ти перестаєш мене любити?
Не розумію! Як таке можливо? Кохати „За щось”?
„За щось” можна лише бути з кимось, з тим, хто дає: а)приємне, б)потрібне, в)необхідне.
Перфектно коли все одразу ( як то кондиціонер, бальзам, шампунь в одній пляшечці ).
Та от комусь спало на думку назвати ці зносино - відносини таким красномовним і багатообіцяючим словом – Кохання ( а що, для окозамилювання власних і чужих очей кращого миючого засобу не віднайти ).
Дні мов кілометри пішої ходи: світлофори червоного світла, що світяться найчастіше у власній голові; добродії – регулювальники, що розтягуючи по-американськи вуста в різні боки, вкажуть вірний шлях – в нікуди; сліпучі вітрини, на які падкі двоногі комахи, що сподіваються купити на розпродажі кілька кілограм ( чи то, може, метрів... ) щастя, а ще ліпше оформити безвідсотковий кредит ( без декларації про доходи, звісна річ! ).
Якась просто таки космічна кількість неідентифікованих суб`єктів цілеспрямовано-безцільного вектору, повдіваних в моднячі скафандри з ХБ ( див. Хронічна байдужість), майже безнадійно вражених вірусом „Життя паскудне”, що смачно лузкає їх мозкові клітини мов фісташки з пивом. Часом щось відчувають, та те „щось” зазвичай не дуже приємне, саме тому так полюбляють обезболюючі пігулки чужого нещастя.
А ще легені, що вже не здатні уявити собі день без вишуканого аромату безперечно мудрого сигаретного диму; шлунок, що просто таки марить гарячим песиком в булці під соусом. От так от і чекають слушного моменту, щоб сказати своє щире ДЯКУЮ.
І ті, хто НІКОЛИ не відчують життя, бо так його і не мали, адже були тільки зайвим словом в зошиті дурнуватого школяра, що вхопився за ручку не вивчивши як слід абетки.
Заможні жебраки, німі співаки, розбещені ченці, цнотливі повії, корисливі благодійники, віруючі атеїсти, чужоземні патріоти, темні освітяни, потворні красуні, законослухняні злодії, порядні політики, злочинні правоохоронці, нерозумні Хомо Сапієнс - біжутерія Життя-Існування. Так не вистачає справжнього...
